Збоку приторочив вила.
Тату, а навіщо вила?
— Про всяк випадок. Веземо біля Вовчого смачний наїдок для вовчих пащек. А раптом якийсь захоче скуштувати... От я й пригощу...
Ну й ну! Можливий трапунок одразу схолодив настрій Дмитрика. Він чув, що таке бувало, але і гадки не мав, що те може статись з ними. Добре, що вони не самі, — двоє з села їдуть за ними, але їхній віз перший. Та й з батьком не страшно. Він кріпкий і кмітливий.
Вовче зустріло їх легким туманом останніх березневих днів. Густий, низькорослий, голий деревостій-самосів дихав оманливою досвітковою загадковою тишею, не ворушився. Але велика сіра роботяга-кобила гостро поставила вуха.
— Т-р-р-р! — пригальмував батько і віз зупинився неподалік межі лісу. — Дмитре, — повернув він голову до сина, який сидів спиною до нього і матері. — Сідай на моє місце, будеш віжкувати...
Що? Йому віжкувати? Біля самого Вовчого? Не матері навіть, а йому? Від такої довіри він ледь не підскочив, і так штурхонув ногами овечку, що та бекнула.
— Дурепа! — сердито кинув батько. — Просишся на вовчий зуб? Недаремно я тебе вибрав, прише лепку вату... Варко, потримай...
Він передав лійци[XL] дружині, зіскочив з воза, дістав з-під сіна вила, обтрусив від травин, підійшов до Сивої з боку Вовчого, взяв за вуздечку.
— Н-но-о!
Вовче ліворуч обрамляв путівець кілометрів два. За ним тягнулись розорані поля хуторян. Батько вів Сиву до кінця небезпечної смуги. Але ж кермував він, Дмитрик! Серйозний, збуджений, готовий, здається, сам, голими руками боронитись від хижого звіра. Решту дороги знов правив батько. Коли залізні ободи дерев'яних коліс застукали об твердь, і віз застрибав на вимощеній колотим каменем дорозі, Дмитрик зрозумів, що вибрались на чосу, дорогу, яка з Ковеля тягнеться аж до
Бреста. Їхати стало зле, бо віз скакав по каменюках, неприємно здригався. Тому батько звернув на невимощену обіч. Стало тихше.
За всю дорогу до міста їх обігнали два авто. А вже як проїхали Дубову, останнє село перед Ковелем, слух різонув нечуваний Дмитрику свист. Батько тут же зупинив Сиву, повернувся до Дмитрика.
Дивись, перед нами проїде паровоз... По отих залізних рельсах. То називається залізна дорога.
З-за повороту наближалося чорне залізне створіння. Воно пронизливо свистіло, чигало парою, вихукувало через круглий комин клуби чорного диму. Навіть земля озивалася дрібним тремтінням. Стільки там вкупі якихось залізяк — розберись! Колеса котяться по рівних залізних смугах, а їх крутять залізні руки чудиська, яке тягне за собою цілу череду величезних коробів, теж на колесах. Кожен довший, аніж їхня хата. Тільки без даху.
А ярмарок! Він ошелешив Дмитрика не менш, як той багаторукий паровоз. То був якийсь величезний мурашник, але той безголосий. А тут кожна жива істота кудись поспішала, копошилась, щось несла, вела, мацала, пробувала, підіймала, розмахувала нижніми і верхніми кінцями тіла, крутила головою. В повітрі, окрім неймовірних запахів, стояла така дивовижна какафонія звуків, яку не відтворить жоден симфонічний оркестр. Весь зримий обшир людей, тварин, птахів на різних тонах розмовляв, кричав, репетував, реготав, співав, божився, хвалив, ганив, проклинав, обіцяв, погрожував, плакав, жебрав, купував, працював, міняв, махлював, крав, торгувався за гріш, додавав у кишеню і виймав з неї, пив і закушував, облизувався, програвав і вигравав у карти, ревів, мукав, бекав, іржав, кувікав, гелготав, кукурікав, квакав, вищав.
Батько надибав невелику проятину для воза неподалік в'їзду. Бо заїдеш десь всередину чи кінець, — будеш чекати, коли те живе стовпище розсмокчеться.
Попереду і збоку стояли два горбатих від товару вози. Мабуть, з бондарського Городища. Дмитрик від батька чув про таке село торік, коли той привіз з ярмарку дубову боччину. Там люди не лише майстровиті, а й веселі, дотепні.
— Гей, підходь, підходь, і господар, господиня! — закликає гучний голос із-за фури. — Є товар впору для кожної хати, для кожного двору, у кожну комору! — і бум-бум по бочках.
Гуде, дзвенить дерево. Опасистий, барилкуватий чолов'яга, з головою-грушею, у смушковій шапці уважно вслухається, вишукує, видно, ваду, аби збити ціну.
— Гуде не так...
Хвацький дядечко, який щойно славив товар, занепокоєно, легенько стукає пужалном по бочці, потім по шапці хитруна, хитає головою.
— Звук однаковий.
Регочуть люди.
Інший господар підкидає вгору барило, ловить:
Ех, барило-барилечко,
Ясенове денце,
Засмутила дівчинонька
Козакові серце.
— Дай-но, гляну, — знайшовся ймовірний покупець.
— Бери, бери парубче. Заливай веселухою, вишняком, калинівкою, полинівкою, чимерухою чи житнівкою, перчиківкою, варенухою, слив'янкою, березівкою, зубрівкою, дулівкою, бодянівкою, чи водою чистою — не просякне1. Пригостиш гостей — матимеш калиту грошей, а гарну куму сливовицею — буде добре тобі з молодицею.
