З недавнього часу рота австрійських гвардійців-найманців служила у складі римського гарнізону, і мала своїх кравців, тому розжитися на кілька мундирів для полковника і його супутників було не так уже й складно.
— Я правильно зрозумів: перед папою стоять козаки?! — не втримавшись, ледь чутно запитав посланець Франції граф де Брейонн, який був тут і за представника герцога де Невера.
— Здається, — стенув плечима посол іспанського короля.
— Тобто йдеться про українських, отих, із-над Дніпра, козаків?
— Саме про них, графе, про них, — охоче, і то досить голосно, пояснив архієпископ Одіні.
І лише почувши цю відповідь, папа римський розвіяв удавану дрімоту. Якби понтифік приймав козаків, сидячи на своєму папському престолі, жоден із присутніх не смів би подати голосу, поки до нього не звернеться сам папа. Проте Павло V навмисне вирішив приймати козаків в Апостольській бібліотеці, щоб якомога більше заінтригувати послів та дати можливість Одіні виказати "приховані наміри понтифіка". Зрештою, послів для того й запрошено було, щоб звістка про переговори між папою римським та українськими козаками облетіла найбільші європейські столиці, а відтак неминуче сягнула султанського палацу в Стамбулі.
— Якби переговори вдалися, Ватикан мав би дуже войовничих місіонерів, — іронічно мовив французький посол.
— Ваша іронія може стосуватися хіба що іменування козаків "місіонерами", — жорстко зауважив особистий секретар папи. — Але навіть по відношенню до нього ви не повинні були б іронізувати, оскільки прибули сюди як представник організатора європейської християнської міліції герцога де Невера. — Чи, може, понтифіка неправдиво поінформовано?
Тільки тому, що пауза, яку наполегливо тримав Одіні, не могла тривати вічно, де Брейонн, який не чекав такої різкої реакції архієпископа, спантеличено пробурмотів:
— Та ні, чому ж, правдиво. Ні я, ні герцог таємниці з цього візиту не робимо.
— Так само, як поінформовано й про те, що, пробачте, прибули ви сюди теж на кошти герцога де Невера, — вже не запитував, а стверджував архієпископ.
По цих занадто ввічливо мовлених словах, де Брейонн нервово позирнув в обидва боки від себе. І хоча посли, у гурті яких він стояв, дипломатично вдали, що нічого не сталося, проте архієпископ не сумнівався, що перший урок відданості справі Святого Престолу посланець короля Франції і герцога де Невера щойно отримав.
— Отже, ці хоробрі лицарі, серед яких ми бачимо й одного з козацьких вождів, полковника Сулиму, виявилися в османському полоні? — дещо запізніло втрутився у їхню словесну сутичку сам Павло V.
Йому зрозумілий був задум архієпископа Одіні: змусити цього гонорового нормандця, графа де Брейонна, донести до свого покровителя саме ті відомості, які спонукали б його діяти рішучіше, не забуваючи при цьому, що насправді кошти, якими він розпоряджається, надані зі скарбниці, з отого, не такого вже й щедрого, як на теперішні складні часи, папського "гроша святого Петра"[27]. Та водночас він не бажав, щоб граф відбув із Рима особистим ворогом Одіні, а отже, й понтифіка. Кого-кого, а ворогів Святому Престолові зараз не бракує.
— ...З якого визволилися, перебивши мало не всю охорону та захопивши у полон усіх уцілілих магометан, — неохоче облишив свою жертву Одіні, вважаючи, що папа втрутився хоча й доречно, проте зарано. — Кілька років ці козаки, котрі, як відомо, завжди були непримиренними ворогами наших релігійних ворогів, провели каторжниками-веслярами на турецькій галері "Ісмаїл-паша". Але нещодавно полковник Сулима, який упродовж тривалого часу був знаний серед козацького лицарства ще там, на Дніпрі, очолив бунт галерників, котрі, як уже мовилося, частково перебили, а частково полонили, команду судна, і, зрештою, привели його до італійських берегів, аби здати римській владі.
— Такі подвиги не повинні залишатися непоміченими при дворах християнських монархів, — подав послам ще одну важливу ідею цього прийому понтифік.
Одіні сам переклав Судимі мовлене папою, а тоді, знову ж таки винятково для послів, оскільки всі подробиці козацької одіссеї понтифікові вже були відомі, продовжив:
— Маємо, панове посли, приклад того, що, навіть перебуваючи у полоні, боротьбу проти найлютіших ворогів християнства слід продовжувати. За кілька днів полонені козаками турки прибудуть на судні "Ісмаїл-паша" до Остії, де всі бажаючі можуть побачити їх як бранців тепер уже Ватикану.
"Отже "походу ганьби на Рим" не відбудеться, — зрозумів Сулима. — Все ж таки у своїх намірах Одіні прорахувався: схоже, що сенат не погодився з тим, аби вулицями Вічного Міста брели полонені, добуті в бою не римськими легіонами, а якимись іноземцями, та ще й колишніми рабами".
Втім, козацького полковника цей здогад не засмутив. Тим паче, що він і сам не вірив, щоб римляни погодилися на таке видовище. Та й султан Високої Порти сприйняв би подібне приниження його підданих, як смертельний виклик.
