Зима важкими свинцевими грудьми торкалася смерек, білою пишною косою стелила по землі. Іванна перебувала в Кутах. Її прийняла на гостину суха і дрібна бабуся, з обличчям, укритим густою павутиною зморщок і беззубим ротом. Все навколо неї й у ній було предвічним, горіли живим вогнем тільки очі. А за тим вогнем, за тими блискітками, які спалахували й розсипалися в повітрі бризками, не було видно їхнього кольору. Вицвіли. Та, втрачаючи забарвлення, не втратили вогню.
Хатина її стояла самотньо на пагорбі, від якого розпочинався густий ліс. У тій хатині було порозвішувано різного зілля, котре пахощами крутило голову й одночасно приносило умиротворення.
Окрім очей, у старої жінки горіли й рухи. Жвава, наче пташина, дріботіла по хаті. Довгими вечорами все щось розповідала з життя свого, інколи ті розповіді виглядали геть чудними, містичними, сповненими чогось незбагненного й неймовірного. Що б то не було: кохання, ворожнеча чи дружба, — у всьому відчувалася потужність пристрасти.
Сиділа стара під піччю та курила свою люльку. Солодкі хмари сизого диму стелилися хатиною. Мовчала. Здавалося, вона в якомусь іншому світі, а чи, може, інших світах. Іванна в такі хвилини читала при світлі каганця й кидала несміливі, але зачудовані погляди на стару.
— Дивлюся я на Вас, пані Василино, й чудуюся. Такі роки — й такий запал у всьому, що б Ви не робили. Навіть оце мовчання Ваше повне глибини якоїсь чи польоту. Повне сили, — сказала якось старенькій Іванна. — Чи це гірське повітря дарує її'?
— Гори — це воля, дитинко. Гори — це дихання. А дихають вони вогнем, бо вогнем народжені. І такі ми тут, посеред них, вогненні, — усміхнулася беззубим ротом, а очі знову заіскрилися.
— Мої предки по бабусиній лінії — із цих країв...
— Це видко, моя квітко.
— Як?
— А по очах твоїх. Ти он молода ще, а геть сива. Печаль на лиці твоїм, і в душі твоїй темно. А очі горять. Тільки того вогню ти сама не бачиш. Але цей вогонь привів тебе у мою хатчину. Цей вогонь тримає тебе живою, хоч навколо тебе все вигоріло.
— Ви, мабуть, чаклунка, чи, як тут кажуть, мольфарка. Я відчула це, як тільки переступила Ваш поріг.
— Гей-гей, дитино. Багато хто знає, та мало хто робить.
— А Ви робите? Чаклуєте? Можете щастя приворожити, любов, добро?
— Та чом' не можу, — усміхалася таємниче стара, — я приворожу, та чи буде оте добро на добро, а любов — на любов?
— Не розумію Вас, — не могла второпати суті слів Іванна.
— Кожна людина по-своєму видить любов, по-своєму й добро міряє. Що мені закаже, те й отримає. Але якби ж то вона знала, чим то всьо сі оберне, то не шукала б чарів у мене. Якби вона знала, що ніяке добро, ані щастя, ні любов силою не тримаються й нізвідки не приходять. А те, що й прийде покликаним насилу, не годен знати, як сі поверне і що відбере.
— А де ж тоді шукати того всього? Та й навіщо ж Ви привертаєте, як ціну тому знаєте?
— Шукати треба не звідти, — махнула рукою у простір, — а звідси, — показала на груди. — А привертаю, бо людина просить. Не візьме у мене — знайде у другого. Але не думай, що я своєї мірки не маю, що й кому давати. Багато звідсіля пішло з порожніми руками. Переважно я лікую, дитинко. Коли тіло, а коли — й душу.
— І можна вилікувати душу? — обережно спитала Іванна.
— Є, що мож, а є, що не мож... — пихтіла далі люлькою стара.
— А мою мож? — спитала несміливо.
Довго мовчала стара, ані оком не моргала. А потім глянула на Іванну таким поглядом, що та застигла. Вперше в очах старої не було вогню.
— То буде, донцю, буде, але не тепер...
Після чергової мовчанки додала:
— Тепер маєш взяти від мене частину того, що я знаю. Я-м виджу твою охоту до трав, виджу, що хист маєш до ліків. І ще багато виджу...
— Але так я змушена буду жити тут, — лише пробелькотіла здивовано Іванна.
— А де ще жити такій, як ти? — дивно, з іронією відповіла стара. — Я знаю, чом' ти сюди прийшла, але ти не знала. Відтепер будеш моєю племінницею з Коломиї.
— Я мушу робити свою справу.
— Роби, — байдуже промовила стара. — Та тому вже не зарадиш.
— А як здадуть мене? То й за Вами прийдуть...
— Не здадуть. Бояться мене тут. А страх для убогих — велика сила.
Прожила й провчилася Іванна у Василини кілька років, а навесні п'ятдесятого відійшла стара до синьої Сварги, як вона називала небо. Усі ці роки обоє допомагали хлопцям, лікували не одного пораненого чи застудженого з лісу. Та з кожним літом їх усе меншало. Добре знала мольфарка, що говорила.
І ось настала перша зима, що її мала перебути Іванна на самотині. Перебути з холодом, із довгою ніччю, із сиротливим завиванням вовків у чорному лісі. З люлькою, яку їй залишила стара.
