Можливо, я й заснув би, але надто вже великі надії покладаю на завтрашню, чи, швидше, вже сьогоднішню подію та й голова від безсоння знову розболілась.
Тут же справа в тім, що вчора ввечері, після нашої поїздки, Агнеса Степанівна на прощання поділилася зі мною своїм секретом приготування гороху. Здається, вона людина потаємна, сама розповідає мало, більше інших слухає.
– Ти з горохом, Григоровичу, ось як зроби, – навіть дещо стишивши голос, спинила вона мене, – по обіді розпали завтра піч, нехай згорять полін п'ять чи шість – багато не треба. Тоді знайди горщик або макотру, пересип туди свій горох і ту воду, в якій він мочився, теж туди вилий, да й став у піч. Покришку тільки зсунь, щоб не бігло. І займайся своїм ділом, а горох нехай вариться – годин п'ять або й шість. Можеш навіть не боятись, що недовариться чи перевариться – буде такий, хоч на виставку: і Бальбо позаздрить, от побачиш. Батька мого покійного рецепт. Колись батько мій покійний так готував, і не він один, а тепер позабували. Будеш ще дякувати мені, як не полінуєшся. Може коли рибою пригостиш за тітчину науку.
Дуже я сумнівався, а все ж послухався, зробив, як веліла Хасточка – насилу розібравшися з системою засувок у комині та димоході, таки протопив у літній кухні піч і вимазавшись, ніби той чорт, у сажу, на рогачі запхнув туди горщик з горохом, хоча одразу ж по тому взявся варити і в звичайній каструлі, з содою. За півтори години горох в каструлі був готовий, я навіть відніс трохи на дегустацію до Сашка: той подивився, покрутив, розчавив пальцями кілька штук, навіть скуштував, і виніс присуд:
– Для першого разу згодиться. Ось половиш завтра зі мною, сам зрозумієш що й до чого.
Про другу спробу я завбачливо промовчав: а раптом узагалі нічого не вийде і Бальбо образиться чи на кпини підніме? Коли ж після вечері вже витягнув той горщик з печі й зазирнув у нього, побачив у рештках прозорої води жовті круглі горошини – якими закладав у посудину, такими вони й лишилися. Хотів уже облаяти сусідку останніми словами, але все ж витягнув ложкою кілька горошин, узяв одну між вказівним та великим пальцями й несильно притиснув – як Сашко робив. Шкуринка горошини, що виглядала первозданно цілою, повільно луснула й з-під неї почала вилазити м'якесенька жовта однорідна маса. Навіть мені, повному дилетанту, стало зрозуміло, що маю витвір преміум-класу. Тож який вже тут сон? Перед очима то поплавці під воду йдуть, то лящі вже на березі з рук вислизають.
Коли сон таки зморює мене, зі смартфона починає лунати ніжна мелодія будильника і певний час я ніяк не можу второпати що воно таке, чому й навіщо грає, а роздуплившися, тобто, згадавши про заплановану пригоду, схоплююсь із ліжка, намагаючись зрозуміти як довго триває цей сигнал – а раптом Сашко поїхав сам, не дочекавшись мене? Та ні, на щастя, до тями я прийшов буквально через кілька хвилин. Тому попри головний біль по-армійському швидко вдягаюся і йду пити чай із термоса з бутербродами, завбачливо наготованими ще звечора.
За вікном глупа ніч, суцільна чорна темінь. Я нічого не переплутав? Бо одна річ, коли би їхали на авто, а зовсім інша – велосипедами. Це Сашкова забаганка. "Хочу показати тобі красу лугу на світанку, – казав мені вчора ввечері, даючи останні настанови, – ні в авто, ні на мотоциклі такого не побачиш і не відчуєш". Але як можна поночі їхати на вєліку, цьому комічному старезному ровері, коли він у мене навіть фари не має? Щойно допиваю свій чай, як лунає дзвінок від Бальба:
– Ти скоро? Бо час іде. Чекаю коло двору.
Нічого собі, яка пунктуальність! Мовби не на риболовлю зібрались, а чатових міняти. Виходжу на вулицю – навколо темрява, приємна прохолода, якісь особливі, свіжі, нечутні вдень аромати квітів, монотонне сюрчання коників, від Клевені жаб'ячий хор, а над головою велетенський купол чорного неба і зорі на ньому – такі яскраві, такі манливі, що я не можу відірвати від них погляду. Ген Чумацький шлях, лівіше знайомі ще зі школи обриси Великої Ведмедиці – вже й не пригадаю, коли востаннє бачив я цей безтурботний вселенський Спокій: хіба що під час пам'ятного нічного побачення з Раєю два десятиліття назад, та й то не певен, не до того нам було, мені так точно.
І раптом десь далеко, вгорі, знайоме вже дзижчання, котре ні з чим не сплутаєш – звідкілясь наближається чортів "мопед". Летить чорна невидима чиясь смерть або чиєсь каліцтво, розлука, горе, летить ненависть до чужого життя, до цього спокою і тиші, до нашого високого нічного неба, мовби в них інші зорі, немає Великої Ведмедиці й Полярної зірки... Дідько, я ж іще в цьому місяці нічого не задонейтив для хлопців, які, зарившись у землю, під КАБами, снарядами, мінами й кулями день і ніч тримають над нами оце нічне небо!
Докір сумління мучить тепер не менше головного болю, і очікування дива, навіть бажання їхати кудись на самісінькій межі – ось-ось пропадуть. Зараз, зараз же надішлю. Виймаю смартфон і гарячково намагаюся зайти в Приват24, але в поспіху двічі набираю неправильний пароль і тільки коли повністю зосереджуюсь, роблю нарешті донейт за звичним шаблоном.
