Син-студент із міста над'їхав. З дівчиною. Над'їхав, то й над'їхав, не весілля ж і не заручини. Але, бач, пошвидше столи — у сад, та по сусідів... "А це ж горілка, це харч, гить-тіть-тіть! — скрушно похитував головою Миньо, прикидаючи, в яку копійчину обійшовся Городнюкові цей обід. — Перед ким виставляєшся, жеброто?! Завтра ця фіфочка з міста забуде, за чиїм столом сиділа, а ти викладаєшся перед нею, мов на ярмарку, гить-тіть-тіть!".
Для самого Миня його київські поневіряння, під час яких він підробляв, де тільки міг, і ночував, де вдавалося: в гуртожиткових кімнатах друзів, на дачах і в літніх кухнях, у підвалах і на вокзалі, — закінчилися несподівано: господиня, на обійсті якої, десь на далекій околиці Києва, він, у парі зі ще якимось напівнімим чолов'ягою, лагодив дах літньої кухні, зжалилася над ним, бездомним, і залишила ночувати в тій-таки кухні.
Вночі ця майже пятдесятип'ятилітня жінка, на ім'я Діана, прийшла до нього, безцеремонно залізла під ковдру і, погрозливо пообіцявши: "А зараз ми влаштуємо тобі, хлоп'яку, іспит: подивимось, на що здатне молоде покоління хахалів", справді заходилася його "іспитувати". Це була виснажлива і водночас неповторна у своїй розпутній інтимності ніч. Миньові й досі час від часу примарюється тіло цієї аж занадто літньої, як йому тоді здавалося, але дуже привабливої жінки — пружне, м'язисте, і водночас дивовижно податливе, здатне відгукуватися на кожен порух мужчини, кожне його жадання; а ще — її шепіт, запах її делікатно напарфумованих грудей.
Та найцікавіше сталося згодом. Десь о восьмій ранку Діана розбудила свого коханця-робітника і наказала швидко одягатися. Вирішивши, що вона чекає повернення чоловіка, Миньо по-солдатськи одягнувся і вже хотів було залишати цю привітну оселю, проте господиня зупинила його: "Не так борзо, хлоп'яку. На кухні — сніданок і склянка вина, які ти чесно заробив". А, поки він снідав, господиня поклала перед ним зіжмаканий конверт з виведеною на ньому жіночим почерком поштовою адресою.
"У конверті — гроші на дорогу і записка, яку ти передаси моїй племінниці Ірені, що живе в Крижачках. Знайдеш її за адресою на конверті. Двадцять два роки, дівка в соку, як я — у глибокій молодості; одне слово, все при ній. До того ж, батьки — вічні заробітчани: то на Крайню Північ, то же кудись подаються. А тітка, в якої вона зараз живе в Крижачках, здається, вже при смерті. Тож чого тобі ще треба, хлоп'яку? Знаходь її, одружуйся і живи. Кращої жінки, щоб отак, як вона — з хатою, коровою і садом, тобі все одно не знайти. Сама б тебе притримала при собі, але ж, бачиш, розійшлися ми з тобою вже навіть не в літах, а в цілих епохах. Але перший урок кохання я тобі, вважай, дала, далі імпровізуй, Ірені це подобається, — загадково всміхнулася Діана, підштовхуючи його до дверей. — Причому ще й як подобається! Електричка відходить о десятій, до Казатина; далі, до Крижачків — годину автобусом; а там розпитаєш".
"А якщо раптом вона?.." — засумнівався був Миньо, пам'ятаючи, що якоїсь особливої приязні у дівчат він ніколи не викликав.
"...Що "раптом вона"? Що тебе насторожує? Що вона вже давно не дівчина, і не з тобою п'ятим переспить? — розсміялася Діана. — В цьому можеш не сумніватися. Як і в усьому іншому, про що я тобі вже розповідала. Майже два роки вона прожила тут, у мене, квартиранткою, і спала на тому ж ліжку, на якому спали ми з тобою. Хлопців і зрілих чоловіків, які сюди приходили, ми завжди тихо-мирно ділили, але ніколи одна в одної не відбивали. Одне слово, їдь. У Києві ти довго не протримаєшся: або заріжуть десь під тином за зароблену тобою десятку, або посадять. А там, у Крижачках, ти будеш під надійним наглядом. Тільки ж обов'язково доїдь, бо я вже й телеграму вчора дала, щоб зустрічала тебе".
"Почекайте, ви сказали: "Крижачки". Та це ж село нашого району! Я ж родом зі Спокутів!"
"Особисто мені абсолютно байдуже, звідки ти родом, але Ірена теж визнала в тобі земляка, саме тому одразу ж і погодилася. Навіть прізвище твоє Ірені нібито знайоме".
...З пагорба, на якому бовваніла бітьківська хата, Ірена бачила, як до зупинки, що в центрі села, підійшов автобус, і чекала свого жениха на стежці, біля підніжжя пагорба.
"Я, звичайно ж, уявляла тебе іншим. І не з різницею у віці на всі сімнадцять років. Та й взагалі, геть усе в своєму житті уявляла собі по— іншому, — не приховуючи розчарування, мовила Ірена, одразу ж, без будь-якого вступу і вітань-розпитувань, беручи Миня попід руку. — Але що вдієш, часи такі, що вибирати не доводиться".
Тітки вдома не було, вона лежала в районній лікарні, тому вже за кілька хвилин, не даючи змоги Миньові відпочити після дороги, Ірена похапливо роздягала його.
