– Воно ж як получилося? Я, теєчки, як його, змалку шепелявив дуже, ну, один лікар якось матері й присовітував: нехай, каже, ваш Пантьошка більше балакає – тоді обов'язково вибалакається. А мені ж воно муляло, бо хлопці насміхалися, ну, я і взявся. Було балакаю-балакаю, балакаю-балакаю – язик терпне, а я балакаю... А таки ж, бач, вибалакався. Ото й Любці балачками голову закрутив. Були й вищі, були й розумніші, а вийшла за мене – всіх перебалакав. Нехай терпить: шо вже тут лишилося... Да й звикла вже. Часом сама просить: "Набрид, – каже, – тілівізор, може ти нам з Надькою шось розкажеш?" Хочу не хочу, а мушу.
– От кого в телевізор треба посадить, – резюмує Хасточка, – ти би сам увесь отой їхній марафон потягнув.
Ця "Славута" мов пір'їнка – коли назустріч іде фура, потоком повітря нашу машинку аж хитає вбік: доводиться міцніше тримати кермо. Тому я не реагую на іронію пасажирів – як-не-як на мені відповідальність за їхнє життя і сусідчине майно.
Поруч зі мною озивається чужий телефон. Уляна Петрівна виймає з кишені затяганий смартфон і через шум у салоні вмикає гучномовець.
– Альо!
Якийсь час напружено слухає, потім підіймає скло своїх дверцят і тривожним голосом перепитує:
– Шо-шо-о? Да не може буть! – і одразу ж починає сердито сопіти. – Вчора ж нормальне було! Сходи ще раз подивися: може фітофтора?
Уже всі ми попіднімали скло і вслухаємося в чужу розмову: десь на Клевені невістка Віра б'є тривогу – судячи з почутого, щось не так із картоплею, а що саме, незрозуміло, тому й страшенно цікаво; лиховісне ж мовчання Гармашихи тільки додає інтриги.
Через кілька хвилин лунає повторний дзвінок і тепер, принаймні мені, вдається почути, що в Гармашів на городі жовкне і сохне бадилля картоплі.
– Да який в чортового батька "Раундап"! – у відчаї вигукує Уляна Петрівна, але разом із тим в її голосі з'являється невпевненість: так зазвичай буває, коли людина починає усвідомлювати, що найстрашніше, в яке вона відмовлялася вірити, таки настало.
– Да шо ти мені казала?! Казала вона! Казала... Сама знаю, шо не ти... – на цих словах Гармашиха спересердя вимикає телефон.
– Що сталося?! – сполохано запитує Хасточка.
– Думала ядом од жука кроплю, а вийшло "Раундапом" – от шо! – кипить Уляна Петрівна й таке враження, що ось-ось викинеться з авта, тому я про всяк випадок вмикаю центральний замок, блокуючи її дверцята. Вона злякано сахається і додає:
– Бариги чортові, навчилися в шприцях усе продавати, а тут ще ті малі чортенята вдома: воно якось і сплуталось...
– Дик шо, вся?! – ні живий, ні мертвий від хвилювання запитує дід Пантьошка.
– Чотири рядки! – сердито буркає Гармашиха таким тоном, ніби їх у неї шість або вісім, а не щонайменше сорок.
– Отож треба було шприц із раундапом підписувати, або в окремий пакет покласти, – повчально рече Агнеса Степанівна, – я тільки так і роблю.
– І де Ви такі розумні були, як Зеликові кози дохли?! – напівобернувшись назад, запитує Уляна Петрівна з таким лютим сарказмом, що годі й передати, і мені здається, ніби наш тісний салон пронизує блискавиця чи, принаймні, потужний електричний розряд – мені ввижається страшенний тріск і шипіння, а в повітрі явно пахне озоном: добре, хоч не сіркою. Ми сидимо, принишклі, наче дітлахи, що ненавмисне скоїли страшенну шкоду, й перелякано мовчимо.
"Про що це вона? – гасає в моїй голові думка. – Знову кози. Які такі кози?! Запитав би, так страшно..."
