Я не такий уже й високий – метр вісімдесят без трьох сантиметрів – але й мені тісно за її кермом, доводиться відсувати водійське сидіння назад. Мініатюрна машинка, й хоча має вигляд справжньої, хтозна, як вона поведеться на трасі. Агнеса Степанівна проводить останні приготування перед дорогою, тобто зачиняє в господі все, що можна зачинити і вже осіняє хресним знаменням авто, коли поряд з ним ніби з-під землі постають Гармашиха і дід Пантьошка, вдягнені явно в найкраще – це що ж, і вони на Чернігів?
Так і є. Дід вже відчиняє ліві задні дверцята – досить таки звично, треба сказати, й, привітавшись, марно намагається вмоститися на сидінні, тому мушу своє знову посувати вперед, шукаючи якийсь компромісний для нас обох варіант. Хазяйка машини чомусь теж сідає позаду і лише коли поруч зі мною в авто протискається Уляна Петрівна, мені стає зрозуміло – іншого варіанту розсадки цього пасажирського складу просто не існує. Під її вагою бідна "Славута" одразу ж просіла як той Чорт під Тарасом Бульбою – а назвати мою сусідку товстою ні в кого ж і язик не повернеться. Оце щільність тіла, я вам скажу.
– Ну, з Богом! – знову хреститься Хасточка, тим самим даючи команду стартувати.
Зчеплення, перша передача, акселератор – гик! – "Славута" давиться і глухне. Ти ба, яке воно ніжне: двигунчик такий слабенький, що зчеплення слід відпускати повільно та ще й при цьому добре піддавати газу. Ех, це не мій покійний "Passat"! Добре, хоч не десь у Чернігові на нерегульованому перехресті при повороті наліво стався цей конфуз – можна у велику халепу влетіти: буду мати на увазі. Тепер – чи витримає нас місток? З Гармашихою?
Витримав. Площа, практично порожні вулиці, далі сосновий ліс, простір лугу, і ось ми на волі. Наша машинка старається, як може, і вже шелестить за дев'яносто. Тринадцятидюймова гума дозволяє добре відчувати всі недоліки в роботі місцевої ШРЕД, тож часом доводиться або гальмувати, або відчайдушно маневрувати, бо є певний острах, що одне з коліщат, прикріплених до ступиці лише трьома болтами, може на котрійсь із вибоїн запросто відірватися. Я до поїздки готувався, придбав тримач на панель авта для смартфона і встановив на нього додаток-навігатор для Андроїда, тому тепер абсолютно спокійний, що без підказок довезу пасажирів куди треба.
В салоні, як воно буває завжди в добірному товаристві, одразу ж запанувала жвава розмова. Дід Пантьошка, веселий, ніби шпак у моєму саду, торохтить без упину, певно, радий, що вирвався на волю, а його слухачкам, навіть якби й хотіли, просто нікуди подітися, тож, хоч-не-хоч, мусять слухати теревені старого залицяльника. Втім, здається, вони раді цьому не менше Пантьошки.
– Уляно, теєчки, як його, чи тебе Федір покійний хоч коли носив на руках? Бо ти як оце в машину сідала, дик я думав, що й колеса полопаються.
– Замолоду, Пантелію, все було. Хіба ти забув, як на пляжі, жонатим уже, витріщався на мене? Я не те, що твоя Люба – якою взяв, така й теперечки: три пуди з чобітьми.
– Да ти знаєш, годував, годував – як ото гуску до Різдва, а діла немає. Не в кобилу корм. Дик я й покинув – нащо ж дурно харчі переводити?
– На вас подивишся: обоє рябоє, – Гармашиха, відчувається, з тих, у кого в припасі завжди є гостре слівце, – в тебе он в самого ребра й скрузь сорочку видно.
