Шабля, освячена Римом

Богдан Сушинський

Сторінка 25 з 50

Зі свого боку, Святий Престол розраховуватиме на те, що ваше воїнство надаватиме військову допомогу всім тим силам віри Христової, які виступатимуть проти мусульманської експансії у Європі. Зараз майже всі єпископати і монастирі України вже перейшли у греко-католицизм і належать до уніатської митрополії[28]. Це зближує наші церкви і нашу віру.

О цій хвильці папа очікуюче поглянув на архієпископа. Одіні знав, що до уніатства поки що навернено далеко не всі парафії землі України-Русі, проте благочестиво промовчав: якщо й не навернено, то найближчим часом навернуть. Усі без винятку.

— Греко-католицизм споріднює ці апостольські гілки християнства, виключаючи братовбивче протистояння, — покірно схиливши голову, а проте голосно і твердо, проказав він, звертаючись не лише до Сулими, але й до всіх послів, які повинні знати, як останнім часом зміцнюються позиції Святого Престолу на східних, вічно бунтівних, околицях християнства. — Тому козацтво не повинно протистояти поширенню на своїх землях віри уніатської.

— Січове козацтво рідко втручається у церковні справи, — дипломатично відповів полковник. — Хіба що польські ксьондзи в черговий раз починають шаленіти, домагаючись цілковитого окатоличення наших паств. Отож уніатство справді здатне примирити ці дві апостольські гілки віри Христової. Сподіватимемось, що здатне...

29

Хоча відповідь полковника Сулими була нетвердою і занадто дипломатичною, проте понтифік сприйняв її з пастирським терпінням, і навіть ледь помітно всміхнувся.

— Щоб зміцнити взаємини Святого Престолу з вашим лицарством, ми відрядимо на Землі Запорізькі місіонерів, а на саму Січ час од часу навідуватиметься папський нунцій, при якому будуть ватиканські гінці.

— Січове лицарство завжди приймало іноземні посольства з гідністю і належною поштивістю, — запевнив його Сулима.

— Саме так, із належною... — чи то підтвердив чи, може, наказав йому понтифік.

— Можливо, папським нунцієм міг би стати настоятель Валеріо, з яким ми вже знайомі.

Папа здивовано подивився на полковника, не розуміючи, про кого йдеться.

— Валеріо — це мій гонець, — поспішив пояснити архієпископ Одіні.

— Отже, це гонець, — безінтонаційно якось підтвердив понтифік, і Сулима знову звернув увагу на дивовижну незворушність, з якою той говорить, і ще дивовижнішу безінтонаційність його слів, через яку важко було зрозуміти: запитує він чи стверджує, схвалює чи заперечує.

— Він зустрічав полковника Сулиму в морі, рятуючи від турецьких галер, — продовжив своє пояснення архієпископ, який, очевидно, давно звик до манери спілкування свого патрона. — А потім супроводжував у дорозі від порту Франкавилла-аль-Маре до Рима.

— Можливо, що й так, — кивнув папа Павло V, запитально дивлячись на свого особистого секретаря.

— Свого часу Валеріо був хоробрим вояком і вправним командиром, — стенув плечима архієпископ. — Він добре знається на зброї і чимало подорожував. Із усіх тих ченців, яких маємо зараз під рукою, він, мабуть, найкраще підготовлений до такої далекої мандрівки в супроводі козаків.

— Саме це я і відчув, — докинув Сулима.

— Можливо, що й так, — уже впевненіше повторив понтифік, поглядаючи при цьому на полковника.

Даючи зрозуміти, що питання з ватиканським місіонером з'ясоване, Одіні підступив на два кроки ближче до "похідного трону" і зупинився біля столика.

Відтепер Сулима, й інші присутні, уважно стежили за кожним порухом особистого секретаря понтифіка, розуміючи, що керує всім дійством саме він; що ж до папи римського, то він лише смиренно виконує задумане архієпископом.

Ось і зараз папа запитливо поглянув на Одіні.

— Вам дозволено наблизитися до Його Святості папи римського, — негайно звернувся архієпископ до Сулими і, взявши зі столу масивний золочений медальйон на срібному ланцюжку, передав його Павлу V.

"Папа збирається вручити цього медальйона мені?! — ошелешив полковник самого себе здогадом, якому одразу ж не повірив. — Але такого не може бути!" Можливо, він і не найкращий знавець козацької давнини, проте добре знає, що досі жоден із гетьманів, кошових отаманів чи полковників українських подібних відзнак не удостоювався.

— Це золотий медальйон з портретом понтифіка, — урочисто проказував архієпископ Одіні, доки полковник повільно наближався до "похідного трону" папи.

— Для мене це велика честь, ваша святосте.

— А проливати кров католицьку — вже не честь?.. — почув Сулима у себе за спиною саркастичне сичання польського посла, явно не задоволеного перебігом усього цього дійства. — Вирізати тисячі вірних понтифіку мирян — теж не честь?

У Сулими вистачило мужності не озирнутися і не відповісти. Він кинув поглядом на понтифіка: той ледь помітно всміхався. Чув він чи не чув слова представника Речі Посполитої? Напевне, чув. Але схоже, що обурення не лише Жолкевського, але й самого короля польського, він, як і його особистий секретар Одіні, "почув" давно, ще коли зважувався на цю відзнаку. Проте обставини складаються так, що Польща перебуває, і завжди перебуватиме, під пастирською рукою Ватикану. Що ж до України, то її ще тільки треба було здобувати.

