Той, незлостиво, але різко висмикнув її, посміхнувся.
Пане Девід, то рабська звичка. Вашій країні треба давно попрощатись з рабством. Вам не завадило б вчитись.
В той день Давид працював, мов навіжений. Його напарник, теж чоловік у силі, мексиканець Квін, з яким вони шмуляли двохметровою пилою, через годину не витримав Давидового темпу і роздратовано залопотів, тицяючи пальцем у скроню. Давид зрозумів лише кілька слів, що він: "дурак.., вислужуєшся.., голову лікуй.., сам пиляй.". Квін відкинувся на густу зелень, розкинув руки-ноги і так лежав хвилин п'ятнадцять, доки Давид не нагадав, що пора братись. Перерва пішла на користь і йому, бо дійшло, що погарячився. Робота вляглась у звичне русло.
Про те, що було у шефа, Давид, звісно, нікому ні слова. Не міг дочекатися обідньої перерви, коли після перекусу можна буде усамітнитися у клозеті і заглянути у конвертик. На свою безмежну радість там виявились дві його місячних оплати. Він так і спав з тим пакетиком за пазухою. Жодному з п'яти жителів кімнати, з якими мешкав, не довіряв — дуже різний люд, до того ж з усього світу. Виробили ужитковий словник, яким спілкувались між собою. Основою була англійська, її суржик. Та прижилось дещо з національного, жаргонного запасу.
Давид терпляче чекав, коли після місячної платні, на вихідний, їх повезуть у місто. Там презент і частину заробленого віддав у банк.
Віддавав не жалкуючи, бо знав, що їх хоч трохи, але приросте, без його зусиль. А дома кожен долар має вагу у кілька раз вищу, аніж тут. За чотири роки, підрахував він, з його грішми він не буде бідувати. Тут же чогось серйозного з ними не здобудеш, а надривати жили на такій роботі ще бодай п'ятьсім літ — то й сам надірвешся. Вчитися ж, як йому радив шеф,
то безнадійна справа. Треба йти у школу з хлопчаками. І знову ж: за що тоді жити? Так що, Давиде, надбаєш зелених, і швидше додому.
Але виринула зваблива перспектива. Компанія шефа одержала для розробки нову ділянку із дворічним терміном робіт. Давидові і його бригаді світило продовження контракту. А з нагоди успішної здачі підготовленої просіки під залізничний путівець, шеф влаштував невелике свято. Біля їхнього гуртожитку з'явились палатки, столики, невелика дощата естрада. Гриміла незвична для Давида музика, з незнайомими піснями вигинався гурт чорношкірих артистів, на столи, не вельми щедро, але не бідно, офіціантки підносили їдво і питво. Віскі — не густо, на кожен стіл з шести чоловік — по 750-грамовій пляшці.
Було ще дві приємності. Одна для всіх, одна для Давида. Особисту він вхопив на хвилі загального піднесення. У виконроба випросив для себе з окремим входом малюсінький закапелок, що звільнився, у гуртожитку. Є місце для ліжка, столика, вішака, крісла.
Для всіх, як і для нього, шеф накинув до місячної оплати за добру і вчасну роботу по 25 доларів. Загальну суму касир видала Давиду, як бригадиру. За неї він поставив свою закарлючку. Дома з жалем відрахував свої. А решту... Решту треба віддати. "Заткнись, — шкірилась несить-жадоба і боляче штиркнула совість. — З кожного по два долари відстригти — то нічого не значить. А ти, Давиде, матимеш ще одну місячну платню. Це вже щось. Лиш не давай їм ставити підписи у відомості. Згода?". Давид промовчав.
Ох, той вечір, той клятий вечір.
Давид вже готувався пірнути під теплу ковдру, бо стомлене тіло прагло відпочинку. Та у двері ввічливо постукали. Кому б то у цю пізню пору він став потрібен? Друзів тут у нього нема, всяка дружба чогось вимагає. Може, здрайці якісь, бандюгани? На даремщину рот широкий.
