– Ось полюбуйтеся, – каже він. – Двері на місці, а ручка у мене в руках. Оце тобі поприкручували. Скільки ж тобі цей ремонт обійшовся?
Ви називаєте суму, заздалегідь применшуючи її, боячись отого:
– Переплатив. Переплатив і дуже.
Але він несподівано каже:
– Ну, це не так і дорого! Матеріал чий?
– Їхній, – вигадуєте ви.
– Їхній? – перепитує здивовано. – Так це ж, вважай, безплатно. Якісь непрактичні майстри. Не плата – мізерія. Але робота... A втім, ця робота того і варта. Вони хоч на вікнах ручки попричіплювали? – Він підходить до вікна і робить те, що й з дверима.
– O, поглянь, за два рази вирвав з віконець обидві ручки. Ноги ж не підставляв. Тільки рукою вікно притримував. Дай-но сюди ножа.
Хтось із ваших родичів біжить на кухню, думаючи, що новоприбулець якийсь інспектор чи інженер, а ви, перетнувши дорогу до кімнат, загрозливо кажете:
– Годі. Я вас прошу, годі... Давайте краще зайдемо в альтанку. Там свіже повітря, дубові колоди. Такий же стіл... Сядемо, винця натурального вип'ємо.
– І ти думаєш, я його зараз питиму? Думаєш, питиму, коли в мене серце кров'ю обливається? Дай-но сюди долото.
– Ну, досить. Я вас прошу...
– Що досить? Що досить? – Виймав він свого складаного ножа й починає колупати ним ваш коридор. – Ти подивись, як вони тут фарбу клали! Дмухни – розсиплеться. По цьому коридору треба в м'яких тапочках ходити і навшпиньки, А ти мені – "досить", Тут усе треба здирати. Ось так, згори і донизу. Робити капітальний ремонт. Мене поклич. Я покажу. Дача – не відпочинок, а відпочинок – це труд. Ти знаєш Уїнстона Черчилля?
– Ну, чув.
– То отой самий Уїнстон, як і Лев Толстой, усе собі сам робив. Перший, у вихідні з лордами дачі будував, а другий шив для себе чоботи. Думаєш, це їхнє хобі? Нічого подібного. Праця. Тому й прожили більше, ніж ми з тобою. Дай-но сюди молоток.
– Ну, досить. Ідіть, я вам покажу альтанку, дубові пеньки. Із 3aкарпаття привезли. Натуральні, – благаєте ви його. – Їх можна колупати. Їм нічого не загрожує.
– Я сказав – дай сюди молоток і кілька цвяхів!
– Для чого?
– Зараз побачиш. Чи в тебе, хазяїне, і цього нема?
Ви приносите молоток, цвяхи і навіть шлямбур з ножівкою, щоб показати, що ви таки хазяїн. Приятель тим часом б'є в стіни й примовляє:
– Сюди й цвяхи не залазять. Це стіна така тверда чи цвяхи такі м'які?
– Нас уже до столу запрошують, – Хапаєте ви його за руку, коли він замахується, щоб ударити ще раз.
– До столу ще встигнемо, – спокійно відповідає він, – Я так не можу. Хіба це цоколь? Ні, я, мабуть, сам тут за ремонт візьмуся. Вважай, що вже розпочав. Наступної неділі приїду не в цьому святковому костюмі.
– Прошу вас до столу, – втручається ваша дружина. – Господи, що ви тут наробили? – сплескує вона руками, – Це ж як після землетрусу.
– Ми наробили? Це ваші майстри. Руки 6 їм повідривало. Я до вас тієї неділі сам приїду, – погрожує приятель. – Так я цього нe залишу. Вже йдемо. Я тільки подивлюсь, як вони люстри почепили до стелі. Чіпляли б їх до бантин. – Приятель бере стілець i, не роззуваючись, лізе під стелю.
Але тут його стягує ваша дружина і виводить надвір.
