Вони такі, як були і двадцять років тому, коли захопили Київ...
— Ти була там? — дивувалася Катерина.
— Ні. Мене твій дідусь разом з моєю мамою відправив із Києва...
Замовкла. Вона ніколи не розповідала Катерині про минуле, так вони домовилися з батьком. Краще, коли ніхто не буде знати, ні хто вони, ні звідки. Навіть їхня мала. Але мала виросла й має право на правду. Іванна зітхнула, а донька продовжила.
— Знаю, що дещо замовчується в історії нашої родини, відчуваю це. Мій батько помер чи загинув, але як і чому — ні ти, ні дідусь ніколи не хотіли відверто розповісти.
— Так. Насамперед ми не хотіли повертатися в усе те болюче, що довелося пережити. Ну а по-друге... Добре, коли менше людей знає про те, хто ми і звідки... Часи непевні й люди непевні... Ми отримали велику порцію страху, особливо від оцих, що захопили сьогодні Львів. Думала, що більше не переживу такого жаху, але доля знає більше за мене...
Іванна знову замовкла, а Катерина уважно дивилася на неї, даючи матері час зібратися з силами і продовжити.
Іванна усміхнулася: перед її очима постали дідусь і бабуся, їхній маєток і сад, гра її матері на фортепіано, дошкульні Павлові жарти... Й вона розпочала свою розповідь.
Уже стемніло надворі, а вони не запалювали світла, сиділи в сутінках і все говорили. Іванна відчувала навіть у темряві, як спрагло ловить Катерина кожне її слово. Як всотує історію всіх своїх, уперше справедливо згаданих, предків.
— Чому ти впевнена, що батько загинув? — спитала.
— Якби він був живий, то знайшов би мене...
— Але як? Як, коли ви покинули Київ, не залишивши ніякої звістки родичам у Кам'янці? Можливо, він досі шукає тебе... Нас...
— Ой доню. Як би мені хотілося, щоб він жив, але стільки смертей приніс той час, що не залишилося в мене надії. І ось знову... Казав твій батько, що кохання й війна — вічні супутники людини, бо не вміє жити вона без пристрастей.
— Я схожа на нього, матусю?
— Дуже, — усміхнулася Іванна, від мене маєш тільки розкішне своє волосся, та й те розбавлене пшеничними батьковими пасмами.
— Ненавиджу їх...
— Кого? — не зрозуміла мати.
— Більшовиків.
Обоє замовкли. Вслухалися в себе й у світ навколо, який став тепер ворожим і небезпечним. Будь-якої хвилини брутальна сила могла вдертися у їхній уявний прихисток цих стін і зробити з ними що завгодно.
— Чому люди стають такими? — тихо спитала донька.
— Від болю якогось, доню. Від образ і невдоволення, приниження, що так довго тримали в собі, аж воно заполонило їхню сутність. І тоді вони почали ненавидіти, стали злими. Злими на весь світ, а до того, ще й лицемірними, насамперед перед самими собою. Бо не можна збудувати щось світле і справедливе, як вони кричать у своїх гаслах, насиллям, ненавистю, кров'ю. Так примножуєш тільки зло. Все добре будується любов'ю. Тому не переймайся ненавистю до них, щоб не поглинуло тебе це почуття.
— Але це огидно!
— Тоді обмежся, якщо зможеш, лише відчуттям огиди. Як до тарганів. Відчуття огиди змусить тебе очищувати свою свідомість і простір від паскудства, а почуття ненависти тільки приведе рано чи пізно до агресії й розрухи.
— Ти в мене розумна, матусю.
Іванна гірко посміхнулася.
— Ніщо не вчить так, як життя.
Довгих, хоч і не повних, два роки довелося жити з огидою, але й зі страхом. Г арна і свіжа Катерина не змогла уникнути уваги молодого радянського офіцера. Все проводжав її з університету та розповідав про Країну Рад, яка вона могутня та прекрасна і якою стане ще! Все носив їй брошурки та літературу в комуністичному дусі, а Катерина навіть почитувала, бо мусила підтримувати розмови й показувати свою обізнаність і прихильність до світлих ідей комунізму. Водила його за ніс управно й майстерно, як досвічена жінка, а той млів і зітхав, готовий був за один її погляд прихилити світ. Виходить, що вміють чисто й сильно закохуватись навіть більшовики. Так і вижили.
Полегшено зітхнула Катерина, а з нею й Іванна, коли німці увійшли знову до Львова й погнали більшовиків туди, звідки ті прийшли. Деякі люди кинулися до них як до визволителів, бо здавалося, що нічого гіршого за пережите ті принести не можуть. Десятки тисяч депортованих, розстріляних більшовиками... Грабунки населення вічно голодними і брудними солдатами. Голод, тупа пропаганда прекрасного життя, яке таким залишалося тільки на словах, налаштували людей проти радянської влади. Німецькі війська мали принести світло й цивілізацію. Їх зустрічали квітами й радісними вітаннями, тим паче, що першим вступив у місто батальйон "Нахтігаль", сформований з українських націоналістів, які колись вимушено покинули країну.
Але радість слабшого й немічного, яку він виявляє сильному загарбникові, яким би він світлим не здавався, — це завжди ілюзія. І скоро, дуже скоро обертається гіркими слізьми.
* * *
Іванна очікувала доньку біля пам'ятника Міцкевичу: домовились повертатися додому разом. Зробила трохи закупок найнеобхіднішого, з харчами останніми роками було важко. Німці ж увели харчові картки. Протягом радянської окупації Іванна втратила свої заробітки. Заможних громадян міста було знищено або вивезено в невідомість. Знову виживали за рахунок збережень, а недавно Катерина влаштувалась помічницею у друкарню.
