Проти переконань

Скажи татові, щоб перший дав приклад свого християнізму і пішов цією дорогою... — А що?! Сама ба­чиш, що це абсурд, і сама знаєш, що тато перший проти того. Бо тато знає так саме добре, як і я, що не покора і любов стримує напасника, а чинний спротив і розплата. Я далекий від визнавання будь-якої релігії, але в даному випадку шаную засаду Старого Заповіту: "Око за око, зуб за зуб". Проявляймо любов до добрих, а злим пока­зуймо кулак — і щойно тоді буде порядок у світі.

Не треба було бути великим психологом, щоб побачити, що "татові слова" вже стали "обернені догори коре­нем", але Маруся ще пробувала боронитися.

— А тато знову каже, — почала зовсім непереконливо, — що Бог зіслав свого Сина для людства, не поділяючи його на добрих і злих. Себто, він хотів саме направити злих, бо хотів добра для всіх і всіх любив. Він вказав люд­ству дорогу до спасіння від зла і до щастя. І не Його вина, що Сина не визнали всі. Тато каже, що не можна нарікати на Христа, як не можна висмівати й лаяти агронома за те, що з виданого ним насіння нічого не виросло, коли не ви­чищено землі від бур'яну і не приготовано ріллі під посів.

Березовський поблажливо усміхнувся:

— Я, Марусю, міг би тобі також оповісти ту саму історію, взявши на себе ролю агронома, а релігію зачис­ливши до бур'яну, — і тоді мораль прийняла б цілком інакший характер. Ех, дівчино, дівчино!.. Не думаєш ти своєю головою, і тому тебе легко збити з толку всякими казочками. Та ти ж уже інтелігентна людина, а й досі ві­риш у таку нісенітницю, що Бог міг зіслати Сина на землю!?

Її відповідь прозвучала, як самий біль, втілений в звук:

— Я, Ігорю, більше не знаю, в що я вірю і в що не вірю. Точніше сказати, я вірю у все: слухаю тата — правда по його боці, слухаю тебе — правда по твоєму боці. І тепер, більше, ніж коли, я відчуваю так ясно і так виразно, що у мене окремо діє мозок, а окремо — душа. Мій мозок, мій розум є з тобою, але душа, переконання — з татом. Половина так, а половина інакше. І у висліді я сліпець, — перекотиполе, що не має власної дороги, і піддається силі вітру.

Накінець зойкнула тихо і закрила обличчя руками.

Ігор, схопився, подав їй води і присилував випити.

— Та що з тобою діється, дівчино?! — питав переля­кано, тримаючи її за руки. — Ти справді хвора і мусиш піти до лікаря. Ну, заспокійся, не будемо ліпше говорити, ко­ли ці розмови тебе так зворушують.

— Не поможе тепер, Ігорю, — зідхнула випростовуючись і пригладжуючи волосся руками Тепер не поможе... Ти правду сказав, що я вже не заспокоюся, поки не дійду до кінця. Але тата лиши в спокої, прошу тебе!

— Можу лишити й тата в спокої, — згодився він. — Але татові розмови нічого не шкодять — він має міцні нерви.

— Не в нервах річ, Ігорю. Для тата — Бог опора в жит­ті, і він поки що ще тримається силою своєї віри. Підірвеш її — і що даси взаміну?

— Дам правду, Марусю! — самовпевнено сказав —він.

— Правду? — пильно подивилася йому в очі. — Таку, як мені?

В питанні був докір, і Березовський трохи зніяковів.

— Таку, як вона є, — відповів тихо. — Я не винен, що правда гіркіша й невідрадніша, ніж ми би того бажали.

Вона не спускала з нього погляду своїх моторошно— непритомних очей, якими, здавалося, дивилася крізь його череп кудись у далеку далечінь, і заговорила мов у гіпнозі:

— "Правда", "правда"... Чи не є справжньою правдою те, в що ми віримо? Для тебе не існує ні душа, ні Бог, бо ти в них не віриш — і в цьому твоя правда; для тата вони існу­ють, бо він в них вірить — і в цьому його правда. А для мене... Для мене взагалі нема ніякої правди — і це най­гірше.