– Оце і є твоя знаменита альтанка? Ти вважаєш, що це небесно-голубий колір? Ти хоч у кольорах тямиш? Ти що – дальтонік?! Ну, гаразд, показуй свої дуби. Оце і є ті пеньки? Та вони ж трухляві, старі. Дай-но сюди сокиру...
– Та ви що?
– Ти не тавищокай. Ти давай...
Він бере сокиру і щосили замахується над пеньком.
– Гех! – хекає він.
– Ви не так ноги поставили, – кажете ви.
– Ти мене не вчи. Гex! – гатить приятель. – Гex! Ти мені скажи, ти цю сокиру коли-небудь гострив? Гех!.. Ну, гаразд! – нарешті зітхає він. – Твоє щастя, що сокира тупа.
Він сідає за стіл, деякий час витирає піт із чола, а тоді каже:
– Оце так твоя жінка сервірує стіл? Ти що, її ніколи не вчив, як це робити? Марусю, а йди-но сюди! Подивись, як його жінка сервірує стіл.
Тут ви уже зовсім втрачаєте рівновагу, берете його за петельки й питаєте:
– Хто це тобі шив цього костюма?
– Один мій знайомий, – розгублено дивиться він на вас. – А що?
– Хто ж так ґудзики пришиває? – кажете ви i вириваєте ix iз м'ясом. – Знімай піджака. Подивимось, тут же кишені приклеєні. Від першого дотику відриваються. Скидай, скидай... Зараз я тобі попришиваю.
Але останніх слів він уже, здається, не чує, опинившись аж біля брами. Аж там, за садом...
Як вітатися
Якби життя не підказало мені цієї теми, я б ніколи не взявся за перо. Тим більше, що про це так багато написано в "Правилах поведінки". "За встановленим звичаєм, першим вітається чоловік із жінкою, молодший зі старшим, підлеглий з начальником". Або: "Молода жінка чи дівчина перша вітає чоловіка похилого віку". Тут усе ясне. Але де написано, як саме вітатись?
Крім того, все написано поверхово, без знання психології людей. Для прикладу наведу такий випадок. Молодий спеціаліст, без достатнього життєвого досвіду, без відповідних знань, закінчивши інститут чи технікум, прийшов на роботу. Познайомився зі своїм шефом, а наступного дня вперше зустрів його в коридорі. Що він робить? Уповільнює ходу, зіщулюється, наче кішка, що помітила, як насувається дощова хмара, серце в нього злякано теленькає.
Як йому бути в цьому випадку? Як привітати першого свого начальника? Сказати "привіт" чи підбігти, схопити його руку й довго трясти? А може, краще шаснути в якісь бічні двері? Вдати, що не помітив, шефа? Справді ж бо, як?
На мій погляд, шефа (назвемо його умовно – Петро Семенович) обов'язково слід привітати, хочете ви цього чи ні. І ні в якому разі не пробувати сховатися за найближчими дверима. А що, коли то жіноча туалетна?
Залишитесь на місці – й Петро Семенович поцікавиться: "Чого це ви перед початком робочого дня вчащаєте в жіночі туалетні?" Що ви скажете на це? Зізнаєтесь, що хотіли сховатись від шефа. А чого? Злякались. Що ж, Петро Семенович з рогами чи уражений радіацією?
Уявляєте, до чого все це може спричинитись? Ваш перший день роботи на цьому підприємстві може стати останнім.
Отже, треба вітатись. Але як? Піднести високо руку над головою, крикнути: "Я вас вітаю, шеф"? Чи, може, руку зігнути в лікті і, тримаючи на рівні власного вуха, гукнути: "Привіт, старина!"? А може, кинутись шефові в обійми чи поплескати його по плечу? Ні перше, ні друге, ні третє… То ж як вітати шефа підлеглому?
Варіант перший. Підлеглий з начальником зустрічаються в коридорі. Підлеглий тієї ж хвилини підбігає до начальника, хапає його праву руку своєю правою, а своєю лівою підтримує правий лікоть Петра Семеновича й ніжно та легесенько потискує пухленьку (якщо худа – то худеньку, як дощечка) долоньку й каже: "Добрий день, Петре-е Се-ме-но-о-ви-чу!" Коли дивитися збоку, то враження повинно бути таким, ніби ви зустріли батька після п'ятнадцятирічної розлуки.
