Марію. Повільно, ніби зачарований, підводиться.
— Ти хто? — майже з забобонним острахом запитує жінку, що з першого ж погляду вразила його смаглявою красою свого ледь-ледь спролетарізованого "римського" обличчя й очима кольору перестиглої вишні.
— А ти — і є той солдат, якого так уперто розшукували вертолітники, — не запитала, а скоріше констатувала, Марія.
— Справді, солдат, але вже колишній. Точніше, сержант у відставці, чи то пак, у дезертирстві. Звідки ти взялася тут? — ступив кілька кроків у бік Марії.
— Не підходь! — суворо попередила вона, так само на крок відступаючи. Авгура покірно стенув плечима і зупинився. — Це ти відвари трав готуєш, "сержанте у дезертирстві"?
— Здається, готую. Подумав-подумав, та й вирішив стати чорнобильським Гіппократом.
— Краще пройди зо два кілометри понад річкою супроти течії. Там, біля урочища Журба, побачиш хутірець на шість чи сім хат, на якому тепер господарює тільки одна бабця, яку ще замолоду прозвали Вічною Журбою. Ось вона справді знається на травах, і тільки ця знахарка здатна навчити тебе готувати всілякі напої.
— Вічна Журба, кажеш? — перепитав Авгура, пригадавши розповідь про цю жінку ієроманаха Іларіона
— Бо таки вічна. їй уже, мабуть, за вісімдесят.
— А тобі?
— Можеш дати трішки менше. Тільки тому, що краще збереглася.
А теперь озирнись на своє пристановище.
— І що?
— Озирнись, кажу, глянь, що в тебе діється.
Не маючи сили волі відвести погляд від вродливого обличчя Марії, сержант повільно озирається; окидає поглядом недобудовану землянку, купу всіляких речей, інструментів та будівельного матеріалу, по— ближні кущі, нарешті, свій візок... Так нічого і не зрозумівши, знову переводить погляд на те місце, де стояла дівчина. Але. її вже нема.
— Гей, ти?! Куди ти поділась?! Тільки не вдавай з себе Приви— да! — повільно наближається він до кущів. — Я бачив, що ти була. Що ти — справжня.
Продерся через кущі, знервовано, наче вівчарка, яка несподівано втратила слід, роззирнувся... Нікого!
Пройшовши схилом узвишшя, він кинувся в один бік, у другий. З того краю, який підступає до річки, помітив, що жіночий сарафан майнув уже біля заплави. І потім, у просвітку між вербами, побачив, що дівчина стоїть у човні, спиною до нього, і, відштовхуючись довгою жердиною, правує вглиб плавнів.
— Е-ге-гей, хто ти?! — гукнув Авгура.
— Журба твоя! Вічна.
— Але ж ти казала, що Вічна Журба живе на хуторі і що їй уже за вісімдесят, якщо не всі сто!
— Бо там, на хуторі, я живу такою, якою стану через дев'яносто літ! І запамятай: віднині я — твоя "вічна журба"! Саме я, а не Ярина Журбенко, ота бабця з хутора Журба!
"Та тепер уже, мабуть, так і лишишся... "журбою, вічною", — подумки погодився з несподівною гостею, — добре, хоча б, що ти справді існуєш, що не розвіялася понад річкою примарним видінням".
20
...Сам Миньо вже навіть не пам'ятав, коли його запрошували на якісь там застілля, хоча в останні, "розвальні", місяці існування радгоспу був його комірником, а з такою людиною на селі завжди хотів знатися кожен. Так воно, власне, й велося, поки до Миньківського в селі комірникував Петро Савватій. Але по тому, як Савватій помер і комірником призначили Мирона Миновича, інтерес до дружби з комірником у спокутян згас: бо й справді, що у Миня випросиш і на що розживешся? Не те що не дасть, але й не пообіцяє. Навіть те, що належало тобі одержати, видає так, нібито останню сорочку з себе знімає, й обов'язково обважить або не додасть. І не тому, що душа за громадське болить, а з пожадливості, із природної потреби хоч на маковій зернині — а вигадати.
Миньо підводить голову, і, вже без бінокля, яструбино оглядає долину.
"Перед ким випинаєшся, дурню?! — все ще не міг пробачити Го— роднюкові, бо ніколи й нікому не пробачав навіть натяку на бодай якийсь там вияв щедрості. — Ради чого? Щоб Канюку клишоногого ублажити? Або напоїти Васюка? Та він ще з Різдва не очуняв, гить-тіть-тіть!"
В'їдливо посміхнувся, швидше за звичкою, ніж із потреби, почухав, просунувши руку між гудзиками, запалі груди, і раптом натрапив поглядом на довготелесу постать, що зринула на схилі гори. "Юрик! — вражено мовив собі, перш ніж устиг дотягтися до бінокля. — Та ж таки Юрик, гить-тіть-тіть!.. Знову він! А чого, якого дідька преться сюди? — непокоївся. — Та відомо ж, чого — знову щось випрошуватиме. Здаля ж видко, що проситиме! Знати б тільки, що саме".
