Але вони ідентичні, це дві сторони однієї монети. У двох — одинакові кумири, вожді-боги!
— Більшовики, відмовляючись від релігії, створили свою.
— Отож.
— Тепер краще розумію твою функцію.
— Я з ними не тому, що маю ілюзії: вони розтанули ще двадцять років тому. Деякі організми краще долаються зсередини.
— Я вивчала біологію, — гірко усміхнулася Іванна.
— Думаю, ви обоє розумієте, що жодного зайвого слова не повинно бути вимовлено поза стінами цього дому. Надалі з'являтимусь у вас рідко й переважно пізно ввечері. Якщо, звісно, не відмовите мені у цьому.
Двоє жінок прикипіли поглядами до його обличчя. Очі однієї були заповнені зачудованням, очі другої — приреченістю. Відмови не було написано у тих очах.
Іванна зле спала тої ночі. Прокинулася вдосвіта від його голосу.
Сиділа вона на м 'якій траві на березі ріки. Чужої, незнаної Вздовж берегів цвіли дивовижні дерева-кущі. Кожна вітка була вкрита дрібним цвітом, як бісером: десь рожевим, десь білим, а то й бузковим і сріблястим... Було тихотихо, та зненацька зарухалась ближня гілка — і з-поміж прекрасного цвіту почала виповзати змія. Іванна хотіла скрикнути, але щось заціпило вуста. Змія сповзла з гілки, торкнулася землі й почала рухатися до неї Страх заповзав у нутро, поривалася бігти, та ноги мов залило свинцем. Нарешті змія зупинилася біля її ніг і підняла голову. Це була кобра. Повільно підіймалася усім своїм тілом, і коли сперлася на самий кінчик хвоста, — досягла її обличчя. Дивилася в її очі своїми непорушними й холодними, ледь похитуючись. Іванна відчула, як затерпає й холоне тіло, немов змія поглядом вливала у неї отруту. Зненацька почула голос: "Життя і смерть — на кінчику її язика...". Це був надто знайомий голос... І тоді Іванна скрикнула.
Прокинулась. Лежала вся мокра, із задерев'янілими руками й ногами. Сон. Господи, що за дурний сон!.. І його, Іванів, голос...
* * *
Хижим птахом пролетіли над Львовом ще два окупаційних роки. Іванна виконувала роль зв'язкової УПА, тримала відкритими очі й вуха. Її життя отримало новий сенс, нові, не відомі раніше, кольори. Ризик, настороженість, небезпека, неспокій та обережність — усе це не покидало ні вдень, ані вночі. І все це давало наснагу жити. Вона вчилася чомусь новому, грала дивну роль, а може, й цілу низку ролей, і всі ці ролі звучали в ній на диво гармонійними голосами.
Уже було видно перші результати цієї довгої війни. Совєти брали верх, поклавши попередньо на полях боїв гори трупів.
В одній із розмов про майбутній перебіг подій Іван зробив їй неочікувану пропозицію: виїхати до Європи, де він зможе влаштувати їх обох із донькою. Бо наступний прихід більшовиків буде надовго. Українських сил недостатньо, щоб втримати навалу й заснувати державу. Світ знову і вкотре буде поділено.
Іванна пообіцяла подумати.
Цвіли кущі багряних та рожевих півоній на подвір'ї, вітаючи літо. Пахли конвалії попід вікнами, співаючи пісню чистоти, краси й невинности цього світу, який не належав людям.
Пізно увечері, після довгої відсутности, у них з'явився Іван. На його обличчі прочитувалася стурбованість і рішучість. Жінки ніби чекали його сьогодні, не домовляючись про те, бо навіть не вечеряли. Катерина занепокоєно все виглядала у вікно. Вона звиклася з думкою про те, що у неї є батько. Є опора чоловічого плеча. І тривога та невизначеність, котрі наростали останніми днями, пов'язані з ходом війни, виливалися неспокоєм.
Побачили його авто під хвірткою — й від серця відлягло.
Сіли разом вечеряти. Іван знову прискіпливо розглядав обох, звертаючись до Іванни:
— То що ти вирішила? Я про виїзд. Радянські війська невпинно сунуть у західному напрямку. Німці покинуть Львів. Швидше за все, місто залишиться на армію Крайову. Але не думаю, що вона зможе зупинити червону військову машину. Хоч і вони нам не друзі, та якщо вже вибирати з двох зол, то краще ці...
— Вічно поміж двох зол, — задумливо мовила Іванна.
— Така історична ситуація, — зітхнув Іван.
— Тому я обираю добро. Обираю те, що моє.
— Не розумію...
— Як ти знаєш, моя присутність тут була на користь нашим хлопцям і нашій справі. Думаю, що й надалі буду необхідною їм.
— Мамо! — втрутилася схвильована Катерина. — Це небезпечно більше, ніж будь-коли! І, врешті, чим ти зарадиш? Невже не розумієш, що їхній прихід надовго! Вичерпалися ті сили, які могли їм протистояти, навіть нацисти втратили. Єдина можливість неприходу більшовиків — це їхня домовленість із Польщею. Але те, що я зрозуміла після довгих розмов із батьком і перечитаних за ці роки книжок, — у війні немає правил. Хтось знову обдурить, зіграє нечесно. Все ж повторюється, мамо!