В'їжджаємо в якусь Березну і коли простір навколо розсувається по сторонах, що завжди є свідченням чогось на зразок центру населеного пункту, Уляну Петрівну щось ніби підкидає на її сидінні.
– Стуй! Стуй, тобі кажу!! – прямо таки репетує Гармашиха, а дід Пантьошка ззаду панічно:
– Термузи-и!!!
Я щосили б'ю по гальмах і "Славута" зі страшенним скрипом та вереском, із запахом смаленої гуми спиняється й глухне, бо, виявляється, в цьому авто відсутнє автоматичне розблокування зчеплення. Невже когось задавив і не помітив?!
– Я тут встаю! – Уляна Петрівна намагається вийти, але марно: і двері на замку, і пасок безпеки тримає. – Одчини двері, чуєш?!
– Та чого Ви, – заспокійливо мурмочу я, – ще ж не Чернігів...
– Я до Березни їхала!
Тю... А я звідки ж знав? Випускаю пасажирку, запитавши:
– А назад Вас тут підібрати?
Але та сердито кидає:
– На попутках доїду.
– Та як же так, Уляно Петрівно? – мені, як водієві, дещо незручно: совість же замучить...
– Баба з воза, то не велика зрада: і на колеса легше, і кобила рада! – Гармашиха так хряпає дверима, що навіть у мене, не кажучи про хазяйку авта, штрикає в серці.
"Чи вона свої приказки-примовки на ходу вигадує? Цікаво, хто в неї "кобила" – машина, чи Хасточка?"
– Хай Бог милує, отака самашедча, – зиркнувши у вікно й переконавшись, що ми вже від'їхали з місця зупинки і Уляна Петрівна точно не почує, неголосно, мовби про себе, каже Хасточка і затято хреститься, – це тепер мо' й місяць не розмовлятиме. Не людина, а кусок нєрва! Мати Божа, Царице Небесна, одведи й заступи!
– А про яких це кіз вона казала? – я все ніяк не заспокоюся й про всяк випадок уточнюю: – Ну, отих, які дохли?
– Да то в нас, теєчки, як його, – озивається Пантьошка, – приказка така.
– А Зелик той хто буде? – не йметься мені.
– Біс його знає, – задумливо протягує дід, – видать, жив колись у Городі такий чоловік; ну, й напала на його кози якась пошесть, а ніхто не міг тому ради дати. Ото звідти й приказка така.
– Кажуть так, – підправляє діда Агнеса Степанівна, – коли хтось дає пораду невчасно, як уже й зробити нічого не можна. Попала я сьогодні Ульці під гарячу руку, – додає вона з усмішкою, відійшовши, нарешті, від пережитого шоку.
– Поми-и-ритесь, – заспокоює її Паньошка, – чи вам уперше?
– Ой, не кажи, – вже сміється Хасточка.
Передмістя Чернігова, зруйноване дощенту ще на початку вторгнення, навіть тепер ще, попри намагання жителів відновити своє житло, нагадує велетенський, до самих кісток, опік на тілі міста. До обласної лікарні ми дістаємось без пригод і висадивши хазяйку "Славути", маємо з дідом тепер щонайменше дві години вільного часу.
– На базар! – весело керує він, всідаючись поряд зі мною.
– Дорогу знаєте?
– Да шо там її знать? – чваниться Пантьошка. – Отамечки звернеш наліво й печи по прямій аж до Головпоштампту. Я скажу, коли спинять.
– Тільки ж завчасно, – попереджаю про всяк випадок свого пасажира, – а не так, як у Березні.
По дорозі дід Пантьошка встигає поділитися зі мною своєю проблемою: хоче купити пилку-двохручку – пиляти дрова, бо раніше купував уже готові – пиляні й рубані, а тепер за самоскид по десять тисяч правлять.
– Невже такий дефіцит, що аж у Чернігів потрібно їхати? – дивуюсь я.
– А ти шо думаєш? У магазині тепер за двохручку ціну гнуть за тисячу. А тут барахолка є, навіть дві – пошукаю дешевшу. Спасибі Степанівні, грошей за дорогу з сусідів не бере, чому ж не проїхатись?
