— То не людина, то, прошу пана, брехун і злодіяка. Скинув свої шкарбани діряві, приміряв мій один чобіт, попросив другий, узув, і драла! Он, бачите, на ньому моя взувка. Все нове. Підметки, бачте, двома рядами березових цвяшків умоцьовані. Для людей, як для себе, роблю. А він задурно хтів добром розжитись. Тюрма за ним плаче. Тягніть його, пане поліціянте, в буцегарню. Як треба, то я довезу вам його туди. Дайте лиш я з його поганих лап чоботи свої здеру.
Дмитрику вельми хотілось затесатись у те коло, зблизька побачити як то виглядає той злодіяка, як його будуть тягнути у ту тюрму, що за ним плаче. Бо хоч з воза вже нічого красти, але тут є такі спритники, що і з-під стоячого підошву відпорють. А у нього, — бачте, які славні чобітки зшив батько із старих халяв! Та от Сива перекрутила торбу з кормом і не може його дістати. Дмитрик скочив з фіри, поправив. Відчув на нозі чийсь дотик... Щеня... Кумедний такий песик. Мати схожого давно хтілось йому. Вже й ім'я придумав: Тузик. Батько, правда, чомусь не дуже поспішав обзаводитись такою живністю. Дмитрик схопив знайду, підніс до очей, роздивився. Гарне, волохатеньке чудо встигло лизнути його в ніс. Красунчик. М'якенький чорний кожушок, над очима білі хмарки, веселі очі, в білих рукавичках передні лапки. Дмитрик пригорнув пухнате щастя, поклав у віз.
— О, хлопче, доки нас не було, ти вже й на хазяйство розжився?.. Не з того почав.
Дмитрик аж здригнувся. Бо й не помітив, коли батьки підійшли. Вже з одного слова, яким батько назвав його, коли був невдоволений, Дмитрик зрозумів, що своєю радістю нагострив його.
— Тату, мамо, він сам до мене прибіг, коли я поправляв торбу Сивій, — виправдовувався він. — Ой, такий гарний! Візьмімо його.
Упросив, умолив, ублагав таки. Дома витягнув свою радість з-за пазухи, пустив на підлогу.
— Е, ні, — завважив батько. — Собака повинна жити собачим життям. У буді. То тільки великі пани тримають їх у хоромах.
І пішов розпрягати Сиву. З двору запримітив, що ген, віддалік, де широка канава розділяє його і панську землю, зупинилась бричка. З неї зійшли троє. Двох він упізнав: барилистий пан Цибульський, нижчий, — його кучер Матвій, а третій у капелюсі, з тростиною, незнайомий. Він і Цибульський жваво сікли повітря руками, згодом пішли вздовж канави, а Матвій попрошкував сюди.
— Слава Богу, Йване, — відсапнувся він. — Ледь дошкандибав. Кварту води дай-но, в тебе вона смачна. Чи узвару, або кисляка.
— Навіки Богу слава! Знайдеться. Натрудився так, чи що? — перепитав господар. — Тільки над чим?
Матвій без передиху, до дна осушив посудину.
— Ф-ф-уу. Аж в очах розвиднілось. Перебрав я вчора, Йване, балда, перебрав, дурень. Але ж і пана не ослухаєшся.
"Ти мій вірний слуга шість літ був, — кричав. — Шість файних літ! Пий!". І себе на чім світ, останніми словами батожить, обзиває. Думав, що макарівська ковбаса не має кінця. Еге, дійшло, та пізно. Сам нарізався до свинячого вереску, але змушує: "Пий! Останній вечір я тут пан". Такий майонток, землю, ліс проциндрив, прогуляв, пропив. Тепер і злотківців нема, і лярви не липнуть.
— З торбою піде, думаєш?
— Не переймайся. У Краків їде. Там у нього дві доньки. Забрав їх дід після смерті Юлі. Обрадує тестя.
— Приємна буде зустріч. А ви, значить, удвох поминки за майонтком справляли?