— Хто? — перепитав все-таки.
— Пакет від шефа. Терміновий.
Голос якийсь глухий, незнайомий... Від самого шефа? Ну й ну! Такого ще не бувало! Такої честі він ще не мав.
Розчулений, навстіж відчинив двері. Очі засліпило яскраве світло, на його голову накинули мішок, він одержав болючий удар в живіт, підборіддя, впав. Удари в спеленате тіло сипались один за одним. Били мовчки. Боляче. Усвідомив — не опиратись, ти ніби неживий. Те і врятувало його, бо після останнього удару в обм'якле тіло чийсь, ніби знайомий голос, кинув:
— Готовий. Вистачить.
А тепер, після лікарні, сидить Давид у своєму крихітному закапелку, який доведеться звільняти, і криє себе найостаннішими словами. Від того краденого і цента вже нема. Все пішло на лікування. Довелось і кревних докласти.
Ех, треба було мізкувати, коли до дверей йшов. Ну, подумав би: чому шефу так нагально він потрібен серед ночі? Він що — його любаска? Ні, побіг, мов голий до жіночого меду. От і маєш.
— З головою, якщо будете берегтись, налагодиться, — виніс вердикт лікар. — А от ліва рука, хоч вона і є, але то, як півруки.
Важкий вирок. Треба не тільки міняти роботу, а й чим скоріш змиватися. Що далі, — не уявляв. Мігрантів без роботи, до того ж здорових, тьма. А житло? Це ж які гроші! Де та фея, яка зустрілась тоді йому, і нараяла цю роботу? Влаштувався і забув. Знає лиш як звати. Наталка Магда із Закарпаття. Одна добра душа на всю Америку. Шефа вблагати? Упаси, Боже! Як дійде до нього за що Давида віддухопелили його ж хлопці, то коліном під гузницю, ще й до буцегарні загримиш. А що ті харцизяки були з його бригади, а не якісь злодії, він впевнений на всі сто. То не грабіж. Бо навіть 17 доларів, що лежали на столику, не взяли. І кулаки китайця Сіня впізнав одразу.
НЕЗВАНІ ГОСТІ
Марта проснулась від якогось тривожного неспокою. Та ні, нічого. Майже три роки, як не стало її чоловіка Василя та синка Онопрія. З тих пір сама. Інколи навідаються односельці-грибники, родичі. Бо ж хутір. Від села далеченько. Два рази забігала Настя. Щебетуха. У шістнадцять вискочила заміж. Бо захотіла першою серед подруг весілля справити. Тепер обросла дітьми, не до спєвок. Забігла й недавно.
— Ой, Мартосю, подруженько, — заторохтіла з порога, кинулась в обійми. — Скільки не бачились! Їдемо з Хомою за дровами, умовила на хвильку, щоб заскочити.
Обстригла поглядом хату, закутки. Все чисто, охайно, до ладу.
— Таки недаремно тебе прозвали чистьохою. А в мене безлад, де там з мурашнею порядок наведеш. А ти, — Настя відступила на крок від подруги, ніби покупець, який хоче оцінити товар, що збирається купувати. — Ти така собі нівроку. Не притягнула до себе нікого? Але, — співчутливо закивала головою, — кого тут притягнеш? Хіба вовка...
— Насте, не побивайся так за мою долю. Думаєш, раз я вже надкушена, то вже все?
— Що ти, що ти, Мартосю. Ти й тепер, мов ружа. Ну, я побігла, там Хома, мабуть, нервує, — цьом-цьом і, як вітром здуло.