— Військовий приклад цих козаків, — провадив тим часом архієпископ Одіні, — повинен надихнути герцога де Невера на створення нових формувань християнської міліції, основу котрої можуть скласти загони цих заповзятих ворогів Стамбула — запорізьких козаків. Для яких морські походи на столицю Порти давно стали звичною річчю.
— Ми повинні подбати про те, — сповільнено, але владно проказав понтифік, — щоб надалі козацькі походи не залишалися без збройної підтримки християнських монархів.
— Саме час нагадати Стамбулові, що подеколи Рим не лише благословляє лицарські мечі, але й вигострює їх.
Посли багатозначно перезирнулися. Вони розуміли, що й аудієнція ця, і запрошення їх сюди, а головне, ризикований прийом у себе полоненого турецького судна і його моряків, який здатен викликати війну між Туреччиною та Римом, усе це — підступи до нового хрестового походу на Константинополь, яким папа Камілло Боргезе марить уже віддавна, як найвизначнішою метою свого життя. Та й сам цей заклик папи римського до християнських монархів уже по суті був оголошенням війни мусульманському світові.
Вони не заперечували, що, зрештою, таку війну рано чи пізно слід було б оголосити, та чи вчасно загострювати взаємини з турками саме тепер, коли європейські монархії ослаблено внутрішніми негараздами, і коли в Європі не існує монарха, який би здатен був повести під своїми прапорами об'єднане європейське військо? Ось що непокоїло зараз послів провідних європейських держав.
— Святий Престол завжди був покровителем усіх християнських лицарських орденів, — провадив тим часом папа Павло V, здогадуючись про сумніви та вагання послів. — Пригадаймо: іоніти, госпітальєри, мальтійці, тевтонці, лівонці... Нам відомо, що... — зазирнув понтифік до папірця, який лежав на столику, приставленому до його "похідного трону", — ваша Запорізька Січ теж створювалася за взірцем лицарського ордену. Принаймні в усіх тих листах, з якими козацькі вожді зверталися до польського та інших монархів, вони називають своє військо "січовим лицарством", — очікуюче подивився понтифік на Сулиму.
— Тому що ми і є "січовим лицарством", — підтвердив полковник. — Так записано в усіх польських королівських грамотах та в усіх січових козацьких письменах.
— Мабуть, вам відомо, що зовсім недавно ваш вождь, гетьман Сагайдачний, розглядався нами, як претендент на посаду командувача християнської міліції. Ми ще й тепер, власне, ладні мати його за можливого командувача, проте Сагайдачний занадто захопився військовими виправами Польщі проти Московії. Крім того, він не має одностайної підтримки серед козацтва.
Перш ніж відповісти, Сулима із вдячністю пригадав настоятеля єзуїтського монастиря Валеріо, який доволі ґрунтовно поінформував його про всі знані йому спроби прилучити українське козацтво до Святого Престолу.
— Мені це відомо. Я особисто знайомий з нинішнім гетьманом Сагайдачним.
— Ми, у Ватикані, вітатимемо рішення козацького лицарства про те, щоби з часом булава гетьмана виявилася у вас, полковнику Сулимо.
— То вже... як вирішить січове товариство, — схилив увінчану сивуватою чуприною голову Сулима.
— Воно вирішить. — повернув до нього хитрувато всміхнене обличчя архієпископ Одіні.
— Тим паче, що польський король проти цього не заперечуватиме, — підтримав його понтифік, і тільки тепер усі звернули погляди на посла польського короля Сигізмунда III, що тримався дещо осібно від інших дипломатів.
Усім своїм виглядом та поводженням він підкреслював, що неприємно вражений цією аудієнцією папи. З-поміж послів він один заздалегідь знав, що відбуватиметься цього дня в Апостольській бібліотеці, а тому попереджав архієпископа, що січові козаки є підданими польської Корони. Отож приймати їх папа римський мав би тільки по тому, як дістане згоду польського короля та католицького примаса Польщі.
— Святий Престол чекає вашої відповіді, пане Жолкевський, — нагадав послові архієпископ Одіні.
"То він ще й належить до роду Жолкевських?! — подивувався цій дивній зустрічі Сулима, колишній управитель маєтків канцлера та головнокомандувача військами Речі Посполитої в Україні Станіслава Жолкевського. — Цікаво, чи знає він про мою службу в чернігівських маетностях свого роду? А якщо знає, то як ця обставина здатна вплинути на ставлення до мене?".
— Я доповім королеві про прийом, влаштований вами цьому полковникові козацького, Його Королівської Величності, Війська Запорізького, — стримано процідив посол, наголошуючи на визначенні "Його Королівської Величності". — Він обов'язково дізнається про волю Святого Престолу, ваша святосте.
Понтифік задоволено кивнув: настрій польського посла його не цікавив. Куди важливішим було враження, яке він справляв своєю підтримкою козацького вождя. Камілло Боргезе давно мріяв про те, щоб завести собі союзника серед козацької верхівки, й ось, здається, такий впливовий прихильник у нього з'являється.
— Нам відомі кривди, яких завдають своїми нападами за землі Війська Запорізького турецький султан та його піддані, ординці Кримського ханства, — знову звернувся він до Сулими.
— Це криваві кривди, які вимагають не лише відсічі, але й помсти, — стримано, та від цього не менш суворо, проказав Сулима, скориставшись паузою, яку дуже вчасно витримав папа.
— Віднині Святий Престол уважно стежитиме за військовими приготуваннями Стамбула, і готовий усіляко підтримувати козацьке військо.