Особливо до смаку прийшла доволі цікава страва "Roti", яка являла собою невеличкий коржик із начинкою, якою слугувало м'ясо молодого козлика, чого до цього дня жодному з парубків куштувати не доводилося, так само як і ананасу з різноманітними приправами, що створювало доволі цікавий водночас пряний та солодкий присмак.
Новини зводили Миколая з розуму, тому він вирішив трохи відволіктися хоча б на їжі, що теж не було простою задачею, оскільки жоден шматок так і не ліз в голо, тому тарілка молодого чоловіка лишилася майже чистою.
— Заморивши себе голодом ти нікому не зможеш допомогти, хлопче. – Намагався його трохи підбадьорити капітан. – Чи тобі не подобається як я кашоварю?
— Все смачно капітане, просто щось не виходить.
— Біда із тобою, синку, до того ж не одна. Гірко спостерігати за тим, як такого гарного юного хлопця збивають з ніг одразу дві чуми: війна та любов. – Ствердив капітан Найджел.
— Невже любов – це чума, по Вашому, капітане? – З посмішкою запитав Густаво, трохи надпиваючи віскі.
— Полюбіть з моє дітки, та зрозумієте, що любов – це вітер для гаманця, хвилинна втіха для пристрасті і вічна невизначеність для серця.
— Як же не бути романтиком у морі. – Підказав Густаво.
— Полюбляєте читання, капітан?
— Обожнюю. – Говорив чоловік, набивши повний рот їжі. – В мене в каюті є непогана бібліотека. Зізнаюсь, що коли, звичайно ж за умови моїх професійних здібностей, мені доводиться переправляти книги, то отримувачу рідко коли дістаються пакунки в повнісінькій цілості. Грішний, каюсь, але який є.
— Хто ж є на світі хто б був без гріха… — Прошепотів Густаво, із посмішкою дивлячись на Миколая.
— Не здивуюся капітане, що саме любов до літератури Вас наштовхнула на морський шлях?
— В яблучко, шановний Майкл.
— І яка ж саме це була книга, дайте вгадаю: історії про капітана Блада та його корсарів чи можливо чарівні описи моря Хемінгуея? – З цікавістю запитував Миколай.
— Ні те, ні інше, юначе.
— Що ж тоді? – З неменшою цікавістю запитав Густаво.
— Найвеличніша робота всіх часів та народів: "Острів скарбів"! – Мужньо проголосив капітан, чим викликав легку посмішку у хлопців. – Смійтеся, якщо Вам від того легше, мені далеко не вперше зустрічати подібну реакцію.
— Але капітане – це ж дитяча книжка. – Сказав розплившись у щирій посмішці Густаво.
— В дитячій легковажності та грайливості, іноді зберігається мудрість століть, котра більша і значніша за все те чтиво, яким балують себе люди старшого віку. – Мовив капітан та знов вклав собі в рота ледь не половину всього того, що лежало у нього на тарілці.
— А Ви сповнені сюрпризів, капітан Найджел. – Мовив Миколай.
— Життя, мій хлопчику, саме по собі вже сюрприз.
Їм хотілося посміхатися, хотілося відчути радість, хотілося просто жити, але настав час коли доля вирішила перервати їх милі бесіди наславши на них те випробування, яке під силу подолати лиш обраним: розпочалася нова буря і вони неслися до самісінького її серця, але варто було пройти ще парі хвилин, як перед ними повстала хвиля… найбільша з усіх, які тільки вдалося вбачати оку.
Миколай вийшов на зовні. Вода різко хлинула на нього. Видимість впала настільки, що вони не могли вбачити нічого в далині. Все відбулося настільки швидко і непомітно, ніби всього лише пару хвилин тому вони не сиділи в середині та не глузували один з одного за смачною їжею та доброю випивкою, ніби саме життя в одну єдину секунду вирішило змінитися настільки, що його вже і неможливо було пізнати нікому.
Хлопець стояв і відчував краплі на своєму обличчі, відчував шторм, відчував наближення незвіданості. Він стояв тут і бачив… бачив, як на них стрімко насувалася сама погибель… сама панна темноти та страшного захвату.
