А так лише провідували з бабою його могилку. Пам'ятає, що половина її чомусь виходила за межу цвинтаря. Років десять тому потягнуло Харитона туди. Додибав якось, але місця не впізнав. Про могильний горбик говорити нічого — за тридцять літ, коли тіла стали віддавати землі на новому цвинтарі, на старому вигналися такі хащі, що лячно туди сунутись. Картав себе онук, і досі картає, що загубив, зневажив пам'ять діда. Так і про нього можуть.
Гріється Харитон на останньому літньому теплі.
— Слава Богу, куме! Сонечко Боже ловите? Ловіть, ловіть, бо скоро відтепліє. Що там похресник з тої Гамерики пише?
— Ой, добрий день, дорогі кумцю! Навіки Богу слава! Вигріваю свої немочі, еге ж... Не пише Давид. Як було те пісьмо, то вже скоро рік ні слова не прислав. Хіба біда яка сталась, чи не дай, Боже, втопився, бо ж там скрізь моря-окіяни.
— Не побивайтесь. Сподіванка у мене така, що ладиться у нього. Хлопець він зух[L]. Знаєте, коли в людини біда, то вона кричить, а як добре — мовчить. Ото вам принесла по дорозі картопель із шкварками, пару огірочків.
— Ой, мила моя кумцю, душа у вас золота. Доземно дєкую.
Харитон ладен обійняти молодицю, розцілувати, та сп'ястись на ноги тяжко. О, ладна кума у нього! Може, вона пам'ятає, яким він був у молодші літа? Тю, знов у стару голову дурні мислі лізуть. Еге ж, не про Давида.
АЗА, СЕКРЕТАРКА ШЕФА
У потаємних думках Давид бачив себе хоч трохи схожим на свого шефа. Власне, за тим він так важко і добирався в ту Америку, щоб не повторити долі батька, братів. Не хоче він бути схожим і на тих польських панів, які заполонили його землю, — горді, бундючні. Може, не всі, але інших Давид не стрічав. Певно, стати тут таким, як його шеф, не вийде, а от дома, з американськими доларами, навіть невеликими, можна. У шефа він вчився як економно, з розрахунком, без зайвих витрат, звершувати навіть нескладну роботу. Поваги до долара: без цента і мільйон доларів — не мільйон. Прирощувати капітал. Долар не повинен лежати мертвим. О, тут то треба мати добру кебету, помічників толкових.
Що два тижні шеф приїжджав на дільницю. Після оглядин збирав своє виконавче начальство. Когось скупо хвалив, когось трохи гудив. Дуже не терпів абияк виконаної роботи. Та жоден з партачів, коли такий знаходився, не чув від шефа принизливого, образливого слова. Він звільняв його, чи урізав платню. Те діяло краще, не псувало настрою. Не поважав і тарахтунів. Час цінував на рівні з доларом. Коли Давид побачив перший візит шефа, довго не міг прийти до тями від подиву. До будиночка, де містилась їхня пересувна контора, підрулив чорний лімузин. Водій з чорним, мов сажа, обличчям відчинив передні дверцята. Звідти вискочив... великий чорний собацюра, підняв голову, обдивився. Із задніх поважно вийшов високий стрункий чоловік в екіпіровці лісоруба, їжакуватою стрижкою, вже побитою памороззю, чорненькими акуратними вусиками. Привітався, підійшов до пса.
— Аза, тростинку.
Пес хапає з салону ціпок, подає.
— Кейс.
Собацюра цапає зубами за ручку коричневий портфель і несе його до будиночка. За ним шеф і виконроб.
Давид, і троє з його бригади, аж роти пороззявляли. "Показати б нашим панам — розперло б від заздрощів, — подумалось Давиду. — Не така вона і складна справа, мабуть. Головне — знайти розумного собаку."
Виснажливі клопоти, аби дістати заповітний квит до американського берега, довга жахлива морська хитавиця, яку Давид згадує з острахом, тут помалу почали відшкодовуватись. Не без допомоги доброї людини потрапив на роботу, яку таки знав. Бо того, хто виріс серед лісів, хіба треба вчити як валити дерева, корчувати пні? Компанія, яка набирала таких людей, якраз цим і займалась. Готувала просіку серед лісу для майбутньої залізничної колії. Тяжка і небезпечна робота. Але Давид не лінувався, працював щиро і завзято, ніби на власній землі. Знав, що його старання помітять, а головне — оцінять. Тут не махлярі. Правда, валити ліс, висікати і виривати пні тут значно утяжливіше, аніж на Поліссі: важкі чи скелясті ґрунти, столітні дерева.
Та Давид побачив, що тій каторжній роботі хутко буде кінець. Шеф приїхав тоді у кабіні вантажівки, разом з представником якоїсь фірми. Він пружно зістрибнув з сидіння, помахом руки поздоровався з робітниками, які з його дозволу зібралися подивитись на чудо-машину, — першу в Америці бензопилу. Троє робітників виволокли її з кузова машини, понесли до товстелезного дерева, поставили поруч. Шеф окинув поглядом перешкоду, крутнув головою:
— Велетень. Такого ще не бачив, — і до свого виконроба. — За скільки б ви впоралися з ним?
— Може й дня мало...
— Що ж, побачим, нового лісоруба.
З піднебесної висі, вершини своїх віків, могутній велетень з тривожною цікавістю споглядав на купку двоногих мурах. Троє з них двічі обійшли його могутній стан, кинули зором від одземка до вершини. Що вони хочуть з ним робити? Чим їм заважає? Коли він ще був малим, бачив, як неподалік схожі двоногі істоти бились на смерть між собою. Але жодна не воювала з його зеленими побратимами. Відтоді він все глибше і ширше вплітав свої жили у благодатну землю, всотуючи її живильну силу, все вище тягнувся до сонця. То ж на широкому зеленому видноколі був найбільш помітним. Не злічити спроб жорстоких потужних ураганів, злив, смерчів, які намагались звалити чи зламати його дуже тіло. Вистояв.
