І навіть живе зараз в одному з його палаців.
— Ці повноваження розповсюджуються лише на переговори зі мною, чи вони значно ширші?
— Значно... ширші. Але головне — щодо переговорів із вами, покарай мене Всевишній, — схилив голову Валеріо. — Можливо, важко в це повірити, але герцог був попереджений архієпископом Одіні про вашу появу на Адріатиці одразу, щойно в Ватикані стало відомо, що "Ісмаїл-паша" вже перебуває в руках козаків. Ця звістка не могла не зацікавити де Невера вже хоча б тому, що надіслана була особистим секретарем понтифіка. Герцог добре відає, що архієпископ володіє дивовижною здатністю передбачати розвиток будь-яких подій не лише на дні, але й на місяці та роки наперед.
Сулима поглянув на карету графа де Брейонна, що відкрилася йому на вигині дороги. Баронесу Ванду Оржинську граф запросив до своєї карети, висадивши при цьому власного секретаря. З його боку це видавалося справжнім нахабством, адже граф не міг не знати, що це він, Сулима, визволив баронесу з полону, він урятував її на борту "Ісмаїла-паші", отож це його "військовий трофей". Але що полковник міг удіяти зараз? Та й чи вважала себе "трофеєм" сама баронеса, особливо по тому, як ступила на італійський берег?
Щоб якось розвіяти ману ревнощів, полковник відвів погляд від карети графа і кинув його на своїх вершників-козаків, Сотника і Ченця, які, разом із двома римлянами, становили охорону їхнього невеличкого обозу з двох карет, а також екіпажа, в якому їхали особистий секретар та нотаріус графа. Аж тоді, присоромивши себе за "ганебну, некозацьку слабкість", запитав Валеріо:
— І що, архієпископ справді здатен щось там передбачати?
— Навіть важко уявити собі, як далеко він заглядає в майбутнє, — стенув широкими, не по-чернечому кремезними плечима єзуїт.
— Далі, ніж на це здатен папа римський? — уперше зрікся своєї обітниці мовчання граф фон Штаффен, що нудився поряд із ним. Що ж до так само мовчазного Ардалла, то він майже невідривно дивився у віконце, сидячи на протилежному сидінні карети поруч із Валеріо.
— Якщо я скажу, що понтифік завжди бачить аж так далеко, як йому дозволяє далекоглядність його особистого секретаря, вас це влаштує? — стриманою посмішкою осяяв Валеріо своє аскетичне обличчя з запалими щоками і широкими, різко викарбуваними вилицями. З виду цей чолов'яга нагадував бедуїна, вбраного в одяг католицького ченця.
— То хто ж там, у Ватикані, справді папа?
— В історії Ватикану ще, мабуть, не було випадку, коли б обрали саме того папу, який справді створений для цього Господом.
— Але ж понтифік — обранець Всевишнього.
— От тільки обирати він усе ж таки довірив кардиналам. Які ще жодного разу не витримали це випробування з гідністю, — з єзуїтською сумирністю пояснив настоятель.
Коні здолали останній вигин серпантину, і карета опинилася на розлогій пласкій вершині. Це лише з міської низини узвишшя здавалося пагорбом, насправді ж із нього починалася рівнина, що десь ген там, на схилі невеличкого хребта, сягала просторого узлісся.
— Мені вже відомо, що свого часу герцог де Невер заповзявся був сформувати загони власного війська, так званої європейської християнської міліції, — мовив Сулима, звертаючись до єзуїта. — Сагайдачного нема, християнської міліції сформувати йому теж не вдалося. То навіщо я здався йому? Хіба-що герцогові знадобився полк козаків-найманців?
— Врешті-решт будь-яке військо виявляється найманим, полковнику, оскільки хтось його повинен утримувати, платити за службу і посилати на смерть. То чому б вам і не побути найманцями, тим паче тут, у центрі Європи, а не в якихось там степах Дикого Поля чи на татарських вигонах Азовського примор'я..
Сулима відзначив про себе, що настоятель непогано обізнаний з козацькою долею, якщо відає про Дике Поле і приазовські "татарські вигони", але це не завадило йому сухо відрубати:
— У нас уже нема часу на філософські диспути, настоятелю.
— Часу завжди бракує, це так, — визнав єзуїт, сповільнено перебираючи малахітові чотки. — Але не забувайте, полковнику, що час, відлік якого почався з Апостольської бібліотеки, іі,с... ваш час. Це час козацького полковника, воєначальника, якого удостоїв аудієнції та високої відзнаки сам папа римський! Мабуть, ви ще не усвідомили того, якою постаттю видаєтеся тепер на теренах Священної Римської імперії. Що швидше ви забудете про своє галерне минуле й освоїтеся в сучасному становищі, то більшого зумієте досягти. — Карету різко хитнуло і Валеріо ледве втримався, щоб не вдаритися головою о дверцята карети, але це не вгамувало його: — Тож послухайтеся моєї поради, полковнику: зумійте якомога вдаліше скористатися зі свого несподіваного сходження на священний ватиканський пагорб. І на Січі, і в королівській Варшаві ніколи не повинні забувати, що, як уже мовлено, шабля ваша не лише висвячена, але й вигострена Римом.
Сулима вислухав його мовчки і з належною поштивістю. При цьому полковник вловлював, що в манерах його власної поведінки, в самому характері з'являються виразно східні риси, та ще й приправлені природною поважністю, яка колись та повинна переродитися на аристократизм.