І тут лунав голос… голос журналіста із новин, що казав про те, як ворожа техніка… ворожа техніка вже опинилася на Оболоні… він не знав що і думати… де його родина? Ворог вже у місті? Скільки їх? Чи зможуть відбитися? Чи зможуть вистояти? Біль… біль… біль… і втрата зв'язку. Телефон перестав працювати, тепер він був один і тільки хвиля, що насувалася на нього з кожною наступною секундою.
"Темрява, вітер рве вуха, невідомі та незрозумілі крики губляться в реві, нічого не чути, тільки гул, тільки серце стукає, гупає, мов божевільний барабан і я бачу — вона, хвиля, стіна, чорна, жива, і вона йде на мене, наче смерть сама, тягне холодом, накриває, я не встигну, не втечу, ноги не тримають, руки шукають поручні, слизькі, немає, вислизають і капітан Найджел кричить щось, чи Густаво, чи то вітер зриває голос, і все, кінець… капітана забирають води… небо розламується, вода летить на мене, прямо в обличчя, в очі, у рот, солоність на губах і присмак заліза… я захлинаюсь, я більше не дихаю, лише ковтаю і ще… і ще… і в голові блискає — мамо, Боже, не треба, я хочу жити, я мушу триматися, мушу, але темрява всередині густіша за ніч та я сам вже не відрізняю, де море, де небо, все перевертається, судно тріщить, наче кістки, мене вириває у безвість, кидає, мов рибу і я лечу вниз… вниз… вниз у пащу хвилі, наче до самісінького звіра і там порожньо і страшно, і тільки одне — я ще живий… я ще тут… я ще тримаюсь, хоч хвиля рве мене, хоч світ зникає, я мушу... мушу... мушу… Густаво, його немає… його немає…
І…
І…
І…
І раптом світ розколовся, небо зігнулося, наче чорна мідь під ударами молота та море здійнялося стіною, вищою за будь-який берег, вищою за всі мої страхи і я побачив у ній обличчя — холодне, невблаганне, як саме забуття І… Вона йшла на мене, ця хвиля, як кара, як суд, як остання істина і я був лише піщинкою, був всього лише зерном вітру, що ось-ось зникне без сліду в морській пучині І… Судно захрипіло, немов старий звір, що відчув удар долі, дерев'яні кістки тріщали, наче молитви, якими ніхто не відповідав І… у цей момент час розсипався, став уламками: у кожному уламку обличчя бідолашного Густаво, крик капітана Найджела, імена батьків та любов Магдалени, що на мить застигла перед очима І… ось все падає, хвиля, обрушується, як небесна брама, що замикається навіки І… Вода впивається у легені, вривається всередину, як ворог, як холодний меч і я захлинаюсь власним страхом І… Солоний присмак, мов сама кров, наче саме море п'є мене, приймає в себе, робить своїм І… Я лечу вниз, туди, де темрява густа, як смола, де немає ані верху, ані низу, де є лише безодня, що приймає, обіймає, розриває І… мені здається, що хвиля — це серце світу, яке б'ється востаннє і я, маленька та налякана цяточка, потрапляю у нього, у його глибокі судини, де немає світла, тільки тягуча вічність І… серед цього падіння, серед цього небуття раптом промайнула крихітна іскра: обличчя матері, дотик друга, сміх діда, волосся бабусі, очі батька, посмішка брата, ніжність коханої, відчуття віри І я… я чіпляюсь за цю іскру, мов за мотузку, мов за останній берег, яким би далеким він не був, а море… море все одно реве, все одно накриває, все одно кличе в себе, наче якийсь людожер І я… я — крапля в його пащі, і я — голос у його горлі, і я — ніщо І… поки серце ще б'ється, поки у мені ще є крихітний вогонь — я не віддамся… не віддамся, адже я бачу його… бачу невідому фігуру, що стоїть на воді, що із любов'ю дивиться на мене, дивиться із посмішкою та простягає свою руку… святу руку спасіння"
Лімб