Марта розклепила повіки, радісно усміхнулась яскравому вранішньому сонечку, що крізь незашторену верхню поперечну шибку вікна кинуло на підлогу золотистий, теплий килимок. Марті захотілось, як колись маленькій, потоптатись по ньому, погріти босі ноги. Вона відкинула рядно, солодко потягнулась. Тіло, налите молодою енергією і красою, виструнчилось, набираючи снаги на погожий день. Бо хоч живе одиначкою, роботи старчить на цілий день. Сіла, струсонула головою. Каштанове волосся, купане в любистку і татарському зіллі, розсипалось шовком. А три роки тому — яка була коса! Нині вона лежить у скрині, Марта не розгортає той полотняний схов, аби не ятрити душу. Вона пружно зіскочила з постелі, стала на подарунок неба. Сонечко, випромінювало серпневу теплінь, яку три дні не пускали на землю набурмосені хмари, сіяли дрібну, мов дорожня пилюка під час спеки, мокву.
— Д-р-р-р! — донеслось знадвору.
Може, то почулось? Хто тут зрана-вранці прийде з села куражитись ні з того, ні з сього, диркотіти у чужому дворі? Не "т-р-р-р" — команда коням зупинитись, а "д-р-р-р." Розсунула віконні фіранки і... відсахнулась. Шарпнулась до другого вікна, що теж виходило у двір, ніби й там могло бути щось. Серце глухо забомкало. На просторе подвір'я чи то в'їжджала, чи то вповзала фурманка. Худий, знесилений, темний від поту кінь, зрозумів навіть спотворену команду зупинитись, одразу завмер, відсапуючись. Не менш дивним був екіпаж. Правив конем високий патлатий чоловік у сорочці. Другий, поруч нього, у якомусь мундирі, теж кошлатий, але з стрельбою за спиною. Третій, спиною до них, найменший, у високому кашкеті. Біля його, на дні воза, хтось лежав, виднілись лиш взуті у чоботи ноги.
Оружні люди. Хто такі? І тут же шпигонув здогад: французи! Іде ж війна! Казали, що вони людей грабують, худобу забирають, хати палять. Можна втекти через тильні сінешні двері. За хату, в садок, а там ліс — шукай. Але вони зразу укметять чому порожня хата в таку рань. Спалять із злості. Завихрило, закипіло в голові від безвиході. Боже! Та вона до того ж, в одній нічній сорочці!
СВИСТ
Стій, Марто, стій! Спокійно. Не шарпайся. Ти ж на своїй землі! Хай під московською владою, але таки своїй, козацькій. І крові козацької дещиця бігає у тобі. Ти пам'ятаєш, як малою тебе зобидив сусідський нахаба і ти зарюмсана, заревана, прибігла до батька плакатися? Він витер сльози, соплі, але не погладив по голівці, струсонув за плечі, щоб отямилась.
— Чом здачі не дала?
— О, та він же хлопець, сильніший.
— Все одно, не здавайся.
А вночі, тамуючи подих від хвилювання, слухала оповідку матері про далекого пращура, немов казкового героя. Він був з батькового роду. Мав четверо дітей, але з кількома хлопцями подався на Січ Запорізьку. Десь його кістки під славносумним Берестечком.
Коли оточене козацьке військо проривалось, він лишився прикривати побратимів з тими трьомстами, які відбивались від тисяч ворогів, і жоден не здригнувся. То про них Тарас Шевченко напише: "Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і ніхто не згадає...". Ну, баба, коли тут стала Росія, то двічі їздила до тої козацької церкви, один раз мама...
Через багато літ один із тих одинадцяти, що тоді втекли на Січ, передав дружині і дітям, що був Харитон серед козаків сміливцем, одчайдухом, вигадником. Біля одного села козацький загін, що був у засідці, відбив у ворога наших полонених. Кожен людолов вів своїх, пов'язаних волосяним арканом: дівчата, діти, молоді хлопці. Вони вказали на найзлішого знатного харцизяку.
— Смерть катюзі! — присудили козаки і вже готувались виконати присуд.
— Зачекайте, побратими, — виступив наперед Харитон.