Миньо загорнув бінокль у ганчірку, швиденько відніс його до клуні і повернувся на лавку. Відтепер хати в долині бачилися йому, мов у вранішньому тумані, та й то лише найближчі. Але Юрика він бачить добре. Ось той уже біля яблуньки-дички, ось наближається до виярка... "А таки щось проситиме. Звісно, що знову позичатиме, гить-тіть-тіть! Задарма, аби лиш про здоров'я запитати, на таку гору не попреться!"
Людей Миньо недолюблював саме за їх здатність позичати. Міг пробачити людині будь-яку ваду характеру, будь-який гріх, тільки не цей, тому що не бажав, просто психологічно не міг позичати — ніколи і нікому. Навіть голки. Бо що таке позичати — як не віддати у чужі руки? Віддати, а потім бідкатися: поверне чи не поверне, побачиш ти ще коли-небудь свою річ, а чи доведеться справляти нову, тому що твою не повернули, або ж повернули мотлох, тріски, дві зігнуті шпиці замість нового колеса?..
Відтак Миньо наперед знав, що не позичить, і той, хто зрідка наважувався щось там випрошувати у нього, теж знав це. На селі не було людини скареднішої, ніж Миньо, та все одно час від часу потреба гнала людей до нього, бо в домашніх коморах його було все, що тільки могло знадобитися селянинові. Туди, у дві великі комори та до майстерні Миня, було запхано усю майстрову, з Хрещенців перевезену, спадщину Ірениного дадька, а ще ж і набуток його власного діда, трьох дядьків і бездітного двоюрідного брата, кращого теслі на селі, що два роки тому зоп'яну втопився в річці.
Кожен із них тримався якогось ремесла, і сталося так, що з часом не тільки увесь інструмент, але й різноманітні вироби їхні переман— дрували сюди, на Дику Гору, приєднавшись до того, що було накрадено в радгоспі самим Миньом; і все це — під амбарні замки, на гниття й іржавіння.
Сам Миньо не мав хисту ні до чого, тому скарбом своїм користувався дуже рідко; але ще рідше дозволяв користуватися іншим, й у самому проханні позичити завжди вбачав підступність. Бо хтозна, чи потрібна насправді прохачеві ця річ, а якщо й потрібна, то для чого (хто і з якого дива скаже тобі правду?!), а головне, чи поверне? Як би там не було, а Миньо умів і любив відмовляти; та що там, оце вміння відмовляти людині в чомусь возведено було в нього в культ, у високе мистецтво, у душевну насолоду. Бо що таке відмовити людині в чомусь такому, що їй дуже потрібне зараз, і чого вона в тебе випрошує, — як не продемонструвати свою зверхність, свою владу над нею?!
Оте своє коротке, як постріл, і містке, як філософська концепція, як закодований у двох звуках світоглядний принцип, "ма'" він ніколи не випалював одразу, а спочатку прискіпливо допитувався, навіщо ця річ знадобилася прохачеві, потім довго, вголос, розмірковував над тим, що, мовляв, скільки всього не май коло хати, все одно чогось та бракуватиме; пригадував, у кого на селі бачив подібну річ, і навіть радив, як би то краще підступитися до володаря тієї речі, аби врешті— решт випросити... Аж тоді, остаточно запудривши прохачеві мізки, словесно виснаживши його і буквально вимотавши йому душу, розводив руками і, звівши до перенісся майже по-азіатському розкосі очі, що завжди дивилися кожне в свій бік, казав, приміром: "Дак, де ж її, коси цієї, в дідька, візьмеш ?! Ма' коси, гить-тіть-тіть, ма'!.."
А потім ще йшов і йшов услід за гостем, жалкуючи та бідкаючись, що коси ж таки справді нема, а то ж дав би, бо для сусіда, та ще й мало не родича, чого-чого, а такого добра не пожалкуєш. Але ж, ото біда, ма' в нього цієї речі, ма'!.. І, що найдивовижніше, поступово й сам починав вірити, що не має тієї клятої коси (хоча там, у клунях, їх уже зо три іржавіло), а якби мав, то, ясна річ, позичив би, про що мова?!
21
Машина Правденка чекала на господаря за три квартали від кафе. "Осідлавши" її, "варяги" одразу ж навідалися до знайомого Ігуди, який жив неподалік залізничного вокзалу, щоб забрати старанно обв'язані матерією картини. А ще за півгодини вони дзвонили в двері двокімнатної квартири Ірени, котрій випало нудитися в одній із нових висоток в районі Нивок.
Невисока, з контрастно виточеними Всевишнім формами тіла, на якому й натяку не було на прояви целюліту, і з коротенькою, "а ля дівчисько з сусіднього двору", стрижкою, — ця жінка існувала поза часом і віком. За досить скромної вроди свого обличчя, Ірена володіла всіма ознаками і таїнствами секс-бомби. В усякому разі Романові забаглося обійняти її за талію ще до того, як його "поводир" прокаже всі неминучі в цій ситуації пояснення і вибачення, і надалі називати її тільки "крихіткою".
Втім, крихітка і не збиралася вислуховувати белькотіння Костоправа. Вона настільки демонстративно промацувала Романа з ніг до голови цинічним, суто жіночим поглядом, що той почувався перед нею шкапою на кінському торговищі.
— То оце ти, виявляється, такий ось, Незламний Команданте, — безінтонаційно підсумувала результати свого огляду.
— Стоп, а звідки вам відоме моє прізвисько? — миттю сполошився Ігуда.