— Чи відомо вам, полковнику, — запитав Одіні, який теж вирішив не зважати на обурення Жолкевського, — що ви перший з-поміж козацтва, хто удостоєний честі бути пошанованим такою високою відзнакою?

— Здається, й справді перший, — ледь помітно стенув плечима Сулима.

Особисто накинувши ланцюжок на схилену, мов би для сокири ката, шию Сулими, понтифік повів хрестом над його чолом і латиною проказав:

— Благословляю вас іменем Христа на віру і вірність до Святого Престолу, сину мій.

Сулима безпорадно озирнувся на Одіні, проте архієпископ поблажливо дивився у цей час на послів. Він-бо знав, що відзнака розрахована не так на вдоволення амбіцій козацького вождя, як на реакцію цих представників європейських корон. "Уславлене в битвах із яничарами козацтво українське віднині теж із нами! Рим не лише гострить на османів козацькі шаблі, але вже й освячує їх!" — ось, що повинні були втямити ці посланці європейських правителів. А відтак, спонукати своїх володарів до активніших військових приготувань.

Не маючи ніякої підказки від свого покровителя, полковник відступив на крок від понтифіка і, стримано вклонившись, проказав:

— Дякую за виявлену честь, ваша святосте. Козаки завжди залишатимуться найвідданішими оборонцями віри Христової.

* * *

Уже полишаючи Апостольську бібліотеку, де Брейонн порівнявся з польським послом і, ніби між іншим, поцікавився:

— Цей козацький полковник... Він що, справді аж так відомий у Речі Посполитій як вождь та відчайдушний войовник?

— Одчайдушні до папських щедрот не доживають, — роздратовано зауважив Жолкевський, неприємно вражений тими почестями, якими щойно у Ватикані було вшановано одного з найзавзятіших ворогів Речі Посполитої.

— Чому ж, саме відчайдушні до них і доживають, — рішуче не погодився з ним посланець французького короля та герцога де Невера.

— Тільки не в Польщі.

— Хіба що, — іронічно стенув плечима де Брейонн, одверто під'юджуючи поляка.

— Для таких, як цей Сулима, тобто для криваво одчайдушних козацьких вождів і войовників, у Польської Корони існує своя, власна "висока відзнака".

— Щось не чув про таку.

— Чули, тому що "високість" цієї відзнаки вимірюється висотою шибениці. Втім, значно популярніші "відзнаки" наші — паля посеред Варшави та голова на списі під фортечними воротами, — проказав граф Жолкевський настільки голосно, щоби могли почути й архієпископ Одіні, і сам українець. — А Сулима — поки що ось він: усе ще підставляє шию під папські медальки, замість того, щоб уже давно підставити її під сокиру ката.

— Ваші слова можуть бути сприйняті понтифіком, як особиста образа, — суворо попередив польського шляхтича архієпископ Одіні. — Якщо папа вирішив відзначити цього вояка такою шанованою відзнакою, то воля його так само не підлегла осудові, як і воля Всевишнього. Тому ніколи не раджу забувати давню ватиканську мудрість: "Однією рукою понтифік відзначає, другою... відлучає".

— Шкода, що до папських покоїв не впускають із шаблями, — так само голосно пожалкував Сулима. — Сьогодні я став би не лише першим козаком, який удостоївся папської медалі, але й першим козаком, який кинув би голову польського шляхтича прямо до ніг папи римського.

30

Обрамлений невеличким парком, палац герцога де Невера марив готикою на схилі одного з римських пагорбів. Здалеку він нагадував храм, на центральному шпилі якого чи то ще не встигли воздвигнути хреста, чи вже зняли його за гріхи місцевої пастви.

На серпантині дороги Сулима прочинив дверцята карети і, притримуючи їх, задумливо оглядав особняки, повз які вони проїжджали. Судячи з усього, це був район, у якому здебільшого селилися іноземні купці та посли, оскільки кожна з кам'яниць таїла в собі не лише обриси архітектурної вибагливості, але й "обриси" архітектурного духу того краю, з якого походив її володар.

— Саме так, — неголосно, якимось, лише йому притаманним єлейно-єзуїтським тоном проказав настоятель Валеріо, вивершуючи здогади полковника, — на цьому і сусідньому пагорбах бачимо вілли французьких та іспанських аристократів, тут селяться іноземні посли, а також маємо кілька палаців "чорної знаті", що складається з сімей, споріднених з одним із понтифіків. Серед них — і князівської родини Боргезе, до якої належить папа Павло V.

Слухав його Сулима неуважно, подумки він усе ще перебував десь там, у Ватикані, в залі Апостольської бібліотеки, на аудієнції у володаря Святого Престолу. І навіть не помічав при цьому, що, замислено споглядаючи навколишні краєвиди, поцятковані то черепичними дахами вілл, то зеленими острівцями виноградників, раз по раз торкається рукою золотого медальйона, що здригався та розгойдувався у нього на грудях, підтримуваний масивним срібним ланцюжком.

Галера з невільниками на веслах, рішучий кривавий бунт, погоня турецьких кораблів, дорога від порту Франкавілла-аль-Маре до благословенного Богом Рима, яка вперше за багато років стелилася йому до такої омріяної і жаданої волі; й нарешті — палаци та храми Ватикану, в усій своїй божественній красі...

— Ви повинні знати, полковнику, що граф де Брейонн має всі належні в таких випадках повноваження від герцога де Невера.

22 23 24 25 26 27 28