Варіант другий. Приклад той самий. Коридорний. Біжите до Петра Семеновича підтюпцем. Його руку хапаєте одразу обома руками й довго трясете. Тулуб (ваш) при цьому повинен перетворитись на знак запитання.
Варіант третій. У кабінеті. Переступаєте поріг, підбігаєте до столу й дивитесь в очі так, щоб Петро Семенович не витримав, підвівся й простягнув вам перший руку. Її можете хапати так само, як при першому і при другому варіанті. На свій вибір.
Але ні в якому разі, перегнувшись коромислом через стіл, не намагайтесь поцілувати Петра Семеновича в губи. Це йому може не сподобатись. Не годиться цілувати й у лисину. Пам'ятайте, така форма вітань допускається лише під час ювілеїв, і то після третьої чарки. Тоді ви можете цілувати Петра Семеновича, скільки вашій душі завгодно й куди хочете. Але й тут за умови, якщо Петро Семенович випив не менше, ніж ви. В іншому разі може ляснути вас по губах і сказати:
– Ти б хоч свої тлусті варяниці обтер.
Негайно обтирайте. Рукавом. Своїм. І приступайте до діла. Цілувати можна мовчки, як кохану. Можна й примовляти: "Ви для мене, Петре Семеновичу, як рідний тато. Не думайте, що це в мені горілка говорить. Ні. Це вам кажу я, бо ближчої людини від вас для мене в світі не існує".
Варіант четвертий. Зустріч у ресторані чи в погрібку. Несподівано помітивши Петра Семеновича, намагайтесь негайно щезнути з очей і не лізти до нього зі своїми вітаннями.
Це зробити слід так, щоб ви думали, ніби він вас не помітив, а він думав, ніби ви його не помітили. Бо це той варіант, коли ваш шеф не тільки не хоче з вами вітатись, а й бачити вас не бажає.
Хочете ви цього чи ні, та раптом помічаєте, що, де б ви не з'являлись, там з'являється й Петро Семенович. Ви бігаєте по тих самих погрібках чи ресторанах, що й він, і неодмінно потрапляєте йому на очі.
Як у цих випадках вітатись? Ніяк. Тут треба вміти щезати. Якщо ви цього не зробите, то Петро Семенович не витримає, сам підійде до вас і, замість привітання, кине грубо й зло:
– Ти що, Ковтюх, стежити за мною надумав? Так от знай, що я нашим зарубіжним гостям показую історичні місця Києва. Й себе нікому паплюжити не дозволю. Навіть отаким жовчним типам, як оце ти.
Не додумайтесь після цього сказати йому "здрастуйте!". Це один із небагатьох випадків, коли начальство забуває чомусь привітатися з вами. Хоч у правилах сказано: "В товаристві вищестоячий начальник повинен неодмінно першим вітатися зі своїм співробітником". Вважайте, що Петро Семенович про цей пункт забув.
Про що говорити при зустрічі
Вам, певно, не раз доводилося зовсім несподівано зустрічатися зі своїм давнім знайомим. Від несподіванки ви так розгублюєтеся, що, окрім отого "О, привіт! Як живеш?", більше не знаєте, що й сказати. І зовсім втрачаєте голову, коли раптом в унісон вам i він те саме скаже: "O, привіт! Як життя?"
– Та нічого, – знизуєте ви плечима. А що ж далі? І тому, часто збиваючись на банальні теми, ви робите вигляд, що вас цікавить здоров'я приятеля, його дружини, сина...
– У мене дочка, – поправляє він вас.
– Ну, звичайно, дочка. Я знаю. Це так.. Можна сказати – механічно.
А потім виявляється, що ви його взагалі всього один раз бачили і тепер приймаєте зовсім не за того, кого маєте на увазі. Словом, виникає багато непорозумінь. В душі ви лаєте себе: "Для чого я його зупинив? Він мені дуже потрібний? Хай би йшов своєю дорогою.