Все тут йому добре знайоме, мов свій двір. І хоча він, бодай на шматок землі права вже не має, синам пороздавав, все одно якась жила гордості у ньому починає грати: його кров у стількох дітях, онуках! І таки Французи вплели в історію села свою гілку, у їхніх дворах більше порядку. Руде споконвіку багате хіба що на злидні, болота і дітей. Ну, ще на руду глину. Тяжко звідси випнутись в люди. Книжка, кажуть, виводить. А за що тих дітей вчити? Малим Харитон теж хотів у школу, та на хотінні все й скінчилось. Навчився лиш замість хрестика проти своєї фамілії ставити "Хр" і гачечок маленький чіпляти. То означало Хранцуз. Бо хоч справжнє прізвище починалось з літери Ф, але попри всі старання ту фігурову букву не міг вивести своїми порепаними од вічної роботи пальцями. Три поти висиплять на лобі, а вона не піддається. Та хіба не все одно чи ти Хранцуз, чи Француз? В селі майже всі вимовляють першу.
Поволеньки коливається Харитон до хати Силантія. Добру має жінку, до нього навіть ноги сунути легше. Збоку дріботить незрадливий маленький друг, вкорочений хвіст трубою. Зараз Харитон його б навіть за гроші не продав. Мишей в хаті не стало. А коли в холодну пору вляжеться Харитон, Інвалід на його хворі коліна витягнеться, зігріває, муркоче ніжно. "Як на кота муркота — на дитину дрімота", — пригадуються материні слова. Еге ж, до старих дитяче вертається. Йому стає легше і він під котову колискову засинає. Інвалід теж.
Одну зраду, правда, Інвалід таки раз на рік робить. Та Харитон йому прощає. В березневу пору кіт зникає десь на тиждень-півтора, потім худий, обскубаний прилазить, шкрябає сінешні двері, нявчить. Харитон дибає в сіни, впускає.
— Приплентався, волоцюго, розпуснику? Скільки весіль відгуляв? Був на салі, а прийшов на картоплю? — докоряє.
Так воно і є. Що він дасть тому голодному мандрьосі, крім холодної картоплини, хліба? Але й те він уминає, потім гріє Харитону коліна, він пробачає зрадцю, навіть картає себе і все чоловіче плем'я, бо ж та березнева похіть супроводжує його все життя, коли воно бачить молодих дівчат чи дорідних молодиць. Навіть у безсилих дідів ворушиться щось... В голові, певно ж. "О, Боже! Забрав здоров'я, забери й дурні мислі". Не забирає. А самі, кляті, не вивітрюються.
Недавно сидів Харитон, грів старечі кості біля своєї хати.
— Слава Богу!
— Га? — очнувся.
— Слава Богу, куме, кажу.
О! Та він і серед темнісінької ночі впізнав би її по голосу. Від одного слова "куме" йому ладніше стає на душі. Лукашиха. По другий бік вулиці, через шість хат її господарство. Хата з комином, під панську, не те, що його курна, з чорними від диму стінами, побитими шашелем. Взимку у ній топи не
топи — не нагрієшся, а від диму спасу нема. Душить, а де подінешся?
Лукашиха — баба фест! Ладна з усіх боків. І вдягається трохи по-панськи. Молодша за його десь на півкопи літ, але мужики й тепер хтиво задивляються, коли йде мимо корчми. Бо все у неї до ладу: і постава, і врода, і хода, і одіжка. Харитон теж не раз ласкав її оком. А якби не оком? Спохвачується, бо ж та думка є гріхом, і спішно батожить себе: "Ах ти, кіт марцьовий, пеньок трухлявий, тобі ще те на умі? Марія від тебе чи не щороку з печі падала1, діти, як біб, сипались, а він своє робить... О, якби знав Лукаш, чоловік Ірини, себто Лукашихи, то хоч він церковний староста, за петельки б струсонув за такі мислі, а вона б і кумівства зреклась".
Тим кумівством Харитон вельми гордився, бо ж в селі Ірина і Лукаш — не рівня йому з Марією та іншим. Якось породичатися він давно думав. На діток вони багаті, а сусідів з тим даром Господь обійшов. То ж, коли на світ з'явився восьмий син, із тих, що вижили, насмілився. Не відмовила. Навіть сама ім'я вибрала — Давид. І батюшка не перечив. Не знав Харитон, що то був його останній шанс зародичатись. Бо після Давида з дітками, мов відрізало. Марія почала хорувати, а як було малому тринадцять, її не стало. Еге, кума виявилась ще й з доброю душею. Потрохи запомогала своєму похреснику. Закінчив два класи. Харитону деколи тепер щось їстівного принесе. Не забуде про Давида спитати. Ні, не схибив він із кумівством.
Ті хрестини із всіх найбільш пам'ятні. Бо стіл був хоч і не розкішний, але з усіх восьми найбагатшим, — долучилася й кума. Ото на тій мотузці подій, що пережив Харитон, вузлик передостанній, за ним тільки відходини Марії. Років Харитон не памятає, не рахує. Роки не карбуються в пам'яті. Навіть дати з'яви синів на світ Божий, які живуть. А от за скільки днів до якогось церковного свята чи опісля його те сталось, пам'ятає. Василь, приміром, взявся за три дні до Великодня, Дорофій — за тиждень до Трійці, ще тоді їхню овечку вовк украв, Данило
1 Падати з печі — розродитися.
якраз на Воздвиження, Силантій — на дев'ятий день після зимового Миколая, Давид — в акурат на тринадцятий день після Паски, весною.