Знову дзвінок від Сашка. От нетерплячий!
– У тебе все нормально? – запитує з прихованим роздратуванням.
– Так-так, все.
За якихось пару хвилин я вже за хвірткою. Чи очі звикли до темряви, чи це вона дещо послабла, бо світанок скоро: я вже досить добре розрізняю стежку, що тягнеться попід дворами нашої сторони й упевнено веду свій велосипед із прив'язаними до його рами вудками. Сашко – сама нетерплячка: виказує мені, що ми втрачаємо вже цілих двадцять хвилин. Та все ж таки, згадавши, певно, про гостинність і що це він сам мене запросив, опановує себе й дає настанову:
– Зараз перейдемо кладку, а тоді вже можна буде і їхати.
Час невблаганний до сталості, він любить зміни, він сам є суттю змін. Рукав за час, що сплив після моїх тут літувань, обмілішав, звузився настільки, що клевенці влаштували прямо за Бальбовим двором перехід через нього, зробивши кладку: спиляли на березі біля самої води три верби так, що ті, впавши, лягли рядком упоперек русла й утворили собою імпровізований місток – проїхати по ньому не вдасться, а перейти можна. З одного боку навіть поклали на вбиті в дно високі товсті кілки щось схоже на поручень, аби можна було притримуватись рукою, коли йдеш по колодах.
– Рушай першим, – командує Сашко і я обережно ступаю на імпровізований місток: зліва сякою-такою опорою виступає поручень, справа від себе обережно веду велосипед – він ніби теж, як опора, але боюсь, що в цій напівтемряві його колеса можуть запросто зісковзнули вправо, у воду – тоді він і мене за собою потягне. Втонути не втону, але риболовля моя на цьому й скінчиться.
Сашко ж, відчувається, йде по кладці, мов по тротуару, ще й розповідає мені в спину:
– Бач, як пересохла наша Клевеня. Це ми з Мишком да дідом Пантьошкою три роки назад кладку зробили. Ходили, й нормально було, а баби наші зібралися кіз на луг відвести, да Яновська взяла й брикнула з неї посеред Рукава: вона на один бік, коза на інший і мотузка між ними! Мало не потопилися з рогатою. Добре, що Степанівна висока: коли таки дістала ногами твердого дна, вода їй по підборіддя була.
Я жваво уявляю ту картину й попри біль та власну еквілібристику на кладці, заходжуся сміхом.
– Не стільки того падіння, як лементу було! – регоче Сашко, аж луна по лугу йде. – Вся Клевеня збіглася, наче не коло води весь вік живемо, а в якомусь степу за Прилуками. Дак ото після того ми й поручень зробили.
– То це ти мене першим послав, щоб рятувати, коли впаду? – цікавлюсь я в небезпечному місці, тримаючись лівою рукою за поручень, а правою за центр велосипедного керма.
– Авжеж. Хтозна, може ти вже й плавати розучився. Скільки це тебе тут не було?
– Та вже років двадцять п'ять, коли від школи лічити.
Нарешті ми виходимо на луг. Добре витоптана ногами та виїжджена велосипедами стежка похило піднімається вгору й виводить нас на чистий луг. Сашко проходить вперед.
– Їдь за мною, дивися й слухай. Стежку добре бачиш?
На диво, дійсно добре, даремно я переживав.
– Бачу добре.
Рушили. На широкій Сашковій спині висне гирею важкий пузатий наплічник. Що він туди наклав? Коли всілякі снасті, то де ж там для риби місце знайдеться? Та це запитання недовго мучить мене. Обабіч світлої в напівтемряві стежки стоїть висока й густа лугова трава і за якусь хвилину, не більше, мої штани мокрі по коліна, ніби я не по стежці, а по воді їду: невже так важко було здогадатися і взути дідові чоботи? На лузі панує тиша. Поет сказав би – первозданна. Тиша, прохолода і легкий приємний запах сирості. Навколо стає все видніше й навіть у сутінках помітно, як сріблиться вкрита росою трава і гне верхівки під її вагою. Десь ліворуч вимальовується раптом висока суха деревина, за нею якась улоговинка, геть уся вкрита низьким напівпрозорим туманцем, а з її протилежного боку якась істота починає видобувати дивні, короткі гнусяві звуки:
– Гу-у! Бгу-у!
Вони водночас і глухі, але й приховано лункі: просто дивовижно. В улоговині тьм'яно зблискує вода – о, так це лугове озеро! Стежка веде нас уздовж нього, через Сашкове плече я бачу, як попереду дві рябенькі пташки підхопилися сполохано зі стежки прямо перед його велосипедом, перелетіли метрів на двадцять уперед і знову сіли, киваючи довгими тоненькими хвостиками, дочекалися нас і знову перелетіли по стежці, ніби показуючи нам шлях, але потім таки відлетіли кудись убік. Вони що – й ночували отак, прямо на стежці?
А які запахи! В цій луговій сирості дихається так легко, мовби в якомусь SPA-салоні з дорожезними процедурами; та ні – куди тому SPA-салону! Голові моїй уже легше. Світанок все більше долає темряву – я вже помічаю темно-сизі обриси дерев за кількасот метрів попереду. І випадково кинувши оком назад, через праве плече, бачу, як над темним лісом вдалині дивовижними відтінками й глибоким переходом від темно-блакитного до яскраво-рожевого світиться вранішнє небо – там ховається велетенський світильник Сонця і ось-ось вигляне з-за лісу.
Жаль, що я не художник. Чому ніхто ніколи не намагався змалювати світанок на лузі так, як це робили Куїнджі з нічною порою на Дніпрі чи Айвазовський із заходом сонця на морі? Чи хтось і намагався, проте не зміг? Треба глянути в Мережі.