— Щитай, що так. Як сьогодні підпише бумагу, то він вже тут ніхто. Але ми не удвох. Новий пан теж був.
Іван Сушко аж присвиснув. Ото новина! Цибульський і йому, і Петру життя спартачив, а тут новий пан.
— Знов пияк і гуляка?
— Е, ні, — мотнув головою Матвій. — Цей за вечір всього три келішки осушив. Бачу, має олію в голові. Тілько хитру. Якийсь для мене непойнятний. Слизький, мені здається, а що жила, — то точно. До двору я йому, мабуть, не прийдуся.
— Ото я на сусіда розжився! Яким його вітром занесло сюди?
— З Америки аж. Заробив там долярів, пронюхав десь, що тут в боргах тоне Цибульський, та й скупив усе. Сам, ніби, волиняка теж, туди, ближче Сябровщини. Та вдає себе за американця, Девідом називає. Який ти в дідька лисого Девід? Давид. Але фамілія чудернацька — Хранцуз. Щось таке — ні одне, ні друге, невтямливе... А ви як поярмаркували?
— Та, слава Богу, добре. Спродалися. Купили дещо для себе. А Дмитрик, — кивнув господар на сина, який вже таки охрестив своє щастя Тузиком і виніс у двір, — он вовкодава придбав ні за гріш. Не лячно буде і Вовче провідати.
— Багатий у вас день. Спродалися-скупилися. І сусіда нового, і звіра на страх вовкам маєте, — кинув і свій жарт Матвій. — Дякую за воду. Най ведеться й до води, аби не до біди. А я потелепаюсь до панів, доки не кличуть.
КУТОК "ФРАНЦУЗЬКИЙ"
Добру ношу літ ще соває на собі Харитон Француз, син Леоніда і Марти. Не лічив їх, але вже копа з полукіпком. З таким віком і свашка-незванка з косою не лякає. Кожен Божий день — дарунок. Тішиться, мов дитина смачним гостинцем, цілолітнім спекотним сонечком, що на Поліссі трапляється не густо. З жалем очікував церковне свято: як по Іллі, то й по теплі. Бо так і велося. А тут опісля Ллі два тижні збігло, а теплінь — як в полудень літа. Навіть до острівців, звідки люди човнами, а взимку саньми, вивозили сіно, тепер можна доїхати кіньми. Відступила вода і в лісових нетрях, куди не без ляку дехто потикався. Вони відчинили такі свої ягідні, а після двох дощів і грибні багатства, що хоч возом їдь, косу закладай. Тягнуть старе і мале. Кошиками, козубцями, корзинами. Дехто, як натрапить на грибний черінь, то й сорочку скидає. Правда, в панський ліс на дурняк не підеш, треба відробити. Все одно вигідно. Взимку, як знайдеш.
З тої небесної благодаті старий Харитон ниньки не може взяти ніц. Тільки щедре сонечко, тепло, яке йому послано згори. Еге ж, зносився Харитон, як зношується взувачка чи одіж. Ото й сидить на сінешньому порозі старої, як світ курної хати, дрімає ніби, вигріває натруджені майже за вік, ноги. Ниють по ночах, в суглоби ніби хтось рижцю натрусив, коліна вранці, як пробуєш встати, клацають, немов дві залізяки. Без двох кульбак і кроку не ступиш. Влітку ще сяк-так чалапає, узутку не треба, всі від весни до пізньої осені босими ходять. Узимку хіба постоли чи ликовці[48], коли мороз. Чоботи б узув, та ноги не влазять, гулі накрутило. А взуток ще добрий, пришви, халяви цілі. Та й пудньотки не зовсім стерлись. Здається, то третя пара за життя. Треба комусь із синів віддати. Зняв у коморі з гвіздка і жахнувся. В халявах по боках величезні діри. З одного чобота миттю, ледь не в очі, вистрибнуло мишаче створіння, по спині нахабно пошнуркувало вниз і зникло серед господарського непотребу. Поліз рукою всередину чобота і тут же з огидою і страхом висмикнув: щось голе, м'яке і тепле... Мишенята-голопуцьки... Зі злості заніс в хату і швиргонув у ще не згаслу піч. По хвилі звідти почулись кволі тоненькі пищання. Хай горить кляте сім'я дрібних злодюжок, які псують і так гірке життя! Йому не шкода навіть недоносків-чобіт, які б і без халяв ще згодились комусь. От був би тоді у нього Інвалід, то порозкошував би тим хвостатим створінням, а Харитон зберіг би ті недоноски.