Від тих дітей, як від злиднів, — куди дінешся? У Рудому у всіх по багато, щонайменше, то сім'я із чотирьох — п'яти. Ті, хто вижив, бо чи не половина маленькими відходять. Ну, так, Бог дав, Бог взяв. То й не вельми тужать батьки, — бо якби повиростали всі, то й волосся на голові пооб'їдали. Зате, хто зостався, кривими душею і тілом рідко бувають. Так заведено в природі. Де густо росте соснина, березняк, дуб, дерева рівні, гінко, увись ідуть. А одинокі — то переважно карячкуваті, невисокі, кривогіллясті. На своїх дітей він не нарікає. Живуть не густо, але путні виросли. Одного Давида він ще не второпав: що з нього буде. Не такий як всі.
Дітьми обростати не хоче. Не пішли йому в приклад сім'ї, де по вісім, п'ятнадцять дітей. В його не та мірка втіхи. Може й так. Бо що знав у тій глушині поліщук? Вічна воляча робота, злидні, бруд. Є церква чи костел. Вижити нема за що. Зостається нічка довга і темна. З неба ллє. "Дощ іде — гриби будуть, тисни бабу — діти будуть", — жартують мужики і роблять те, як і щоденну роботу. Одна кімната, діти чують. Ну й що? Хіба вони дурні, не бачать від чого корова приводить теля, кобила — лоша, свиня — поросята? Городська казка про бусла, комин і немовля їх тільки розсмішить. Проте, розпуста в селі — це неслава така, як і злодійство.
Приростати тут Давид і не думає. Хоч землю цінує. Бо то товар, який не вкрадуть, не згорить. Надто вже до копійки ласий, більш як до жінок. Все прагне хоч трохи лизнути життя, схожого хоч трохи до напівпанського. Прослужив десь рік у пана, але той за щось прогнав. Наймався продавати вироби сільських горщарів — глечики, миски, кубки, макітри. Гріш до гроша злончував. Але що там заробиш? Навіть зварабив його, батька, закласти в банк останніх два морги землі, щоб купити ту бомагу, що б з нею в ту Гамерику добратись.
Попри те все, дрібні прикрощі, які він завдавав, Харитон пробачав йому. Його доля була найбільш чутливою для батька. Потайки він таки був його улюбленцем серед дітей, хоч такою повинна була б бути єдина дочка. Може тому, що побачив: на Давидові обірвано животворче продовження родоводу. Дрімала, правда, в його душі одна невідь. Неприємна і тривожна, яка час від часу нагадувала про себе. Із самого дна скрині, що стояла у коморі, щезла золота монета. Французька. Невелика така, на ній цар чи правитель Франції. Єдина пам'ять про діда. Її, як первісткові сина Луї, засновника роду Французів, подарувала баба Харитона, Марта. Незмірно цінував він той дарунок, про нього ніхто не відав, окрім Марії. Навіть не виникала спокуса пустити його для чогось. І от така прикрість. Кому скажеш, кому заявиш? Та все ж село загуде: "Харитону того золота Француз зоставив півскрині, а він прикидається бідним". Та й хто знайде те золоте блискуче кружальце? Кивнути на рідного сина — останнє діло: на весь рід Французів впаде тінь злодійства. Хоч, по правді сказати, Давидові це зробити найзручніше. А як те доведеш? Ніяк. Душевну ж рану, — винен він чи ні, — завдаси йому на все життя. Зрештою, і чужий липкорукий, міг там поворушити. Бо ж рідко хто залізного сторожа на сінешні двері вішає. Зачинив, обпер їх віником чи деркачем[XLIX] знадвору, — знак, що в хаті нікого нема.
Село Руде, і люди вродою руді. Вже й приповідку насмішники склали: "Дід рудий, баба руда, син рудий, жінка руда, десять дітей — усі руді, кожен рудий руду взяв, бо рудую вподобав". Навіть миші рудої масті. І люди по фамілії Руді чи Рудюки. Тут так тісно від цих фамілій, що є по два-три двійники, у яких однакове все: імена, по батькові. Хоч бери нумеруй, мов царів. Одного разу навіть староста Каленик, син Себастіяна, копаючись у якійсь скарзі, чортихнувся: "Та де вас насіялося стільки однакових? Ніби з усього світу" Відомо де, сам теж з Рудих.
Тому кожен має свою вуличну прозву: Аршин, Сметана, Вуж, Лисий, Звоняр... Охрестив хтось з спостережливих односельців — так і прилипне до тебе на весь вік і після нього. Ті ймення значили більше, аніж метричні, бо не повторювались. Навіть судді, для яких розгляд справ із цього села був надмір клопітним і тривалим, змушені були користуватись вуличними метриками, хоч вони не паперові, без печаток і позначок про грошові збори.
Бажаючих порушити ту фамільну монополію не знаходилось, ніхто з чоловіків сусідніх сіл не брався. Багатих та гарних дівчат, бувало, вихоплювали, але щоб в прийми хто пристав, то ні. Бо що кращого він знайде у цій безпросвітній глушині? А от його, Харитона, предок, вельми близький, з якої то далечини прибився! Заніс вітер історії. Як война з французами була.
Через стільки государств з боями і перемогами пройшов! Може, і Москву брав? Зупинила його молоде життя кацапська рука. Не в бою. Спочив у цій поліській глушині. Яким він був, знала лиш одна бабця, яка тримала рот на замку про те, що тоді сталось. І лиш, коли відчула холодний подих долі, рішила не забирати з собою історії родоводу. Мабуть, кожна таємниця, яку людина ховає від людей у своїх закапелках пам'яті, не хоче вмирати разом з тілом і проситься, аби далі жити вже в головах інших. І ті, хто не склав перед живими сповіді, мучаться. Звідти запізніло, у сні сповідаються перед ними, однак то розхристані уривки, які важко розшифрувати.
О, коли б не та нагла підла куля москвина, то Харитон міг би з дідом порозмовляти.