— Чому архієпископ передав мене в руки французького посла, — запитав він, відчуваючи, що й самому йому зараз не завадило б мати в руках чотки, — а не відправив до порту Остії, куди вже мав прибути "Ісмаїл-паша"?
— Сьогодні вранці ваш корабель справді пристав до причалу, — підтвердив Валеріо. — Проте вам слід дбати про повернення в Україну, а не на корабель вашого галерного рабства.
— Тобто ви знаєте щось таке, чого поки що не знаю я, грішний; що сказав вам у своєму напутньому слові архієпископ?
— Якщо вже Одіні наважився потривожити герцога, то за цим приховуються не тільки його власні далекоглядні наміри, але й наміри Святого Престолу. Про все інше поговоримо вже у палаці, в якому зупинився граф де Брейонн.
31
Палац, що вражав своєю бароковою пишнотою, було вибудовано підковою, у центрі якої віддзеркалював небесною синню невеличкий овальний басейн із двома мармуровими статуями сирен-русалок по краях. От тільки милуватися його красою Судимі було ніколи.
Поки тимчасовий володар його граф де Брейонн запрошував Сулиму, фон Штаффена, баронесу та настоятеля Валеріо до зали, а котрийсь із слуг його займався відпочинком Ардалла та козаків, Ванда встигла майже пошепки мовити полковникові:
— Французи ладні розглядати вас, як свого і Ватикану ставленика в Україні.
— Ставленика? — перепитав полковник, скориставшись із того, що чернець відволікає Брейонна якимись там релігійно-філософськими розмірковуваннями. І схоже, що робив він це навмисне, аби дозволити баронесі і полковнику бодай кількома словами перекинутися наодинці.
Сулима добре пам'ятав, що й до карети графа баронесу підвів настоятель, уже відтепер, мабуть, використовуючи її, як свою вивідницю. Якщо граф накинув на цю польську аристократку оком, то чому б із цього не скористатися? І тепер Ванда виправдовувала його сподівання. Тим паче що архієпископ Одіні і Валеріо самі викликалися відшукати якихось варшавських чи віденських родичів або знайомих баронеси.
— Можливо, я не так висловилася. Але важливо, що граф і його патрон — візантійський князь та французький герцог де Невер[29], готові сприяти тому, щоб ви стали правителем своєї землі України.
— Навіть так?
— Світ усе бачив, але, щоб, завдяки одному вдалому бунтові на ворожій галері, простий лицар перетворювався із каторжного весляра на правителя!.. Такого зазнавати йому ще не доводилося. Тож набирайтеся мужності і гідності, правителю козаків і... мій повелителю!
— Проказуйте ці слова якомога частіше, баронесо. Вони збадьорюють мене, наче барабанний дріб перед битвою.
— Мабуть, збадьорю вас ще більше, якщо скажу, що особливі види Одіні має і на графа фон Штаффена. Не виключено, що капітанові випаде знову податися до Польщі, де йому допоможуть дослужитися до високих чинів.
— Чому він не може дослужитися до них в Австрії?
— Тому що там його не сприймуть з належною повагою. Що не кажіть, а він служив найманцем у ненависній австрійцям Османській імперії. Не може ж він усьому Відню пояснити, що служив він там, як агент секретних служб — Австрії і Священної Римської імперії. А відтепер — ще й Ватикану.
— Фон Штаффен — агент Ватикану?!
— Саме в такій якості він й об'явиться незабаром в Україні як військовий найманець, — ніяк не відреагувала на його подив баронеса. — І коли це станеться, можливо, мені доведеться побути хранителькою його будинку в австрійській столиці. На відміну від вас, полковнику, він довіряє мені беззастережно.
*
Граф приймав їх у своєму просторому посольському кабінеті на другому поверсі, значну частину якого займали велетенський стіл із червоного дерева і не менш велетенський камін. Поміж ними, посередині пишного персидського килиму, стояв невеличкий столик, за яким граф зволив бачити свого найбажанішого нині гостя, полковника Сулиму, та настоятеля Валеріо, який, на прохання самого полковника, виступав у нього за тлумача. Річ у тім, що де Брейонн слабко володів польською, а полковник-шляхтич хоча і наважувався спілкуватись французькою та латиною, проте міг не знати якихось певних висловів.
Що ж до графа фон Штаффена і баронеси Оржинської, то їм відведено було місце за "столиком для людей із супроводу", що стояв між вікном і довгою канапою, обрамленою двома венеціанськими кріслами. Але перш ніж дозволити їм сісти, граф поцікавився, чи довіряє полковник цим людям і чи можуть вони бути присутніми на переговорах. На що Сулима відповів, що не дозволяє собі не довіряти людям, які допомагали йому вирватися з неволі і підтримка яких йому ще знадобиться.
— Ви вже знаєте, полковнику, — мовив де Брейонн, — що в цих перемовинах із вами я представляю французького короля, а також його кузена, герцога де Невера, який має честь бути спадкоємцем візантійського імператора Палеолога і який став одним із засновників лицарського ордену Ліга християнської міліції.
Граф простежив, як слуга виставляє на столи карафку з вином та келихи, й очікуюче глянув на Сулиму.
— Про лицарський орден знаю дуже мало, граф, — метнув полковник погляд на Валеріо, мов би докоряючи йому, що не просвітив його.