Хазяйка машини поряд із Пантьошкою на це так заразливо регоче, що навіть я, зовсім неочікувано для себе, піддаюся загальному настрою й весело гигочу, дарма, що хвилину назад цей гумор здавався мені дещо простакуватим. Залицяльник сміється разом з усіма, проте здаватись і не думає:
– Чи тобі, Уляно, не знать, що добрий півень жирним не буває?
– Тобі, Пантелію, селезень бульше пудходить. Забув уже, як у сімдесят п'ятому на День молоді нарвав білих лілій да хотів Марії Сові дарувать, а Любка тебе ними з пляжу погнала? Ти на наш берег не переплив, а, щитай, по воді, наче селех, перебіг – ото тульки, шо крильми й не махав. А Люба за тобою, да ліліями, ліліями! Тоді ще вашу одежину ми з Федьком забрали да принесли.
Ми всі так жваво уявили, як Пантьошка біг по воді, що "Славута" аж вибухає сміхом, а я мушу пригальмувати, аби втримати кермо й не врізатись у зустрічне авто.
– А ми вже й помирились були, – сміється дід, – прямо в саду, за смородиною: що там на нас одягу того було! Пам'ятаю, починали – яблуня попереду мене, а як отямились, то десь позаду.
Компанія дійшла тієї кондиції, коли для нового нападу сміху досить одного слова, не те, що цілої картини й ми знову регочемо – за животи беремось.
– В мене коліна стерті й від трави зелені, а в Любки вся спина! Ото саме тоді й нашу Зою зачали – таке вродилося, шо не тільки зять, а й свекри бояться.
З такими веселощами час летить ще швидше, ніж наш транспортний засіб, і ось уже наша компанія на магістралі Р12, що веде прямо до обласного центру. Я помітив, що дід Пантьошка жартує переважно з Уляною Петрівною, а з Хасточкою остерігається – чи то з огляду, що вона, як-не-як, хазяйка машини і він від неї залежний, чи то через колишню приналежність Агнеси Степанівни до славної когорти місцевого начальства.
– О! – вигукує раптом Пантьошка. – Оце тутечки мені ті чорти на танках стрілися! Осьо-сьо, на цьому повороті! Термузи!
– Сиди вже, герой! – обриває його Яновська. – Мені до Ірини Іванівни треба встигнути.
– Глібе, – це вже до мене звертається дід, – теєчки, як його, ти ж базар у Чернігові знайдеш? Мені на базар треба.
– Авжеж, – заспокоюю я, – мені теж туди. Сашко Бальбо просив купити відро гороху для риболовлі. Збираємося з ним у суботу на Десну.
– О! – я спиною відчуваю, як Пантьошка аж підстрибнув на сидінні. – А ти ж знаєш, як найкраще горох на рибу готувати?
– Навчіть, – прошу в надії, що раптом його метод буде для мене більш прийнятним.
– Значить так, – голос Пантьошки стає поважним та серйозним, – запам'ятовуй, а краще, як приїдемо, одразу ж запиши, бо можеш забути. Мене цьому способу ще покійний дід Гаврило навчив, царство небесне покійнику, ох, і рибалка ж був!
– Ну, Ви вже кажіть, а я запам'ятаю, – тіпає мене нетерплячка.
Жіноцтво теж притихло, слухає.
– Бере, значить, рибалка, теєчки, як його, скільки треба йому гороху, зранку заливає водою і на сонечко – нехай мокне. А як сонце вже сідає, він замість підвечірку весь той горох, не розжовуючи, ковтає.
"Ну й Пантьошка! – усміхаюся про себе, розуміючи, що старий знову щось прибріхує. – Послухаю, що він ще вигадає".
– Рибалки вставали тоді ще до сходу сонця, бо не те що машин, а й велосипедів, звісно, не було, тому виходили так, щоб до Десни дійти, як тільки розвидниться. Іде ото, значить, рибалка лугом, вудки на одному плечі, торба для риби на другому, а в животі в нього – революція! – горох грає і назовні проситься так, що коли спинишся хоч на мить, пиши пропало. Тож він біжком, біжком так до кручі, аж захекається, горека; доки добіжить – і спина мокра. Прибіжить, да й до місця свого спуститься і ото, теєчки, як його, тільки вудки покладе, да штани зніме, а горох уже й на виході. Він у ямку – ямка в нього там спеціальна вирита – тільки свись! – наче вутка і весь горох уже в ямці. Ото сідає тоді, вибере, яка горошина краще в животі розварилася...