— Марусю! — злякався він і її погляду, і тону і того, що вона казала. — Це дуже дивно. Чи ти розумієш, що зараз висловила один з найхарактерніших постулатів іде­алістичної філософії?

— Я нічого не розумію зараз, — відповіла безтямно, мов у трансі. — Я говорю тільки те, що почуваю, що маю в переконаннях.

Ігореві стало страшно.

— Марусю, отямся! — потермосив її за плече. — Може вийдемо на свіже повітря?

— Свіже повітря може помогти на діяння нервів і моз­ку, Ігорю, але на переконання — ні, — усміхнулася самими устами.

Але все ж отряслася трохи і набрала притомнішого вигляду.

— Так, Ігорю, — повторила з глибокою вірою, — прав­да для кожного інакша.

Треба би було справді припинити дальшу розмову, але це останнє зауваження спокусило Березовського ще на один аргумент. Він вичекав трохи, а тоді силувано усміх­нувся, закурив для рівноваги і зійшов на штучно-невиму­шений тон.

— Не берім усього так трагічно, дівчино, — сказав бадьоро. — Ось я тобі оповім, як дотепно розбиває твер­дження суб'єктивности правди один філософ. Але не на­суплюйся і послухай спокійно.

Отже, цей філософ каже таке: йде собі вулицею один дуже вдоволений, веселий чоловік і насолоджується дум­кою про те, як то він зайде зараз до найліпшого ресторану і добре собі повечеряє; одночасно йде вулицею другий такий же самий веселий і вдоволений чоловік і думає про те саме. Різниця між обома лишень в тому, що перший має повний гаманець грошей, а другий тільки вірить, що має гроші, але насправді у нього в кишенях вітер свище. Тепер подумай, чи є різниця між вірою і правдою, чи нема?

Болісна усмішка ледь-ледь торкнула уста дівчини і вдавила їхні кутики до середини.

— Для тебе, Ігорю, важний гаманець, — сказала гір­ко. — А для мене — гаманець — дурниця, ніщо. Важне те, що людина почуває. І так довго, поки той другий чоловік у свій гаманець вірить — гаманець існує. Ти можеш сказати йому, що він помиляється, але з таким же правом можеш витягнути гаманець з кишені другого. Вислід буде одна­ковий.

— Гм!.. — цілком розгубився Ігор. — Цікаво!

— Дійсно, цікаво, — впала йому в тон Маруся. — Кра­діжку гаманця ти уважав би нечесною справою, але кра­діжку віри — своїм обов'язком.

Березовському почало видаватися, що його торкаєть­ся подув божевілля, таким чимсь сильним і таємничим ві­яло в цей момент від дівчини. І він, відганяючи від себе це немиле враження, поспішив заговорити:

— Чудна твоя логіка, Марусю. Абстрагуючись від цьо­го прикладу, хіба ж не належить до обов'язку відкрити сліпій людині очі?

— Хто є сліпим, Ігорю, і хто зрячим? Один з заплюще­ними очима може бачити виразно цілий світ, а перед зря­чими очима може бути хаос. Де ж тоді сліпота і де зрячість?

— Марусю! — не .витримав він. — Направду, краще, це лишити.

