Стояли на шляху за містом, обійнявшись і зливаючись в одне тіло. Тільки тепер розуміла Іванна, що залишається тут сиротою, що Іван — це її неймовірне багатство, яке виринуло на руїнах. Виринуло, щоб дати їй силу рухатися далі життям. Боялася втратити це надбання, цю радість свою й опору, тому вчепилася в нього цупко, впиваючись нігтями у плечі, мов пташина. Він цілував її мокрі очі і все гладив, гладив, як маленьку дитину.
Досить. Вона міцна, сильна. Вона все розуміє, а отже, має дати силу йому, тому, хто повертається у стрій, щоб відвойовувати хоч щось із втраченого. Нарешті відірвалася від Івана й, усміхаючись, глянула в його очі. Такими рідними й теплими були! Такими глибокими! Цілий світ, її світ, захований у них.
— Щасливо, серце моє. Бережи себе!
— Й ти бережи себе, любове. Знай, що єдиний мій скраб у цьому житті — це ти і наше кохання.
— Знаю. Тепло цього кохання завжди буде поруч із тобою. З богом!
Кінь загарцював під Іваном. Він ще покружляв недовго на місці, поки не побачив, що Іванна увійшла до міста, а далі пустив вороного галопом. Дорога його лежала на Умань, а там — до Холодного Яру.
* * *
Ліс тягнувся темною смугою довгими ярами. Здається, не було йому кінця. Клаптями туману оповило дерева, які густою стіною зустрічали кінний загін бійців. Хлопці поверталися після виснажливої зими до темного свого товариша.
А той приглушено шумів, і гудів, і таємничою піснею тією вабив до себе вояків.
Пірнули в чорноту. Десь до обіду заїхали до місця призначення: Мотронинського монастиря.
Тут збиралися всі ті, хто був прихильником української державности, хто сам хотів порядкувати на своїй землі й у своєму краї. Бо надто довго тягнеться оця ганебна належність комусь: то Московській імперії, то Польщі, то ще якимсь далеким зайдам. І в оці буремні часи, коли народи перемішалися у світовій бойні, може, й буде в них, вільнолюбних українців, можливість і нагода створити свою державу.
"Воля України або смерть!" — гасло тих, кому нема дороги назад.
У селах навколо Чигирина люди спали і прокидалися зі зброєю. Стала вона невід'ємним атрибутом буденности.
А в нові-старі обов'язки Івана увійшла організація та навчання армійській справі новоприбулих селян. Ось і знову він у строю.
* * *
Разом з весною поверталася до Києва й українська влада, та вже нова. Несли її на своїх багнетах німецькі та австро-угорські війська. Більшовики відступили знову до Харкова, а новий устрій звався Гетьманатом. Усе, вкотре за короткий час, змінювалося.
Адвокат Юрій Лисенко стояв серед натовпу на Софіївській площі, де провадився урочистий молебень і миропомазання гетьмана. Далі — парад військ, як українських, так і союзних, процесії з хоругвами, славні, і все те саме, що зовсім недавно пробігало перед очима Юрія, але в тому, минулому, кадрі був живим його син і здоровою та усміхненою дружина. Тоді був поряд живий подих батьків.
Виходить, думав Юрій, Україні допомогли німці, котрі будуть мати з цього свій зиск. Але хто знищує свою армію, той дорого платить за все решту. Хто довіряє московинам і боїться навіть слів "незалежність" і "самостійність", той буде вічним рабом комусь іншому. Всі вони, оті соціалісти, що загравали з московським "братом", повтікали до Європи. А заплатили життями триста юнаків під Крутами, які ледве вміли стріляти. Заплатили три тисячі вояків, котрі залишились обороняти Київ. І це тоді, коли уряд мав змогу створити мільйонну українську армію, з усіх тих майже чотирьох мільйонів українців, котрі служили в імперській армії й радісно покидали її, переходячи в українські полки.
Заплатили, зрештою, його батько й мати, а ще — тисячі тисяч простих українців. І все тому, що імперія успішно змосковщила українську інтелігенцію, зробила її своїми яничарами, слугами й будівничими. І та, боячись усього національного, самобутнього, врешті знищила сама себе, водночас зраджуючи свій народ. І так — від Переяслава...
Він розвернувся й пішов до свого порожнього й холодного дому. Треба наводити там лад, скоро прибуде Іванна з Боженою, він уже відіслав їм листа.
Весело й буйно зеленіли пагорби навколо Смотрича, дихала земля на повні груди, раділа циклічному заплідненню. Цвіли вишневі садки, й та невинна, чиста білизна сповнювала серце надією на краще, несла умиротворення, бо ось воно, життя! Знову — його перемога.
Подвір'ям забігали курчата, у ставку хлюпалися каченята й гусенята, а в хліві з'явилося на світ жваве, чорненьке з білою плямою на чолі, з великими добрими оченятами телятко, тонко захрюкали рожеві поросятка.
Іванна ніколи раніше не звертала уваги на цих дрібних створінь, хоча в дідусевому господарстві було такого добра вдосталь. А тепер вона спостерігала за маленькою живністю з особливим трепетом. Немов одкровення, поставали перед її очима ці крихітні, ніжні, повні одночасно страху та довіри створіння, котрі горнулися до Іванни, коли відчували її любов. Усе живе потребує любови, тільки нею і на ній тримається життя та рухається вперед. Нове життя зароджувалось і в ній. Вона понесла його від свого коханого. Обходила господарство родичів і прощалася зі своїми новими друзями, котрі невдовзі, виростаючи, геть зміняться. Завтра вони з матір'ю збираються в дорогу: прийшло повідомлення від батька. Він живий і, хвалити бога, здоровий!