– А хіба бензопилки у Вас немає? – запитую, бо весь час чую, як вони деренчать по Го́роду то там, то тут.
– Немає. Да й нащо вона мені, подумай. І діди, й прадіди наші споконвіку дрова вручну пиляли, вручну й сіно косили, а це понавигадували чортвітьщо: деренчать, чортопхайки, так, що й вуха закладає. Весь смак од роботи пропадає.
– Важко ж Вам уже.
– І-і-і... Я за свій вік стульки трави перекосив, да зі своєю бабою дров перепиляв, що нам за виграшки те буде. Поспішать нікуди, до осені потихеньку напиляємо. Пенсія маленька, не розженешся... – зітхає наостанок.
На задвірках Чернігівського центрального ринку притулились ряди з інструментом, автотоварами та господарчими дрібницями, де такі ж, як дід Пантьошка продавці торгують всіляким, як на мене, непотребом, по суті, металобрухтом. Ми довгенько тиняємось поміж яток, дід знайшов не одну вже пилку, але купувати не поспішає – обирає найкращу, а зробивши нарешті вибір, ще й довго, затято, в задоволення собі й продавцеві, торгується. І зійшовшись нарешті на двох з половиною сотнях гривень, виторгувавши півста, страшенно радий зі своєї покупки, веде мене до зерна й там вже я беру в якогось дядька цілих два відра гороху – собі й Сашкові, тільки мені обирати не доводиться, бо ні з чого, а торгуватися соромно: дві сотні сплатив і забрав.
– Ну що ж ти не торгувався?! – нервується дід і навіть смачно спересердя спльовує. – Теж мені покупець. Ет... Молодьож.
Я на те лише зітхаю: коли це було, щоб два покоління та й порозумілися між собою в принципових питаннях? Дід Пантьошка ж, вочевидь, по-своєму витлумачує моє зітхання.
– Рая дівка до-о-обра, – ні з того, ні з сього видає старий, – подивишся, дик на юй аж грає все! Був би я оце хоча б на двадцять год молодший... Я колись знав толк у дівках.
"Ти ба!" – я з недовірою дивлюся на діда.
– Мене дівчата любили, – хвалиться Пантьошка, – секрет один маю.
Мені вже страх, як цікаво, всілякі масні припущення готові зринути з язика, проте стримує шана до віку, як результат колишнього батьківського виховання, тому свою зацікавленість можу демонструвати лише поглядом, що й роблю, старанно звівши брови.
– У мене руки, теєчки, як його, завжди теплі, – не витримує дід Пантьошка, – ото який, було, не мороз, а я без рукавиць ходжу. Дівчата, щоб ти знав, найбільше у хлопців теплі руки люблять. Такі орли, такі бугаї до моєї Люби клинки підбивали, да тільки як лапне її холодними руками, та зразу й по морді його! А я Любу обійму, руку під пальто засуну – "Ой, – каже, – яка в тебе рука тепла, наче грілка! Не приймай, погрій іще".
– Давайте краще пообідаємо, – пропоную я Пантьошці, – мені тут, доки Ви торгувалися, підказали гарну піцерію.
– Да ні. Ще тільки чверть на одинадцяту, рано. Поїхали, дочекаємося Степанівну й тоді вже, гуртом.
"Ну ти не телепень, Глібе?! Тобі ж ясно було сказано: пенсія маленька, не розженешся. Ти ж не сказав, що хочеш його пригостити. Та й обідати удвох, без Агнеси Степанівни, геть нечемно."
– Вам доводилося піцу їсти? – обережно запитую якомога делікатніше.
– Теж мені диво – піца. Чи в нас їсти немає чого, щоб я ото за чужим ганявся? Тільки гроші дурно викидать.
– Так не в тому ж справа, – я вмикаю всю, на яку тільки здатен, дипломатію, – до нас їдуть борщ куштувати, вареники, а нам піцу везуть. Ось ходімте, я просто хочу вас із Степанівною пригостити піцою.
Я добре бачу, що дідові й хочеться, і колеться, бо ж таки своєю відмовою, як йому здається, спалив усі мости.