Та я чемно беру його під руку й ми, лишивши покупки в "Славуті", чимчикуємо в напрямку піцерії на розі – як мені пояснили: зсутулений дід і чоловік за сорок, що все помітніше накульгує на ліву ногу. І чому я не взяв свого ціпка?
– Три з собою: з яловичиною та грибами, з куркою і ананасами, "Маргариту", – замовляю я у віконечко на високому ґанку, позираючи згори на Пантьошку, що неприкаяно топчеться на тротуарі: ще втече чого доброго. А все ж таки дочекавшися – я трьох коробок з піцою, Пантьошка мене – ми рушаємо в зворотну путь, благополучно дістаємося авта і за якихось чверть години вже паркуємося біля обласної лікарні. Я ще не встиг вийняти з кишені смартфон, а Хасточка вже тут як тут.
– Саме збиралась тобі дзвонити: оце, думаю, поїхали, да ще десь в халепу встрягли – що мені тоді робити?
– Я тут піцу на трьох купив, тож пропоную пообідати, доки ще тепла, – кажу, а в самого під ложечкою так і смокче й слина вже почала виділятися, бо позаду мій ніс чує звабливі запахи.
– Ну нащо ото було?! – мовби й дивується, а ніби й обурюється Агнеса Степанівна, проте й дурню зрозуміло, що то лише для порядку і їй насправді приємно. В кишені діда Пантьошки – що то стара школа! – знаходиться складаний ніж, я ріжу кожен корж на три рівні частинки: аби кожному вдалося скуштувати всього, й ми з апетитом подорожніх наминаємо знамениті італійські коржі.
– Це вже, теєчки, як його, бабам своїм понабріхую, – мурмоче з повним ротом Пантьошка, – мо' й не спатимуть.
"От дідько, – знову лаюся на себе, – зовсім зачерствів на війні: не міг замовити п'ять піц. Тільки ж... Хасточка що подумала би? Ох уже ж мені ця неписана етика Клевені!"
Наївшися, рушаємо додому; дорога назад завжди коротша і час летить швидше. Агнеса Степанівна сидить уже біля мене й розповідає про свій візит до офтальмолога:
– Сказала Ірина Іванівна, що треба на операцію лягати, будуть сльозові протоки чистити, бо забиті, а мені страшно. А хазяйство, горо́д на кого покину? Он як Гармашиха розсердилась, а за що, так би спитать? І за очі страшно, бо як сліпому жити? Ох, горе, горе, – бідкається вона, – це хіба що отам з Казанської, коли кукурудзу приберу, да з Улькою помиримось.
Дід Пантьошка, наївшися піци, затих позаду й Хасточка, озирнувшись через плече, зі сміхом мовить:
– Дитина заснула. Наморився, сердешний.
Вже й Березна. Біля автостанції, мало схожої на подібний типовий заклад, стоять автобус і маршрутка, кілька пасажирів, цмулячи цигарки, топчуться на тротуарі.
– Онде й Петрівна наша! – вигукує Хасточка й не добереш, радіє вона цьому, чи тривожиться. – Спини, бо ще прокляне.
Я мушу зупинятись метрів за двадцять далі й хазяйка "Славути", забувши про свій гордий статус, виходить з авта, кричить і маше рукою, а потім знову сідає на заднє сидіння, поступаючись місцем "самашедчій".
– Хух! – мовби нічого й не сталося, щириться міцними білосніжними зубами Гармашиха, мостячись на сидінні тісного авта з картонною коробкою в руках, з якої несеться хор писклявих голосів та шурхіт кігтів по картону. – А я тульки оце справилась. Кинулась на птахофабрику – не продають курчат, болячка якась завелася, куре чхають. Ну ти подумай: куре й тії чхають! Добре, шо пудказали: чолов'їк тут один курчат продає, дик у нього взяла, бо мало мені з картоплею того лиха, ще й день би дурно пропав. Взяла два десятки голошиїх і три – майстрів. А у вас як діла́?