Вулиці Києва кишіли військовими. Мундири, кітелі, кашкети, мушкети, шаблі, пістолі, револьвери... Посеред цієї екзотичної зграї цивільні перехожі виглядали сірими пташинами, які відчайдушно намагалися створити місту атмосферу затишного гнізда. У це гніздо зайда-зозуля вперто відкладала свої яйця. Юрій виглядав своїх жінок у вікно, а як тільки зупинився екіпаж, прожогом вибіг на вулицю...
* * *
...Захекана Катерина залетіла в будинок і кинулася до відра з водою. Ставна, висока, розпашіла, із синіми батьковими очима й маминою темною косою. Іванна замилувалася донькою. Недавно вона такою була. Якихось двадцять років тому. Збігли. Життя збігло. І тепер Катерина стала студенткою медичного, мовби втілювала чи продовжувала не здійснене колись бажання матері. Вона й сама того хотіла. Завжди любила вчитися й лікувати, ще маленькою тягнула до хати поранених і хворих кошенят, цуценят, пташок. Виходжувала й відпускала. Чимало тієї живности так і не покидали їхнього порогу або трималися неподалік їхнього житла. Невдовзі Катерина буде лікувати людей.
Мати запримітила й певну тривогу в очах доньки, як тільки та влетіла до хати. Коли Катерина допила другу кварту води, спитала:
— Ти чимось схвильована, доню, чи мені здається?
— Ні, не здається. А ти нічого не знаєш?
— Що маю знати?
— В Європі почалася війна. Гітлер напав на Польщу.
Іванна вмить похолола, а потім її кинуло в жар. Війна! Знову війна! Невже на долю її дитини випаде пережити те страшне, що довелося пережити їй?! А Катерина ж — майбутній лікар! У разі чого, буде безпосередньо у вирі. Очі Іванни наповнилися слізьми.
Сіла на лаву й застигла, як воскова.
— Мамо, випий! Обережно, — підносила воду до рота матері. Випила ковток. Ще один. І зайшлася плачем. Все, що тримала під замком стільки років у грудях, виривалося на волю. Все, що здавалося давнім сном, вигулькнуло перед очима: рідні лиця, втрачені назавжди, почуття, що їм обрізано крила, слова, так і не сказані. Та чи можна повністю висловити те, що не має кінця?..
Майже двадцять років Іванна жила відносно спокійно, без особливих негараздів. Виховувала доньку — все, що залишилося від Івана і від усього минулого, столичного, життя. Її невеличкий будиночок на околицях Львова був стареньким, але досить пристойним. Цей будиночок придбав через свого знайомого її тато. Придбав, коли німецькі війська тільки увійшли до Києва. Ніби відчував, що нікому не вдасться втримати українську владу й ніхто не зможе протистояти дикій навалі зі сходу. Її мати пережила те літо їхнього повернення, а на осінь згасла. Згасла, згоріла, мов свічка.
Ох, те літо... Тривожне літо, сповнене сподівань і надій. І безкінечних очікувань: то листів від Івана, то його самого. Це було її останнім очікуванням дива. Та чудес не буває. Вона ніколи більше не побачила Івана, ніколи не одержала від нього звісточки на свій осінній, останній, лист.
А потім диво все-таки відбулося, і в цього дива були такі ж сині, як у її кохання, очі. Це створіння, прийшовши у світ, дало їй силу жити. Після смерти матері, після втрати через десять років батька донечка була сенсом її життя.
Іванна давала уроки музики й літератури, а також польської та французької мов. Батько залишив їй певні заощадження, тож їм вистачало, та й жили скромно. Іванна все відкладала копійку на доньчину науку. І ось торік той час настав. Катерина уже на другому курсі, розцвіла пишною квіткою, енергія і жвавість били з неї ключем. Жити б і радіти... Але світ незмінний у своїх пристрастях, спалахнуло блискавкою в голові, спливло марою перед очима...
Війна. Знову. А кохання в Іванни більше не було. Залицяльників, щоправда, вистачало, навіть відважилась якось, уже після смерти батька, на стосунки. Хотіла перебороти себе, а може, випробувати. Хтозна. Та вогонь так і не запалав, а що варте без того вогню? В холоді вона не змогла б жити з іншою людиною, краще вже одна. А бути коханкою котрогось пихатого львівського панка їй, вродженій аристократці, ніяк не пасувало. Та й що таке бути коханкою, без найнеобхіднішого: кохання?..
Через два тижні німецькі війська бомбили Львів, передусім важливі вузли зв'язку. Будинком трясло, гойдалися старі люстри й сипалася зі стелі стара штукатурка. Іванна тихо молилася майже безсонними ночами. А невдовзі у Львів вступила Червона армія й вона перестала молитись.
Щодня Катерина поверталася з університету все похмурішою, розповідала матері невтішні новини. Ті люди, звідти, жахливі! Вони п'ють і грабують, вживають соромітницькі слова, та ще й такі, яких тут ніколи не чули! Забирають найкращі львівські квартири, а мешканців викидають надвір або заштовхують у вагони на станції й кудись везуть! Сьогодні арештували кількох викладачів і не будь-яких, а найповажніших професорів! Що відбувається? — обурювалась Катерина. Іванна вислуховувала її мовчки й нарешті одного дня обізвалась:
— Виходить, нічого не змінюється, доню.