Невже ці невеличкі подоби зможуть йому щось зробити? Ні. Снаги забракне. Хоча якась тривога пробігає. Це ж вони у зеленому розмаїтті старого лісу прорізали широку, пряму, довгу смугу смерті, загубили, знищили тисячі його молодших і менш сильних побратимів. Тепер він стає на прю з їхніми вбивцями.
Коротку пісню заспівав стартер мотора, забухкали його нутрощі, викидаючи хмарки сизого бензинового диму, двоє зловмисників піднесли довгу планку, по торцях якої бігав ланцюг із гострими сталевими зазубринами, притулили до стовбура. Велетень не відчув болю, доки вони не розітнули його огрубілу шкіру. Через мить хижацькі зуби почали рвати його тіло, викидаючи білі, вже змертвілі шматочки. Імпульс нестерпного болю пробіг від потужних та найдрібніших корінчиків до самого вершечка, гілок і листочків. Він зрозумів: до нього прийшли вбивці.
"За що? — безголосо кричав могутній велет. — Я і мої молодші побратими давали вам чисте повітря. За це ви віддячуєте нам смертю". Не здатні самі вони здолати його, взяли на поміч залізо. Рухливі, розумні, жадібні, вони знають як перемогти його, гордого патріарха лісу: розітнути, роз'єднати його сполуку із землею, від якої все живе, вони теж. Не розуміють — то шлях і до їхнього самовбивства.
Тим часом рухомі сталеві щербаті зуби все глибше впивалась у тіло. Від безперервної, інтенсивної роботи, перегрівався мотор, втомлювались робітники і через кожних півгодини вони давали передих йому і собі. Коли зубата ненажера наблизилась до половини товщини торсу велетня, роботу припинили, бо її полотно він міг затиснути. Виконроб наказав усім відійти на безпечну відстань, а бензопильщики стали підрізати клин з боку ймовірного падіння дерева, аби позбавити його опори. Далі рухливі зуби все далі в'їдались у тілеса вартового лісу. Невблаганно наближалась його остання хвилина...
Могутній стан велета ледь здригнувся, ним пробігла судома, і спочатку поволеньки, а потім все швидше він став хилитися.
— Стережись! — голосно закричав виконроб.
Його крик потонув у жахливому скреготі, тріску дерев, які калічило уже безживне тіло велетня. Здригнулась земля, вгору полетіли уламки гілля, листя, здійнялись хмари сполоханих птахів. Могутній патріарх лісу упав, здоланий трьома двоногими істотами. Вони втомлено сіли на його стовбур, витерли чола. Ніхто тріумфально не кричав про перемогу. Тільки шеф зиркнувши на годинник, завважив:
— Три години п'ятнадцять хвилин. Добре.
Порізати на колоди товстелезний довгий стовбур, хоч і втомливо, загайна справа, але після сучкорубів найлегша. А от видерти із землі пень, куди дерево при житті ушир і углиб віками уплітало коріння, то найважча робота. Пні були головною біллю компанії і прохідників майбутньої залізничної магістралі. Не стільки тому, що то була найбільш трудомістка і витратна праця. Вони нікому не були потрібні, їх нікуди вивезти, а вогонь, де спалювали гілляччя, тонкі дерева, їх лише облизував. Здалеку частини тіл лісових жителів нагадували чорні карячкуваті наїжачені істоти, що виповзли на краї широкої просіки з густого лісу. А вона ж повинна бути чистою і рівною.
— Чорт візьми, — не раз бідкався виконроб. — Що з тим непотребом робити?
— На лихо вони чорту? — засміявся італієць Хуан. — Він їх нам і зоставив...
— Сер, — втрутився у розмову Давид. — В тому, що вони не горять, причина проста. Вогонь не має за що зачепитися. Між корінням не обтрушена земля. Свіжа деревина лиш на зрізі пенька.
— Ну, ну, — тягнув Давидову думку виконроб. — Далі.
— Далі, — по-селянськи міркував Давид, — очистити від грунту, розпиляти зверху вниз надвоє чи на четверо. То вже дрова.
— Хлопче, голова у тебе варить, — радісно поплескав його по плечу виконроб і наказав негайно перевірити ідею.
ЗВАБА
На великому вогнищі танцювали язики полум'я, а душа Давида співала. Його порада прислужиться і робітникам, і компанії.
— Сер Девід, я завтра ж доповім шефу про ваш корисний і розумний вчинок, — пообіцяв виконроб.
Мабуть, то була найщасливіша мить в житті Давида. Він зрозумів, що його визнали, а головне — оцінили. У робочому кабінетику шеф був сам. Правда, біля дверей сиділа знайома собацюра. Шеф устав з-за столу, привітався, потиснув руку.
— Аза! Кейс! — подав команду чотирьохлапій охоронниці, яка схопила портфель за ручку, піднесла. — Компанія не забуває про тих, хто щиро допомагає їй.
Шеф відкинув блискучу застібку, витягнув конверт, простягнув. Давид не знав, що в ньому, але розумів — там кусочок сонця, яке обігріває душу і тіло. Тепла хвиля вдячності оповила душу. Його зусилля і роботу так не оцінював дома жоден пан, у якого довелось йому заробляти копійки. Кожен намагався урізати платню. А тут... Давид силкувався щось вдячне і добре сказати, але язик ніби прилип до піднебіння, і він інстинктивно висловив все безмовно: схопив руку шефа, аби поцілувати.