– Фу-у-у!!! А хай тобі, Пантелію! – вигукує поряд зі мною Гармашиха і зі сміхом кривиться: – Трохи не знудило.
Мені чути, як позаду Хасточка зчепилася з Пантьошкою, намагаючись не дати йому продовжити оповідь, але той, відбиваючися, знай, своє гне:
... – вибере найм'якшу, насадить на гачок і, ти знаєш, Глібе, ніколи без ляща з Десни не верталися. Дуже любить риба, теєчки, як його, саме в животі запарений горох. Це тепер повигадували то термоси, то скороварки, а раніше по-простому, по-народному готували.
– Мене тепер і від риби одверне! – мало не кричить Хасточка. – Гидуняка! І як тільки з тобою Люба живе?!
Народний гумор у Пантьошки, нічого не скажеш.
– Та вже краще в каструлі, з содою, як Сашко навчив, – займаю я нейтральну позицію.
– Батько муй покуйний було казав: "Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть", – повчально, з ноткою невдоволення рече Уляна Петрівна, а я, не стримавшись, запитую:
– От цікаво, – свої з двору, чи чужі в двір? Не знаєте, чому так казали?
– Не знаю. Ще казали в нас – "Риба да зайці заведуть у старці".
– У мене й дід, і батько мисливцями були, – майже з викликом втручається Агнеса Степанівна, – і рибу ловить не цуралися, а старцями не поставали.
– Подивися на Бальба Сашка, – не здається Гармашиха, – за туєю рибою світу божого не бачить, ото що покуйні батьки надбали, на тому з Людкою і в'їку доживатимуть. Скоро вже ворота впадуть, не одчиниш, а йому все ніколи шули[27] пудперти, не те, щоб нові поставити.
Дідові ж усе не йметься.
– Я тобі ще один рибальський секрет розкажу, – торкається він моєї спини.
– Може не треба? – я намагаюся зупинити балакуна. – Бо раптом що, хто машину митиме?
– Цей уже простіший, сучасний, так би мовити. Тільки ж ти нікому... Одним словом, щоб ти, Глібе, знав, у нас в Десні крупний лящ, од трьох кілограмів і більше, теєчки, як його, бере тільки в грозу на мило. Причому на господарське, семидесятитрьохпроцентне. Мені це по секрету один наш рибалка, Митрофан Васильович, покійний уже, якраз перед самою смертю розказав. Рибалка з рибалок був!
– Може семидесятидвохпроцентне? – запитую я, пригадавши, що недавно прочитав на шматкові мила з дідових, прижиттєвих ще, запасів.
– Ні-ні! – напускає строгість Пантьошка. – Тільки семидесятитрьохпроцентне і ніяке інше, запам'ятай!
– Ну ти й пустомеля, Пантелію! – сміється Агнеса Степанівна. – Ось не забивай чоловікові голову.
І вже до мене:
– Це він у газеті "Наші обрії", колишній районці, вичитав, да й морочить тебе. То гумореска така була. Ото тільки й правди, що написав її дійсно Мусієнко Митрофан Васильович. Його ж не переслухаєш. Він Любі своїй так голову набив оцими балачками, що та весь вік мучиться.
Я одразу ж пригадую Великоднє: "Пантелію, ось припини! Пантелію, чи ти помовчиш коли?" і думаю, що Хасточка, мабуть, у чомусь права: витримати в хаті такого балакуна не кожна й жінка зможе.
– Бачили очі, шо купували, їжте, хоч повилазьте! – сміється-заливається на те дід Пантьошка.