Інший світ. Інша реальність. Пишна, святкова, врочиста, таємнича. Все, що відбувалося у цьому величному закладі, всі сльози, болі, зради, кохання, підлість і гідність, втрати й здобутки — було грою. Інколи актори настільки майстерно відображали реальність, що сльози глядачів текли правдивими струмками й вигуки їхнього захоплення йшли від серця. Гра повинна заполонити того, хто спостерігає за нею, заповнити його, змусити повірити. Тоді на короткий час глядач стає невільником. Він у владі того, хто на сцені, у владі своїх емоцій, його розум віддається ілюзії. Він уже плаче й сміється, готовий повірити в будь-що, навіть не задумуючись, що все це імітація. Сон. Облуда.
Закінчилася перша частина вистави, сцену заслонив славнозвісний "Парнас", і всі помалу почали виходити у фойє на перерву. Поважно текло людське русло Дзеркальною залою, і в той потік увійшли дві жінки. Їм зустрічалися знайомі обличчя української й польської інтелігенції міста, поміж них вигулькували постаті в німецькій формі, хоча вистави для німців ставили окремо. Катерина комусь привітно махнула головою й попросила матір зачекати її хвильку, відлучаючись до вбиральні. Іванна зупинилась осторонь дзеркал. Зупинилася й завмерла, задивляючись у відображення навпроти. Там мінливими картинками, вирваними фрагментами вигулькували перед очима постаті та обличчя. Там теж панувало життя. І в тому задзеркаллі було тільки те, що у цій пишній залі: краса, витонченість і вишуканість. Нічого більше, нічого зайвого. Жінка поринала очима у дзеркало. Здавалося, зробить крок — і увійде в той прекрасний світ назавжди. Там знайде себе, загублену в хуртовині часів, поверне все те, чому нема отут вороття. Закрутиться в білому вальсі з Іваном.
І вона вже чула ноти того вальсу, вже відчувала його руки, бачила очі... Мара! Якою прекрасною буває іноді мара! Необхідною. Бажаною. І ця мара спливає перед її очима його образом. Чи майже його. Такі ж вуста, такі ж очі, такі ж розлогі крила брів на високому чолі... Тільки все це припорошено пилом часу. Тільки все це там, у задзеркаллі, трішки не таке. Заплющила очі й зітхнула. Розплющила. "Я божеволію", — подумала. Бо він все ще стояв, той німецький офіцер, із білявим чубом та очима, як у...
"Цього не може бути. Це гра уяви. Примара. Я надто глибоко занурилася у брехливий світ! Я надто перейнялася минулим!".
Перелякана Іванна зусиллям відвела погляд від чоловіка навпроти й розгублено почала шукати очима Катерину. Де ж та забарилася?
Тіло її залило чимось важким і гнітючим, відчувала себе однією зі скульптур зали, тільки не розуміла, що має символізувати: подив, страх, заперечення, божевілля?
До неї таки прямувала донька. Й поворухнулась постать офіцера. Вони майже разом зупинилися перед нею. Холод, який зціпив її, перетворився на вогонь. Пекельні язики облизували груди, шию, обличчя. Очі бачили, серце знало, а в голові панував безлад. Як близько знаходяться рай і пекло!.. Поруч. На відстані руки.
— Дозвольте відрекомендуватись, оберфельдфебель Іво Веллер! — ледь колихнув головою чоловік, різко, але галантно.
Іванна якби й хотіла, то не могла видавити із себе звуку. В горлі завис клубок чогось тягучого, язик затерп. Катерина, в очах котрої миготіли здивування і збентеження водночас, глипала то на матір, то на офіцера. Вона відповіла першою. Чоловік дивився на дівчину — і в його очах розквітали такі ж блакитні вогники, як у неї тоді, коли чомусь раділа. Час здається, зупинився...
У вухах Іванни все ще бриніли відлунням звуки голосу цього чоловіка, невидимими хвилями нарешті пробиваючись до свідомости. Втягнула повітря і проковтнула тугий клубок.
— Іванна Волянська.
Пролунав дзвінок. Розпочиналася друга частина, а вони все ще стояли, і якісь уривки дивних фраз вилітали з їхніх уст. Здивованою була вже Катерина...
Тієї ночі Іванна не зімкнула повік. Він проводжав їх додому після театру. Стояли одне навпроти одного в темряві й говорили, говорили. Вона плакала на його грудях, а він обережно й лагідно гладив її плечі. Вона питала, а він відповідав і навпаки. Засивів обрій, зависла над краєм неба чарівниця зоря, вичікуючи перші промені сонця, а Іванна сиділа під хатою й дивилася, як білим полум'ям спалахують вишні, зустрічаючи новий весняний день.
Катерина теж спала уривками. Дивні краї снилися їй, дивні події. Прокидалася, а перед очима спливав образ чоловіка в театрі й усе, що відбулося потім. Бентежилося в грудях серце у передчутті чогось незвичайного. Знов засинала, знаючи, що вранці все проясниться.
Не встигла добре відступити ніч, як сон остаточно покинув Катерину й вона вислизнула з-під ковдри. Матері в оселі не було. На мить злякалася і стрімко вилетіла на подвір'я. Іванна сиділа на лавці, і в її замріяних очах повінню пливли спогади. Донька обережно підійшла й сіла поряд. Тривалий час сиділи мовчки. Нарешті Іванна повернула до неї своє обличчя, торкнулася її руки і промовила:
— Ти готова, доню, почути ще одну історію? — стиснула міцніше доньчину руку.
Та тільки мовчки кивнула головою.
