Незважаючи на різницю у віці. Мати її походить з якогось поближнього від Спокутів села.
— Ось це вже — постатейно і під протокол. Я цього не знав. Та й повернулася вона до Києва під своїм прізвищем, яке дісталося від першого чоловіка.
Коли Незламний Команданте зупинився біля осяяної мигтливими вогнями вітрини кафе "Європа-Схід"", переслідувачі теж зупинилися і простежили за тим, як він увійшов до цього, завжди заповненого молодіжними гуртами, закладу. Переконавшись, що віднайти вільне місце не вдасться, Роман побрів далі.
— Вотяну — це вже в неї не дівоче, — побрели слідом за ним есбеушники.
— Згадав, справді, не дівоче, — визнав свою помилку Глотов. — Сумнівний спадок від першого чоловіка-режисера, дещо змолдава— нізованого українця з Придністров'я, відомого в кіношних колах під "оперативним" псевдонімом "Вотя".
— Вискочивши за нього, майже сорокарічного, ще в шістнадцять, Ірена Яворська — так-так, справжнє прізвище її — Яворська, заповзялася витворяти зі свого Воті, якщо не другого Фелліні, то принаймні другого, тільки вже українського, Еміля Лотяну, постановника популярного тоді фільму "Табір відходить у небо".
— Тобто на Миньове прізвище вона не переходила? — запитав Глотов.
— Мало того, встигла розлучитися з ним. Батька ж, — від якого мати втекла до заможного вдівця-італійця, — Ірена швиденько одружила з Діаною Квач, своєю колишньою квартирною господинею, та ще й далекою родичкою, й обох знову спровадила на заробітки до Італії. Тепер оце сумує в Києві, одна, яко перст, у нещодавно придбаній батьком квартирі на Нивках.
— Щоб стільки безцінної інформації від одного агента, і на тверезу голову.. Такого в мене ще не траплялося, — визнав Глотов. — Але й у мене теж є інформація, яка не може не зацікавити не так тебе, як твого батечка-олігарха.
— Ну, до справжнього олігарха йому ще.
— Гаразд, називатимемо його "недоолігархом". Але навіть у цій іпостасі нехай не прибіднюється. Єдине, чого йому не вистачає для того, щоб "косити" під олігарха, то це відсидки за гратами і малинового піджака. Старомодний він у тебе. Що ж до отого мільйонера— бельгійця, якого безнадійно намагалася згвалтувати наша Ірена-Ка— міла, то він поспішливо забрав заяву до міліції, покаянно визнавши в моєму кабінеті, що й він теж не без гріха.
— Це той, на якого батько був націлився як на майбутнього інвестора?
— Хоча вдає, що дізнався про його існування лише від мене. І вже по тому, як бельгієць втрапив у цю халепу з Іреною. Хоча підозрюю, що підсунув її бельгійцеві саме він, твій батечко.
— Ірена в цьому зізналася?
— Вона ж не божевільна. А пресувати її в "ментівці" ми не дозволили. Так і просвіти його.
— Впевнений, що батько гідно поцінує ваш службовий подвиг.
— Я чомусь теж упевнений. А тим часом повідом свого "недоолі— гарха", що, після грунтовної розмови, бельгієць дозрів не лише до примирення з Іреною, і не лише до якоїсь там ілюзорної співпраці з ним, а й до... цілком серйозних інвестицій у його бізнес. Власне, вже у твій бізнес, бо, наскільки мене поінформовано, господарювати на "бельгійському" заводикові, нашпигованому бельгійською технологією, маєш намір ти.
Правденко невдоволено покректав, але заперечувати не наважився.
— Такого дарунка недоолігарх прийме із вдячністю. А я — зі ще більшою.
— Саме із вдячністю, — наголосив Глотов. — Не забуваючи, що на рулетці долі ставки завжди високі.
— До речі, це улюблений вислів батька, мною плагіатно запозичений.
— Тому й нагадую. І вже завтра нехай починає переговори з бельгійцем, який тільки для того й прибув до стольного града, щоби вкласти у якусь безнадійну справу свої мільйони. А ще скажи, що інших претендентів на них ми відсічемо. За окрему, ясна річ, подяку.
— Його це не засмутить.
— Де знайти Ірену, ти знаєш. А сама вона добре знає, як слід поводитись із геніями від мольберта і пензля. Тим паче, що певні інструкції вона вже отримала. Тільки про своє нидіння у Спокутах нехай поки що не розводиться, не травмує Ігуду сексуальними подробицями спільного буття з Миньом.