Місто уже встигло здерти із себе клапті радянщини, різні плакати з вождями й гаслами, розтрощити пам'ятники, встановлені лідерам комунізму. Але не встигло оговтатись від масових розстрілів у в'язницях, вчинених енкаведистами.
Катерину побачила здалеку, коли та переходила вулицю в напрямку до неї.
— Ну що, пішли? Ти не засмажилася тут, мене чекаючи?
— Та ні, вітерець сьогодні свіжий.
Жінки прямували в бік Міського театру. Там скупчився чималий натовп, який гудів, наче вулик. Підходячи ближче, вони побачили декілька десятків євреїв, котрі колінкували під театром, вичищаючи плитку. З натовпу падали на них, мов каміння, образливі фрази, насмішки й навіть прокльони. Іванна різко потягнула доньку за рукав.
— Не місце нам тут, — тільки й вимовила. Тугий клубок здавив горло.
— Це ще нічого, — відповіла Катерина, — позавчора, повертаючись додому, я побачила картину, котра не дає мені спати. Роздягнена, в одній білизні, єврейка з кривавим лицем неслася вулицею, а за нею гнався гурт підлітків з палицями. Люди озвіріли. Я не впізнаю їх, ніби чимось паскудним їх напоїли й вони втратили людську подобу...
— Червоні полювали за ідейними й багатими, а ці — за ідейними і євреями.
— Останніх звинувачують у співпраці з комуністами, а ще в тому страшному злочині, скоєному у в'язницях.
— Так. Може, все це й так, і вони винні, але це не виправдовує самосуд над будь-ким. Це не виправдовує насилля над слабшим і беззахисним тільки тому, що ця людина якоїсь іншої національносте або має інші погляди на життя. Слабшого легше бити, але сильним і справедливим це нікого не робить.
— Мене вже нудить від насилля. Тобі легше, ти рідко виходиш з дому... Не бачу суттєвої різниці поміж визволителями.
— Гадаю, що її й не може бути. Допоки сам себе не визволиш, вільним не станеш.
— Для цього потрібна сила. Після спроби відновлення державности будь-яка політична діяльність заборонена. Знову арешти й заслання, тільки в іншому напрямі. А за українську державність боровся й батько...
— Так. Твій дід і прадід прагнули того ж, але провидіння уже давно не з нами. А, крім провидіння, відступає глузд і людяність від багатьох. І найгірше — мовчать серця.
* * *
Ще трохи — й літо збереться до вирію. Полетить у краї, де тихо й мирно, де менше сліз, болю, розрухи. Мати б крила... Стати б птахом... Мандрувати б вільно туди, де тільки тепло сонця й тепло серця. Птах — це воля. А людина — неволя. Тому птах завжди буде шукати простору, а людина — кабали...
На Спаса народ сунув до церкви, кожен молився і благав про щось своє. А поза церквами й молитвами, поза милосердям християнським залишалися ті, кого почали загонити в гетто.
Всіх решту ставили на суворий облік для обов'язкового працевлаштування. Заборонялося пересування або ж переїзд будь-куди. А невдовзі такий переїзд можна було зробити виключно до Німеччини, на примусові роботи. Найбільше потерпала від того молодь, здорові хлопці й дівчата. Перші почали тікати до лісу, де вже організувалися загони ОУН. Другі змушені переховуватись, хоча це мало допомагало.
Помалу все в місті підлаштовувалося під німців: ресторани, кав'ярні, готелі, навіть трамваї. Перейменовували вулиці та майдани, а на стінах установ висіли портрети чорнявого запишненого вождя.
Іванна працювала уже в початковій школі, іноді її кликали до міської управи грати на роялі. Життя продовжувалось, попри жахіття і страждання, заборони й розстріли. Працював театр, грали симфонічні оркестри, ставились вистави, опери, балети й оперети. Та все ж найгеніальніші комедії і найжорстокіші драми розігрувались поза межами театру. Ніякий актор не здатен був відтворити того у своїй грі. Ніякий драматург не здогадався б написати таку п'єсу.
Збігла зима, й після сірого та сирого міжсезоння дмухнув тепліше вітерець, зацвірінькали веселіше птахи, запроменіло лагідністю сонце, смарагдовим вогнем запалало довкілля. Природа слідувала своїм правилам і не було їй діла до немудрих істот, котрі створили своє власне царство.
— Мамо! — вигукнула Катерина, влітаючи до хати. — Маю тобі сюрприз!..
Іванна задивилася на неї своїми теплими, але сумними очима, повними здивування. Зітхнула. Молодість таки бере своє, горять ці оченята блакитними вогниками, переливаються, радіти життю хочуть. Що ж у цьому дивного?..
— Ну, і що ж це таке має бути? — спитала нарешті.
Дівчина змахнула якимись папірцями перед її очима.
— Два квитки до театру!
Ще раз зітхнула мати.
— Розумію тебе, дитино, але чи час на розваги?..
— А якщо це затягнеться назавжди, мамо?! То що, нам тепер і не жити? Але ж ми живі, — донька розгубилася, стоячи перед Іванною з опущеними руками.
Справді, а якщо це назавжди? Іванна своє життя прожила, мала в тому житті єдину радість: Катерину. Яку ж радість має її дитина? Серце стиснулося, аж дихати не дало.
— Так, доню, ми живі... Дякую за приємну несподіванку. То коли до театру?
— В неділю, — знову зацвіло обличчя доньки.
Театр був заповненим ущерть.