Перелічує злоти, ховає під свиту. Знов підкидає і ловить вже маленьку бочечку:
— А у кого мій нелинь, — В того вдатні Донька й син. Дивись, товар фест!
Є із дуба-велетня,
Ще через трохи вихваляє інший товар.
— Балії липовії, з крайкою залізною, що на ньоти1 взята! Ночви осикові — хустя пери і купайся, із здоров'ям знайся! Є рублі[43] [44] кленовії, качалки дубовії, прачі березові, м'яла вільховії...
І рубель, мов скрипку, до плеча, качалкою по його зубах
— д-р-р-р, виграє. Навіть і Варка з Дмитриком заслухались.
— Ви що, на виставу приїхали? За товаром дивіться, — сердито кинув господар.
Він знав що говорив. Бо тут же підскочив циган. Видно, хтів не стільки придбати щось, як надурити свіжака-продавця, який ще не знає цін. Тому хапався то за овечку, то за картоплю, то за обувку. Найбільш прицмокував над жіночими черевиками. Проте і батько був не ликом шитий, знав як з циганами торгувати. Бо покупці з них ніякі. Обманщики і шахраї — ого! Назвав ціну пристойну, варту товару. Циган вдавано схопився за голову, став ганити виріб:
— Та за таку ціну я дві пари куплю.
— Іди й купуй. Давай сюди черевик. Другий теж. Варко,
— звернувся до жінки. — Ніколи не давай одразу міряти пару.
Доки батьки торгували, Дмитрик підгодував Сиву і набачився стільки всього, що вистачить розповідати дома принаймні на півдня.
— Діду! — гукає чоловік до їздового парокінки. — Куди ви претесь? Он ваше дишло моїй корові у зад вперлось. Візьміть трохи вправо.
— Хе, було колись дишло, та й вийшло, добрий чоловіче. А який я тобі дід? До ста мені ще двадцятка не дотягує, — кидає жартун. — Ксобі, — тягне за вуздечку і повертає трохи.
— Скільки ви, дядьку, за свою козу правите?
— Якщо то коза, то ти козел, — сердито кидає той в обмін на образу корови.
— А горобці ваші, тітко, по кіко штука? — то про курей.
Неподалік дядько продає доброго коня.
— Шкапу свою за скільки віддасте?
— Поки що то добрий кінь, роботяга. В тебе, видно, хутко стане шкапою...
— Ні, ні, чоловіче, — поправляється той, бо бачить, що не на слабака нарвався. — Кінь добрий. От дай-но я йому в зуби гляну. Вони скажуть ціну.
Пейсаті жиди снують між возами, мов в'юни. Нахвалюють свій товар, продають, купують, торгуються.
— Голова бєз вшєй! Голова бєз вшєй! — хвалить свій виріб високий, худий жид, розчісуючи ним довгі патли. — Расчьоскі, расчьоскі, двосторонні гребінці! Дьошєво...
Дмитрик побачив, що то звичайний кістяний гребінець з коров'ячих чи бичачих рогів. Один бік з дуже густими і гострими зубцями, щоб вичісувати з волосся різну нечисть, другий — з рідшими, аби пригладжувати шевелюру. Продавець ліків в окулярах афішує унікальні краплі від усіх хвороб — по п'ять тричі в день. Циганки в широченних чорних спідницях з кількома кишенями, великих хустках, переважно вже босі, купують сир, молоко, яйця, курей чи вимінюють на балхву1, порошок для фарбування одягу, голки. Один дядько привіз товар, який Дмитрику виготовив і сам батько: деркач, візок, млинок. Найбільш здивував його малий. З повним кошиком бузинових цівок він шнуркував між возами, отже сам заробляв гроші. Мабуть, він тутешній, бо такого батько з села не пустить одного. Щось він ще знайде на цьому товчку, коли почнуть розходитись і роз'їжджатись. Не може ж, аби тьма людей при грошах, і ніхто й копійки не загубив. А ті цівки набридли Дмитрику. Доки для матері, яка взимку тче полотно на кроснах, сукачем[45] [46] клубки на цівки перемотаєш, то печуть долоні і пальці.
Торгівля у батьків пройшла добре. Вони спродалися і зібралися щось купити для себе. Дмитрика зоставили на чатах. Він гордо стримів на батьковому місці, пильно пас очима метушливе стойбисько.
— Злодій! Злодій! — долинає десь з середини ярмарку. — Здрайцю, стій! Тримай злодія! Чоботи вкрав...
Такий крик ставить на вуха чи не весь ярмарок, ніхто не хоче бути обікраденим, але те може випасти кожному. До виходу, бачить Дмитрик, мчить чорнявий шудратий[47] парубок у червоній сорочці, за ним женеться з батогом дядько, ще двоє. Молодик жвавіший, спритно обминає вози, навіть, мов риба, пірнув під одного, що стояв поперек, і може втекти. Та один з чоловіків раптом підставив йому ногу. Злодій зорав носом землю і, видно, добре тріснув головою об колесо воза, бо лице почало запливати кров'ю. Схопитися на ноги не встиг, обкрадений та переслідувачі стали гамселити жертву, яка звивалася, мов посолений в'юн. Чоловік з батогом товстим кінцем пунжала хрестив злодія вздовж і поперек, двоє копали ногами. Навколо вдух виросло кільце глядачів, готових долучитися до самосуду. Нізвідкіль серед них і поліціянт:
— Поліція! Перестаньте бити людину, — голосно крикнув і застережно підніс руку.
— Пане поліціянте! — відсапуючись від бігу і роботи, збуджено кричав переслідувач.