— "Травмувати" — це в її амплуа. Хоч у ліжку, а хоч поза ним, — сумирно визнав Кость Правденко, пригадавши, що свого часу Ірана так само "підставилася" йому. І від шантажу, та від "справи про згвалтування", його врятував саме він, Глотов. Який, — знаючи, що, після невдалої інсценівки зі "згвалтуванням", Ірена змушена була певний час відпрацьовувати у Костоправа в ролі коханки, — тепер мав цілковите право натякнути:
— Кому, як не тобі, Костоправе, знати про це.
Вирішивши, що, наразі, все, що потрібно було в даній ситуації, він уже сказав, Глотов зупинився, а Костоправ, навпаки, наддав ходи й одразу ж покликав Ігуду.
— Радив би тобі, братан, хоча б днів на десять зникнути з цього столичного скотомогильника, — почув той уже біля входу до кафе "Ли— бідь". — Так чи інакше, а менти вистежать тебе і знову відгемселять.
— Та вже й до такого фінта вдавався — зникав. А тепер ще й нікуди.
— Що, зовсім нікуди?
— Так склалися обставини, — стенув плечима Ігуда. — Зателефоную давньому знайомому по кіностудії, може, прихистить, хоча б на одну ніч.
Вони сіли за вільний столик, і Костоправ замовив по гальбі пива, по гамбургеру і пакетику з картоплею фрі, великодушно попередивши, що сьогодні вгощає він.
— Давній знайомий кіношник — це, звичайно, варіант. Але в мене є свіжіша пропозиція. Одна ще досить молода, і ще цілком благопристойна жіночка, з розвідних, але бездітних, сумує у власній квартирі, котру залишили на неї батьки, що працюють за кордоном.
— Одна з валютних проституток?
— Боже збав. До монастиря, під непорочне зачаття, їй уже піз— нувато, але й до панелі теж не опускалася. Нормальна, цілком пристойна киянка. Єдиний пунктик у неї — маніакальне захоплення мистецтвом — кіно, й особливо живописом. Розумію, що тобі, братан, це буде нецікаво, але потерпиш. Кожен із нас на чомусь та схиблений.
— Почекай, її захоплення живописом мене якраз може зацікавити.
— Тоді вважай, що в масть. Чоловік ти нівроку, на таких жінки клюють без приманки.
— То, може, в неї знайдеться трохи місця, бодай у кладовці, щоб я міг перевезти на певний час півтора десятки своїх картин?
— То ти ще й художник?! — вдало зіграв подив Костоправ.
— Та нібито... За обсягом полотна невеличкі, проте господареві, який погодився був на певний час прийняти їх на зберігання, вони вже муляють очі. Та й небезпечно в нього, дружки-п'яниці розікрасти можуть.
Він ще тільки викладав це прохання, а Костоправ уже телефонував з мобільного своїй знайомій, тобто Ірені Вотяну. Вона щойно вислухала настанови Глотова, тому до розмови була готова. І проти зберігання полотен Незламного Команданте, про якого, як виявилося, чимало наслухалася від Миня, теж нічого не мала. Досить швидко збагнувши, що, "слізно" вмовляючи її прийняти й Ігуду, і його шедеври, Костоправ усього лиш розігрує комедію в присутності чергового "лоха", вона охоче прилучилася до неї.
— Хоча б на тиждень, — благаюче здійняв руки Команданте, купившись на цю комедь, і гадаючи, що Костеві й справді доводиться ламати опір своєї знайомої. Задля переконливості, Костоправ навіть наблизив до нього на якусь хвильку свій телефон. Аби знайома теж могла чути його благання. — Потім я перевезу їх кудись в інше місце.
І був щасливий, коли Костоправ нарешті рішуче наполіг:
— Мала, давай не будемо створювати з цього проблеми для ООН і залучити комісії ОБСЄ. Якихось десяток картин талановитого художника, на тиждень... Як ім'я високого мистецтва і таланту геніального художника. До речі, як вас? — Команданте відрекомендувався, і Костоправ повторив сказане ним, а потім вибачливо додав: — Згоден, поки що це ім'я в малярському світі не відоме, але ж поки що. То в чому проблема? Чи виставляє він свої полотна на продаж? — Костоправ знову запитливо поглянув на Ігуду.
— Якщо з'явиться оптовий покупець, — стенув плечима Команданте, — або трапиться якась виставка з розпродажем, то, звісно.
— Що, ти пропонуєш йому тимчасово перебазуватися до Одеси? — перепитав Правденко по тому, як передав Ірені пояснення Великого Самозванця Пензля. — Так, так. Ось про цю пропозицію докладніше.
Про Одесу жінка не мовила ні слова, проте Костоправ уже увійшов у роль імпровізатора і ще з хвилину імітував напружений діалог, який припинився лише по тому, як офіціантка принесла пиво і наїдки.
— Одне слово, задум у нашої феї такий, — з піною на мясистих губах підсумував Правденко, покуштувавши "Славутича".