Сиділа під піччю, де та ще недавно сиділа, й випускала сизі хмари диму по хатчині. Разом з тими хмарами розліталися у просторі її думки. Довго не дозволяла собі спомини. Її життя вкотре чимось було наповнене, найперше — наукою і спостереженнями за дивною жінкою, котра залишила їй своє обійстя і свої знання. А в оцей довгий зимовий надвечірок, який обіцяв багато вітру і снігу, вона не могла більше стримувати себе. Нехай вийде з неї! Нехай забере усе вітер! Але спершу хай іще раз переживе, ще раз відчує той дотик Іванової руки. Хай іще раз затягнеться пахощами шовкового волосся Катерини. Як і де її доня єдина? Знає, впевнена вона, що все в неї добре. Але так стискає у грудях, так пече в голові, аж дихати не дає! Сіла біля вікна. Там танцювала природа.
Хурделиця здійнялася така, мов розірвалося небо й зима мала випасти усім снігом за одним махом на землю. Дивилася на ту білу непрохідну завісу крізь вікно й думала, що й вона отака ж, як зима: холодна. Захотілося бути там, посеред завірюхи, зануреною й загубленою. Підвелася, накинула на плечі кожух, пов'язала хустку і ступила за поріг. А там усе крутилося в шаленому танці, заліплювало очі й не давало дихати. Але вона впевнено ступила в білу заметіль. Йшла, оточена ліловою завісою, не відчуваючи холоду. Вслухалася тільки в музику віхоли, яка білими нотами заволокла світ. То завивала з люті, то сміялася сором'язливим дівчам, а то уже стогнала від пристрасти. Далі затихала на мить знесилено, набирала повні груди дихання і вкотре зривалася навіжено. Мела й мела метелиця, хутко замітала її сліди, а перед нею стелила ніжним, пречистим полотном. Іванна брела кучугурами вже розпашіла й така ж гаряча, як оця завія.
Отак, як хурделиця, кружляли вони з Іванком у їхньому першому й останньому вальсі. Вона — теж біла вся, легка, як пух небесний, така ж невинна, закохана, зачарована, залюблена його очима. Крутилась — і паморочилась її голова, нічого не бачила, крім тих очей.
Тепер не хотіла бачити нічого, крім чистоти, якою бажала вибілити свою душу.
Впала, розхристана, колінами на білий сніг і звела обличчя догори. Здається, воно, саме небо, припадало до неї своїми доторками і сповивало її, мов немовля. "Прости... Прости..." , — нашіптувала пороша. І вона прощала. Прощала зимі весь пережитий холод. Прощала йому й собі. Не могла простити лише долі.
Долі... Та чи потребує вона її прощення?
Як казала Василина, "нема в долі зла, нема в неї й добра, є в неї лише сила, аби знести могла ти те, що всім несила".
Авжеж, Іванна мала силу, якою нагородила її доля. Як нагородила вона її Павлика. Як нагородила хлопців, котрі вибрали ліс і волю, а не рабство. Як нагородила вона цілі покоління її нескореного народу. І та доля привела її до землі своїх предків, до синіх гір. До сили повертати силу іншим.
Пила Іванна силу зими, співала разом із віхолою таємних пісень, випускала за вітром свій холод і смуток. І вже горіла, горіла все палкішим вогнем, який досі мовчазно палав у її чорних бездонних очах...
Десь народжувався світанок... Із-за великої блакитної кулі викочувалася ще одна. Стелила собі дорогу золотаво-вогненними променями, немов стрілами. Вони розсікали темряву — і блиск їхнього леза різав очі. Світло все впевненіше обіймало планету тонкими й довгими пальцями, і ось показався краєчок білуватої кулі. Кругла дорогоцінна цятка все зростала й невдовзі зависла над планетою, мов корона. Корона Вогню. Вони так палко кохалися, оцей розпечений гелій і та холоднувата, волога планета, що ось уже мільярди розтягнених одиниць часу ніхто не міг розлучити їх.
"Неможливороз 'єднати цілісність", — промовив він.
"Я не візьмуся вимірювати числами нашу з тобою єдність", — відповіла вона.
"Це число буде нескінченним", — усміхнувся.
"О так! Числа володарюють над світом, дають пояснення всьому, навіть оцій космічній музиці. Мають у собі вимір часу і простору. Згортаються в нуль і розгортаються одиницею, своїми незмінними шифрами. Єдине, чого не мають, — якоїсь кінцевої точки".
"Маємо її ми?".
"Ми маємо шлях...".
"І ми обоє втратили на цьому шляху минулого разу".
"Не зовсім. Перед нашим зором почала розкриватися небесна Квітка і ми пізнали радість творення".
"Мені було дуже цікаво", — обізвався ще один гравець.
"Для свого першого разу в тобі було багато мудрости".
"Так, я вирішила розпочати з чогось легшого. Битви мої ще попереду".
"Безсумнівно! Хто ступив у цю ріку, не скоро вийде з неї".
"А у нас що?" — спитав.
"Те, що отримують вільні... Твій вихід", — прошепотіла.
Кивнув головою і зробив крок у вирву.
4
Вітер навіжено гнав хвилі, а вони, мов дикі коні, виривалися з темних глибин і, розвіваючи розкішні білі гриви, наскакували з усієї сили на прибережні скелі. Розбивали свої могутні тіла на блискучі дрібні скалки, поверталися у бурливу масу пристрасти, щоб там знову зібрати себе докупи й укотре погнати шаленим галопом на сушу — до зелених, густих та пахучих левад. На смарагдових плечах високої кручі спокійно паслися інші коні: не Посейдонові, а людські. Усі — рябої масти — чорно-білі й вогненно-руді. Їхні густі, багаті гриви й довгі хвости теж розвівалися вітром, але самі тварини уже нікуди не рвалися. Ці прекрасні творіння природи й людини звалися тінкерами.
Біля табуна виблискувало чорними перлами декілька особин іншої породи, які своєю грацією та довершеністю форм зачаровували погляди.