– І ми справились, – Хасточка стримано радіє зміні настрою сусідки. – Майстер – це оті рябі?
– Еге. М'ясо-яєчні. Казав продавець, імунітет у них сильний. Ну, побачимо.
І озирнувшись назад, гукає до Пантьошки:
– Пантелію! Ось не прикидайся: бачу ж, що не спиш. Давайте будемо спинятись, бо об'їдать пора, їсти хочеться, аж шкура болить. Боюся, що по такій спеці й відбивні мої завоняються.
– Відбивні? – вмить озивається Пантьошка. – Свинячі?
– У живого од стегна різала, чи як? З півня.
З мого язика ледь не зривається зізнання про піцу, але відволікши всю свою увагу на маневр обгону фури, я стримуюсь, а потім з подивом зауважую про себе, що мої попутники ніби води в рота набрали – ні гу-гу! – і здогадуюсь, що, певно, мають на те вагомі причини або тверезий розрахунок. До того ж, коли добре помислити, кожен із них щось же прихопив із дому на обід – недарма вранці мали при собі щось таке в целофанових пакетах, тож немає жодного сенсу все те добро везти назад додому. Це тільки я один через своє рафіноване містянство рушив у далеку дорогу без харчового припасу, бо звик, що в місті завжди можна знайти де пообідати, були б тільки гроші.
– Отам, Глібе, бачиш – затінок, спиняйся. Всі наші тут обідають, як з Чернігова їдуть.
Мені ця зупинка – як ніж у серце. Агнеса Степанівна натренованим рухом піднімає ляду багажника, видобуває з його черева розкладний столик, зумисно підлаштований кимось до розмірів багажника і на цьому подіумі один за одним з'являються наїдки моїх попутників. У Гармашихи – відбивні в клярі, молодий редис, зелена цибулька, у Хасточки не менше десятка котлет і пухкий домашній хліб із хлібопічки, у Пантьошки півлітрова банка з салом, солоні огірки, дві дебелі цибулини й пляшка домашнього вина – "Вишнівка!" – з гордістю похвалився дід, і лише в одного мене велика дуля з маком: соромно, аж вуха горять.
– Ви обідайте, а я трохи покуняю, бо на сон хилить, а нам ще довго їхати, –намагаюсь я схитрувати, але виходить незграбно і через це ще ніяковіше.
– Ану, не видумуй мені! – гримає Уляна Петрівна. – Ти ба, який інтелігент: думаєш, об'їси? Бачиш скульки тут всього? Їж!!
– Та ні, дякую... Я в Чернігові...
– Ось візьми, спробуй мого сальця з банки, – підхоплює дід Пантьошка, вочевидь, з того простого розрахунку, що я їстиму його сало, а він відбивні та котлети, – да ти такого сала, теєчки, як його, скульки й живеш, не їв! Це ж не сало, а фрикасе в мармуладі! А ще як з цибулею!
– З цибулею?! – направду жахаюся я. – Ні-ні-ні!
– Ну, годі вже, – не витримує й Агнеса Степанівна і вплітає сердиті нотки: – шо ти оце ламаєшся, ніби здобний пряник у помийниці?! В нас так не заведено! Пригощають – маєш їсти, хоч і лопни. Я оці котлети тільки заради тебе й готувала: ти таких і в баби Ліди не їв. Я ж від тоїх частувань не відмовлялася, – закінчує вона свою тираду і це вже хоча й дещо замаскований для Гармашихи, але для мене абсолютно прозорий натяк на піцу.
І навіщо я все це починав?! Мав би зрозуміти, що все одно програю. Присоромлений, важко зітхнувши, опускаю голову і підступаю до подорожнього фуршету. З чого почати? Це навіть не дилема, це задача з трьома невідомими: почнеш із сала діда Пантьошки – по висхідному принципу до найсмачнішого – а раптом Гармашиха образиться: їй це як раз плюнути. Почнеш із котлет або відбивних – після них дідове сало може просто не полізти в горлянку – старий образиться і буде за що.