Іван... Кохання єдине... Частинка, якої бракувало завжди... Радість і біль серця... Батько її дитини, Іван, — живий.
...Того грудня, коли народилася Катерина, Іван мав намір пробратися до Києва. Йому завадив жорстокий бій із більшовиками й тяжке поранення. Його, напівживого, підібрали махновці. Він таки писав їм листа і навіть відправив. Та в Києві родини Лисенків уже не було, а обірваний зв'язок з кухаркою, яка загинула під час обстрілів у місті, обірвав усі решту ниток.
Після довгих місяців боротьби за життя Іван звівся на ноги й уже не покидав махновців, не тому, що це був його вибір, а тому, що вибору не було. До Холодного Яру перекрилися всі шляхи. Київ знову потрапив у руки більшовиків. Та й махновці втрачали сили, ведучи бої як з денікінцями і Врангелем, так і з більшовиками. На той час останні стали їхніми непримиренними ворогами. Того доленосного українського літа (1921) з багатотисячної армії Махна залишилося декілька сотень. Тільки неповна сотня з них, переправляючись через Дністер, дісталася берегів Румунії, назавжди полишаючи Україну. Відтоді почалося Іванове емігрантське життя, табори для інтернованих, поневіряння чужиною, де ти нікому не потрібен і ніхто не має до тебе довіри. Мінялися місця. Змінювались країни. Після Румунії була Австрія, а далі Франція. Звідти невдовзі — знову Відень, де Іван мав неймовірну удачу зробити німецькі документи й потім переїхати до Мюнхену. В еміграції налагодив зв'язок з українською офіцерською елітою. Він уже добре знав мову й мав залишатися німцем, щоб надалі будь-яким чином стати корисним своїм.
Іванна на мить замовкла. Перевела подих і продовжила:
— Тепер у нього двійко дітей семи і п'яти років. Отже, ти, Катерино, маєш брата й сестру. Маєш втраченого батька. А мені залишається спомин.
Далі вона довго схлипувала в обіймах Катерини, а та, приголомшена, розгублена, обіймала свою матір, як малу дитину.
Наступного дня оберфельдфебель Веллер сам приїхав до них. Привіз шоколаду, печива, кави, консерв, ковбаси і свіжого хліба. Забезпечення німецької армії було на високому рівні. Катерина розглядала його ще уважніше, ніж у театрі, пильнувала кожен жест, вслухалася в кожне слово. Відкривала свою неймовірну схожість із ним. Мати навіть розцвіла, немов напоїли її молодильною водою. А коли він пішов, знову гірко плакала. Відтепер і надалі Іво Веллер буде часто з'являтися в їхньому домі.
Літо дозрівало золотими пшеницями, розливалося у просторі ароматом запашних яблук, бриніло бджолами над різнобарв'ям квіток. Катерина звикала до присутности в її житті батька, а Іванна жила з відчуттям подвійної реальности.
У поглядах сусідів була помітна їхня обізнаність про відвідини німецького офіцера, тільки вагалися поміж тим, хто його пасія: мати чи донька. Та обом жінкам до того було байдуже.
Сиділи втрьох за столом пізнього вечора. Іван дивився то на одну, то на другу. В його погляді був смуток і те почуття, що більше навіть за любов: почуття споріднености. З дня на день усе більше розумів, як важко буде йти звідси. Іти... Знову. Втратити те. Ні, відмовитись від того, що уже й не сподівався знайти. Чому? Хто так майстерно зіграв із ними цю жорстоку гру й навіщо? В його голові крутилося багато запитань, на які ніколи не буде відповідей. А ще там визрівало дещо інше. А поки що він мав намір звернутися за допомогою до цих, рідних йому, жінок.
— Маю прохання, — пильно обвів поглядом обох, — це стосується інформації, яка повинна потрапити до певних людей. Не можу зробити цього особисто, як розумієте. Багато наших, українських, хлопців тепер у лісах і проти них готується операція. Потрібна надійна людина, котра не впадатиме в очі.
— Що треба зробити? — обізвалася Іванна.
— Маєш знайти чоловіка з цим ім'ям, передати йому сказану мною дату й оце речення, — вийняв із кишені аркуша й поклав перед Іванною. — Завчи те, що написано, і спали папір.
— Бачу, ти не відмовився від своїх ідей не лише на словах, — промовила Іванна.
— Скільки нам це коштувало!
— Ціна виживання завжди висока. Тим паче — самоствердження.
— Таке враження, — обізвалася Катерина, — що дорога цього самоствердження надто довга й болюча.
— Така дорога не тільки у нас. Але зараз ми бачимо свою. І продовжуємо йти.
— Страшно... Як усе повторюється! Немов жахливий сон. Двадцять років тому ми мали їх нагодувати зерном і м'ясом, а тепер вивозять усе поспіль: худобу, зерно, саму землю, навіть викорчовують плодові дерева. Та що дерева — молодь! Вивозять молодих і сильних, аби працювали на них. Чудом ще не чіплялися до Катерини.
— Я потурбуюся про неї.
— Ми маємо тебе як подарунок долі! А інші?
— Інші тому й тікають до лісу, щоб покладатися, врешті, на самих себе. Не маючи вибору, довірилися сильнішому, створюючи українські батальйони. Але сильніший — не означає справедливий. Кожен з них використовує нашу землю, ресурси, людей, тільки по-своєму. Кожен у будь-який спосіб стиратиме з лиця землі нашу самобутність, наше обличчя. Комуна прагнула всіх зрівняти, а отже, знищити індивідуальність. Ці прагнуть домінації великої арійської нації, а всіх решту — в резервації, в ґетто.