Невідь звідки він прибився. Збирав Харитон у садочку груші-гнилички. Враз, неподалік від дороги, тишу зірвало скажене гарчання і пронизливе перелякане нявчання. Від двох псів хоробро боронився чорний кіт з білою латкою на голові. Була б йому, мабуть, остання година. Та якось вирвався і шмигнув просто під ноги Харитону. Собаки зупинились, з наїжаченими загривками і вишкіреними зубами постояли хвильку-другу, і відійшли.
Кіт навіть не пручався, коли взяв його на руки, погладив. Добре дісталось бідоласі від собачих зубів. Нема третини хвоста, порване вухо, зламана задня лапа. "Хм, — думав Харитон, — щось дивне виходить. Собака і кіт, ніби помічники, друзі людини. А от вороги вічні".
Жаль тваринки. Взяв бузинову цівку, вкоротив трохи, розколов надвоє, з обох боків примотав лляною ниткою. Кіт мужньо терпів, хоч і незлобливо кусався, нявчав і від болю дряпав руки. За три тижні ескулап зняв шини, кіт зашкутильгав, але став ліпше чалапати, а через півроку — як нічого й не було. Хвіст, певно ж, не відріс. Думав-думав Харитон як назвати свого співмешканця. О, Інвалід! Називають же так людей з якоюсь бідою. Небавом той і сам став відгукуватись на те ім'я своїм "няв", і так прив'язався до Харитона, ніби кращого життя не бачив. Не переймався раціоном, бо мав необмежені можливості урізноманітнювати його більш скоромним, яке ховається в норах.
Незрадливий для Харитона Інвалід. Не покидає його навіть, коли той починає таку собі родинну естафету. Бо, як настає сутужно з харчами, шкутильгає у тимчасове комірне від сина до сина. У них є свої сім'ї, але батька не цураються. Оминає лиш хату Конона. Той має вже семеро наїзників, батька от-от дожене. Та перед великими святами таки навідується туди, хоч Конон не його син. Зять. Але рахує за сина. З Рудюків, взяв єдину Харитонову дочку, Христю. До чоловікової фамілії вона притулила таки батькову. Тепер Рудюк-Француз. Такого ще в селі не бувало. В ті клопітні дні один називається "омовєніє". У великій балії з теплою водою і зіллям Христя купає по черзі всю сім'ю. Наостанок його, Харитона, батька. Пообтинала навіть на ногах нігті, що вже закрутились донизу. Овечими ножницями, бо хатні не беруть. Не бридує. Не те, що інші. Оникійова, у якого підлога з дощок, коли почула те клацання об дерево, то хитро й на глум взяла:
Тату, може, вас Маркіян підкував?
Ну, Маркіян — то в селі коваль. Е, смішки то легко строїти, а ти допоможи батькові. Не всі невістки раді йому, знає. Оно жінки Маркіяна, Панфіла, Оникія, то вже такі хитрунки! Як мине трохи гостини, ніби ненароком, кинуть: "Ото, тату, бачила вчора, — і називає жінку котрогось з синів, — то вона в обиді... Каже: "Що ви так довго батька тримаєте? Ми вже дивимось, виглядаємо — не йде до нас. Припнули його, чи що?" Харитон знає, що тої розмови не було, оманка, але то вже натяк забиратись.
Дякує Харитон синові за гостину, шкандибає до другого на кутку, який назвали Французьким. Бо майже всі тут мають його фамілію, родовий, можна сказати, куток.