— Так, доню, — гірко всміхнулася Іванна, — у війні, як і в коханні, не грають за правилами. Ціле життя я тікаю від чогось і від когось. Навіть намагалася втекти від себе, проте ця втеча ніколи не вдається. Мені нічого шукати в чужому світі: ні кохання, ні насолод життя, ані спокою, ні добра. У цій землі — всі мої предки, всі ті, хто так прагнув бачити її своєю — ні під чиїм каблуком, ні під чиєю владою. Я ніколи вам не зізнавалася, та мені було дуже страшно, коли я приймала рішення передати оте, перше, повідомлення. Та з дня у день у мені росла не відома раніше сила й відвага, не відоме досі натхнення, навіть радість. У всій цій вакханалії війни, у цій абсолютній втраті здорового глузду, в божевільні, на яку перетворився світ, у цьому задушливому страху, з яким доводилося жити, я вперше відчула себе вільною. Вільною, чуєте? Тут кожен намагався відстояти якусь свою правду, в ім'я котрої виливав ріки крови. І вперше у житті я знайшла свою правду, не в теорії, а на ділі. Я не хочу крови заради цієї правди, бо в насиллі нема правди. Не хочу і не можу більше тікати й вибирати поміж злом. Якщо не виберемо добро, то й не виберемо ніколи правди. Я залишаюся.
Запанувала гнітюча мовчанка. Іванна продовжила:
— А ти, доню, їдь! Вибирай життя, бо тут життя не буде! Правда — в житті, а не в животінні й рабстві. А тут буде рабство. Ти маєш право жити, вчитися, чогось досягати, кохати! Доню, кохати й народити мені онучат, навіть якщо я їх ніколи не побачу. Я ж майже все в житті виконала і маю право на свою правду.
Катерина з блідим обличчям сиділа за столом, а блискучі краплі сліз нечутно котилися з очей. Іван мовчав. Відчував себе немічним, безпорадним. Розумів, що нема ні сили, ні права переконувати її. Їхні дороги розвела дивна доля, вона ж знову докупи звела. Та все це — на мить. Спалахнула миттєвість — і погасла.
А далі — манівці, у кожного свої.
— Ти сильна, Іванно, — торкнувся її руки, заглядаючи в очі. І в тій темній, густій безодні її погляду побачив стільки світла, скільки не бачив ніде й ніколи. Відчув і зрозумів, як вона любить і любила його всі ці роки. Як боляче їй тепер. Як добре і ясно розуміє свій вибір.
Руки їхні впивалися пальцями в долоні, зливалися в болісних обіймах. Там вони були обоє, в тих руках, долонях, пальцях. Без єдиного поруху, без єдиного звуку, одними чуттями сказали все, що хотіли. Вона накрила той відчайдушний кулак доленою іншої руки.
— Бережи нашу квітку.
— Берегтиму. Більше, ніж своє життя. Будь певна.
Ще за тиждень Іванна збирала Катерину в далеку й невідому дорогу. Після півночі прибув Іван. Не хотіли довгого прощання. Вийшла за ними на дорогу, обняла обох почергово.
— Пообіцяй мені, що будеш щасливою, — звернулася до Катерини.
— У мене нема вибору.
Сліз уже не було. Давно не було. Виплакались.
Іванна повернулася в порожню хату й просиділа за столом до ранку. Перший промінь сонця поцілував її у високе чоло й погладив майже повністю сиву голову. Кольори покинули її.
* * *
Наприкінці липня танки радянської армії в'їхали до міста. На вулицях стояв туман від пилюки, яка густим шлейфом осідала на порожню бруківку. Старих господарів майже ніхто не зустрічав.
Із перших днів почалися арешти керівників армії Крайової і злетіли з будівель польські прапори. А за прапорами почали підійматися на центральні будівлі величезні портрети совєтських вождів. Місце одного вусатого й пихатого зайняв інший. Окрім пихатости, на його обличчі мерехтіла зверхня й підступна посмішка. Час Князя Темряви не минув — змінився тільки образ.
Зі старими господарями повернулися старі правила та нові репресії. Колесами заторохтіли залізницею товарні вагони, набиті людьми, до далеких і холодних сибірських просторів. Камери поповнювалися свіжими в'язнями в тюрмі на Лонцького. У найкращі квартири міста вселяли урядовців, вищі військові ранги, працівників управління НКДБ, переселенців зі східних областей України: вчителів, лікарів, усіх, хто вирішив жити у Львові і працювати "на благо Радянської України".
У перший тиждень радянської окупації Іванна покинула свій будинок. Надто багато сусідів знали про німецького офицера... Побратими підшукали їй нове житло. Але не тільки житло змінювала Іванна, а й місто. Шлях її лягав до Станіславова. Працювати в тилу задля забезпечення Повстанської армії, а також для проведення, у міру можливостей, пропагандистської діяльности вона могла будь-де на території Західної України. Звалася вона тепер Наталею, на прізвище Бойко, а для підпільної мережі — "Бджілкою".
Брала на себе найризикованіші завдання, тримала в будинку, де проживала, підпільну друкарню. Провід намагався інформувати селян щодо справжнього обличчя совєтів, залучати молодь у свої лави, надихати на боротьбу.
У лісах хлопці готувалися до довгої й важкої зими, а в містах і селах ішла заготівля відповідного спорядження, харчів, теплого одягу.
Іванна не раз вирушала до призначених місць, аби залишити послання, — чи то в дуплі дерева, чи в якійсь закинутій старій клуні або в порожній хаті.
Наприкінці листопада вона вирушила до Заболотова, везла очільникам Опору усні інструкції й рекомендації. Поза Прутом розправляли свої крила перші сині хребти Карпат, укриті густими лісами. В тих лісах збиралися хлопці з тутешніх сіл, збиралися ті, в кого не було ілюзій щодо влади Рад, а серце горіло свободою. Ліс — їхній останній прихисток, вірний друг.
У Заболотові на неї чекали побратими, а далі справи обернулися так, що повернутися відразу до Станіславова вона не змогла.
Був початок грудня.