— Ні, чекай! — зупинила його владно. — Я зараз мо­жу говорити... Я зараз бачу все виразно і скажу тобі те, що відчуваю. Мій мозок безсилий поставити спротив про­ти твоєї правди, але твоя правда рівно ж безсила проти моїх переконань. Але я таки пішла проти них, подавши то­бі вчора руку. Пішла, хоч ти свого часу сам радив мені проти них не йти. Я ніколи не могла пояснити, чому йду сама проти себе, і тепер не знаю також. Але знаю одне: мені грозить від тебе нещастя. Відчуваю це цілком певно. Не тільки тепер відчуваю — відчуваю кожного разу, коли ти починаєш мені вщеплювати свою правду. І чим більше я тобі вірю, тим виразніше це почуваю. Тоді мені здається, що ти нечистий в людській подобі, тоді я вірю у фатальну п'ятницю свого народження. Я вчора подала тобі руку, а сьогодні вночі була перекотиполем, а ти — вітром, що гнав мене по замерзлих грудках пустельного поля. Ти при­язно всміхався, але мав роги на чолі й ікла в роті. Я боюся тебе, Ігорю!.. — зойкнула на кінець і закрила обличчя ру­ками.

Йому стало холодно. Встав, мовчки вклонився і пішов до виходу.

Тоді вона схаменулася. Кинулася за ним навздогінці, піймала його у дверях, перепрошувала, благала вернутися, звалювала всю вину на нерви, тулилася до нього і плакала. Вона просила не покидати її, обіцяла, що вже буде вірити йому, що буде думати так, як він схоче. Але це не помогло нічого. Віддалив її від себе з усією рішучістю, побажав усього доброго і пішов.

Довго блукав поза містом, заходив на цвинтар, звідтам завернув у міський парк, але ніде не міг знайти собі місця, мов справжнє перекотиполе. Був пригноблений, роз­битий і нещасливий. А, властиво, не міг собі пояснити, чо­му? Чому таке глибоке, потрясаюче враження зробило на нього маячення цієї міщанської нервово-хворої дитини і чому він так багато думає про неї? Адже була йому ні­чим. Що їх лучило? Пару місяців звичайного знайомства та ще хіба ота наївно-смішна ідея. З ідеї нічого не вийшло, бо перемогла баба Текля. Ну й що з того? Ось виїде за пару днів на вакації й не повернеться більше ніколи. Чи не може жити без цієї старої хати на передмісті? Чи не може пошукати знайомства, де ліпше збігатиме час, де не буде істеричок і забобонників?

Це все було так, але спокою не було.

Його змучили безцільні блукання, втомили пригноблю­ючі думки, а спекатися їх не міг. І тільки вже десь перед північчю, коли прийшов до гуртожитку, коли побачив зна­йомі й доброзичливі обличчя товаришів, якось трохи по­гамувався, ліг до ліжка і заснув.

Чи й справді заснув? Скорше дрімав. Бо увижала­ся йому весь час розлога, вигріта сонцем трясовина. Він пробував на ній щось писати, здається, найбільше хотіло­ся йому вивести слово "психологія". Але трясовина, легко піддаючись знакам карбування, нездатна була їх утривалити: поки дописував останні літери, перші вже розплива­лися цілком. Потім він пробував кидати якесь насіння, яке мало зараз же починати рости. Але насіння погрузало в трясовині й пропадало. Нарешті він сам помітив, що за­груз по пояс, і хотів вилізти, але, чим більше борсався, тим глибше потопав. Тепла маса приємно огортала, під­носилася все вище, і йому хотілося спати. Це було дуже дивне. Сон взагалі мішався з дійсністю, Ігор то направду засипляв, то пробуджувався, а химера марива далі снувала свої нитки, так що справжній сон прийшов десь аж над ранком.

* * *

Але і другого дня не було краще. Робота не бралася ніяка, і Березовський не знав, куди подітися. Гнітила його думка, що треба конечно піти попрощатися з Григоріюм Степановичем, а при тому треба буде зустрітися й з Мару­сею. Що їй сказати на прощання? Яку тактику взагалі за­стосувати супроти неї? Гніву до неї не мав і не мав права на гнів. Бо й за що, остаточно? Чим вона провинилася? Що має хворі нерви? Чи за те, що сказала йому одверто про свій страх? Страх смішний і безпідставний, але вона не винна в цьому.