– Тоді порадьте мені з чого почати, – вдаюся я до хитрощів: простецьких, але безвідмовних.
– Оце стільки прожив уже, й не знаєш?! – миттєво реагує дід. – З моєї вишнівки.
"Так я ж за кермом, не можна", – в моїй голові ще тільки формується відповідь, а Гармашиха вже вистрілює в бік Паньошки порцію свого обурення:
– Він за кермом, не можна!
– Пити не стану, але на язик візьму, посмакую, – кажу, хапаючись за дідову пропозицію, як за рятівне коло.
По всьому видно, що мої попутники подорожні досвідчені – Пантьошка вже розпаковує загорнені в папір скляні гранчасті чарочки часів пріснопам'ятного есересеру і вже розливає по них густий прозорий напій кармазинового кольору. Коли я підношу його до губ, то відразу ж чую яскравий вишневий аромат, що жодним чином не поступиться розрекламованому Luxardo Cherry – овва! – хто би міг подумати...
Чекаю, що хтось зі старших промовить слово до чарки – цікаво, яке?
– Ну... – виривається вперед хазяйка авта, підносячи на цьому до губ свого стопарика.
– Давайте за тих, що в окопах, – тихо нагадую я, і Гармашиха, схаменувшись, підхоплює:
– Хай їх Божа Мати береже.
І решта підпрягаються, бо як же ж, святе діло.
А дідова вишнівка на смак цілком, цілком пристойна. Під уважними перехресними поглядами Уляни Петрівни й Агнеси Степанівни ставлю практично повну чарку на стіл і оголошую заготовлену фразу:
– Ну, чия випивка, того й закуска! Почну з Вашого сала, діду.
Дещо незвичний смак, а так – сало як сало: м'яке та жирне. Ми там, у пеклі, про щось подібне і мріяти боялись, бо будь-які згадки про нормальну їжу в тих умовах роблять тебе слабким, розплавляють волю, ніби сонце віск. Колись я би обов'язково поділився цією думкою з присутніми, а тепер – нізащо. Тому я, як справжній парасит[28], беруся мудрагельствувати перед трійцею аборигенів на тему народної кулінарії, порівняння різних національних страв, які мені довелося скуштувати за кордоном, й під цю сурдинку[29] дегустація відбивної та котлети проходить без жодних ексцесів. Моя трійця досить швидко та з видимим задоволенням розправляється і з пляшкою вишнівки, і з наїдками – змели все і сліду не лишили. Ще баба Ліда повчала нас із Жоріком, що доїдати потрібно все і завжди – крім святкового столу, коли зумисно все виставляється із надлишком. Ну, щось на кшталт рогу достатку, як я тепер розумію.
Нарешті рушаємо. Ситі, вдоволені пасажири мовчать, ліниво, в міру можливостей, розкинувшись на своїх сидіннях, можливо, що й куняють, і тільки я, не маючи права на таку розкіш, веду авто й міркую про власну невизначеність: чи освоюся тут хоч коли-небудь, чи знайду себе в світі Клевені, чи так і зостанусь до скону паразитом, що існує тільки завдяки власній майстерності жити за чужий рахунок. Або, що ще гірше, з почуття жалю сусідів.
07.06
Рибальська наука.
Будильник смартфону виставив на три тридцять ранку. Ліг, ледь смеркатись почало, а сон іти не хоче. Ворочаюсь, ворочаюсь на своєму ліжку – то уявляється майбутня риболовля, то перебираю в голові, чи нічого не забув, чи все поклав до випадково віднайденого в майстерні старезного дідового наплічника з грубого брезенту, в котрому навіки лишився чи то запах, чи сморід – кому як – від риби: дід Сергій теж час від часу балувався цією чоловічою розвагою, тільки більше зимою, коли роботи ставало суттєво менше.