"Не так борзо, хлоп'яку", — остудила дівчина, коли, ледь опинившись у ліжку, Миньо гарячково накинувся на неї. Це вона могла дозволяти собі поспішати, а він повинен був прислухатися до кожного її подиху і насолоджуватися її тілом.
"Занадто вже знайомі слова", — не втримався Миньо; тіло в Іре— ни й справді було прекрасним. Звабливим у неї видавалося все, крім бляклого, з грубувато невиразними рисами, прищувато-плямистого обличчя.
"Від Діани почув? — лиш на мить завмерла дівчина, розправляючись з його плавками. — Як вона тобі?" — знову взялася за свою справу.
"Та нібито ж нічого, так собі".
"Ну, не кажи, — підбадьорливо розсміялася Ірена, — дечому я все ж таки навчила її, нехай навіть і на старості літ. От тільки навіщо вона, стара дурепа, навіть оці слова мої: "не так борзо, хлоп'яку", перейняла, — цього я не розумію!"
* * *
Миньо ще міг би пригадувати й пригадувати, але на кухні, куди він зайшов поснідати, замість пательні зі смаженою картоплею, улюбленою його стравою, на нього чекала записка. "Нарешті йду від тебе. Назовсім. Не наважуйся розшукувати. Швидше за все, подамся за кордон, до батьків-заробітчан. Сьогодні снідатимеш у солдатки Василини. І сьогодні ж можеш перенести її речі до себе. Вона згодна. Вчора я з нею говорила. Давно засиділася в дівках, та й для тебе, хлоп'яку, саме "другий чобіт пара". Все! Згинь! Ірена Вотяну".
Дізнавшись, що так щасливо здихався Ірени, з якою так і жив не— розписаним, у цивільному шлюбі, Миньо спочатку несміливо, з властивою йому недовірливістю, всміхнувся, потім повернувся до дзеркала й, уважно придивившись до відбитку своєї, як колись казав його батько, "фізіномумії", відкрив для себе, що він ще ого-го. Ще такий, що, коли той, то й того... І поспішливо поголившись, подався на сусідній куток, до Василини, прозваної "солдаткою" за те, що колись давно повірила була обіцянці якогось солдата-шофера, з тих, котрі, відряджені військовою частиною, допомагали робітникам радгоспу збирати врожай. Вже вагітною, вона подалася кудись у світи, на пошуки свого солдата, щоб через п'ять років повернутися до села, без солдата, якого так і не знайшла, і без дитини, яку не зуміла виносити. Зате з довічним прізвиськом "солдатка".
Миньо вже кілька разів потайки навідувався до Василини, що самотньо жила у хатині, яка дісталася їй від померлої тітки. І приймала його солдатка сердешно. Тож тепер, йдучи до неї, Миньо вже підраховував, скільки матиме від продажу її хатини. А таки матиме, бо хоча хатина так собі, але ж місцина гарна. Раптом хтось із міських купить собі під дачу. Та спочатку попереносить до своїх комор увесь той "струмент", що лишився від Василининого дядька, чоловіка хоч і питущого, але майстрового. Бо за Іреною жодного посагу йому не світило, все тітчине майно рідня її розхапала.
18
Попрощавшись із новим знайомцем, Ігуда, прогулюючись, неспішно подався у бік найближчого кафе. Він не міг бачити, що одразу ж після їхньої розмови до Костоправа наблизився офіцер СБУ Глотов, який прослуховував їх розмову з допомогою "жучка", і підбадьорливо проказав: "Початок непоганий. Наздожени і запропонуй зникнути на певний час зі столиці, наприклад, поїхати з тобою до Одеси. На твоїй машині, Правденко, прямо завтра. Всі витрати компенсуємо. Як ти пам'ятаєш, він — художник. І навіть називає себе "Велікім Самозванцем Кісті"; саме так, чомусь завжди російською.
— Можливо, тому, що й запозичив у когось цю фразу мовленою по-російськи, — припустив Костоправ, поспішаючи разом із Глото— вом услід за Незламним Команданте. — Або ж, в українській інтерпретації, визначення "самозванець пензля" видається недостатньо промовистим.
— До Південної Пальміри шлях неблизький. З'ясуєш, і не тільки це.
— А на березі моря, влаштуємо йому знайомство з "Аристократкою"? Яка щойно вчора туди подалася.
— Для агента-стажора ти занадто кмітливий, Костоправе. Поки що вбачаю в цьому твій єдиний недолік. Не забудь захопити для нього нашу фею-акторку Ірену Вотяну, з кримінально-театральним по— ганялом "Каміла".
— Зрозуміло: цього разу — в ролі "Жєнщіни Вєлікого Самозванца Кісті". Але ж вона в СІЗО, за спектакль зі згвалтуванням, влаштований в отельному номері якогось бельгійського мільйонера.
— Дві години тому її звільнили. Такому талантові гріх пліснявіти по камерах слідчих ізоляторів. Вона й так довго марнувала його, відсиджуючись по якихось там глухих подільських селах.
— Якби не відсиділась, менти давно загребли б її.
— Загребли б, — погодився Глотов. — І навіть ми відбити її не змогли б. Стаття по "справі" світила серйозна, а часи були такі, коли КДБ вже нібито відмерло, а СБУ ще тільки народжувалося.
— У революційних судомах та у вигляді викидня, — продемонстрував набір міцних, а головне, все ще своїх, природних зубів Костоправ. — До слова, з'ясувалося, що останнім часом вона відсиджувалася у Спокутах.
— Тобто в рідному селі Ігуди?! Нічого собі, фінт!
— У шлюбі з іще одним вашим підопічним — Мироном Миньків— ським, він же — Миньо.