Ще й дивиться на мене відверто ласо,
"Це я – "мущинка"?!" Від обурення в мене на якусь хвилину відбирає мову.
Навіть Рая, бачу, обурилась всередині, але відповіла стримано, хоча й сухо:
– Давайте перейдемо до справи.
Володарка "Matiz" зрозуміла й міцно стулила губи: одразу видно – вольова жінка і точно без пари, весь час крутиться сама. Мущинку, бач, захотіла.
Ми обговорили вік машини, пробіг, технічний стан, чи траплялись аварії, в яких умовах авто зберігалося – все було в нормі, на спідометрі сто тридцять тисяч, що для десяти років експлуатації людиною з бізнесу не надто й багато, точніше, зовсім небагато. Видно було по всьому, що хазяйка зі своєї "лялечки" пилинки здувала; про аварійний випадок знав би весь Город. Якби не війна, цей "Matiz", безперечно, коштував заявлених грошей. Якби не війна.
– Давайте оглянемо ринок, – запропонував я, виймаючи смартфон, – цікаво, які там пропозиції по цій моделі?
Мадам скисла. Вона взялася додавати нові барви до беззаперечних переваг "лялечки", але я вже гортав пропозиції на AUTO.RIA. У Чернігові за точно такий же "Matiz" просили дві тисячі. Я придивився до номера, збільшив на екрані світлину, порівняв із номерами авто біля нас – вони зійшлися! Оголошення оновлювалося вже тричі. Навіть я помітив, що бізнесвумен стало соромно: хотіла нагріти свою рятівницю. Це тобі за мущинку!
Вже через хвилину обидві сторони, фігурально кажучи, вдарили по руках, мадам тут же набрала місцевого нотаріуса, коротко, по-діловому з нею переговорила і вони домовились про зустріч через годину. Ми повертались додому на авто й мені це чимось нагадувало в'їзд Клеопатри до Риму, бо – ну як тут не повірити у Всевидяче око?! – представники щонайменше половини дворів за якимось незрозумілим збігом обставин товклися на кутку: хтось косив траву, хтось фарбував чи лагодив паркан, хтось теревенів із сусідом. Оскільки за кермом був я, то довелося їхати через всю Клевеню аж до двору Сотниченків, де я при загальній увазі всього кутка вийшов із авта, а Рая, відчинивши ворота батьківського двору, демонстративно всілася на місце водія і "Matiz", досить таки вправно протиснувшись крізь ворота, передбачені їх творцем хіба що для воза, опинився в дворі. Я йшов до себе, зі мною чемно віталися остовпілі клевенці й пекли німими поглядами спину.
Зранку, щойно я навідався до своїх нещасних помідорів з огірками, як Хасточка тут же вправно відрізала мені шлях до відступу – от у кого треба повчитися деяким нашим командирам!
– Дик що, подарунок нареченій зробив? Оце я розумію, жених! Що то Європа! Наші хіба що фен куплять чи набір косметики. Дорога?
– Агнесо Степанівно! – від обурення мене переклинило. – Раїса Василівна сама купила, я тільки технічний стан перевірив, ясно Вам?
– Авжеж, авжеж! – зраділа Хасточка. – Правильно, не кажіть нікому, бо люди знаєш які? Позаздрять, зурочать. Ну, в добрий час, в добрий час.
Та йопересете! Чи буде цьому кінець?!
– Ну камон, Агнесо Степанівно! – Це вже ту мач! Пруфи в студію, пліз. Або не треба факапити. Бо якщо я почну фоловити, як Ви шерите цю кринжатину в місцевому стрімі, боюся, мені доведеться закенселити нашу з Вами супер діл і апгрейднути її на інших темс агрімент. Або взагалі кікну Вас із чату. Ю сі? Ю сі, я Вас питаю?!
Моя ІПСО подіяла. Хасточка мовчки, не мигаючи отетеріло дивилась на мене, не второпавши нічого з мого спічу, крім роздратованої інтонації, потім зробила ковток, ніби проштовхнула почуте кудись в глибину себе, і нарешті майже винувато видала:
– Юсі, юсі. Шо ти хочеш з баби? Дурна вже стала, як сало без хліба. Вибачай, коли шось не так сказала: воно шо з літ, то з розуму... А колись же трейчи підряд секретарем селищної ради була. Ех... Вибачай, дитино.
І раптом, спохопившись, запитала:
– А ти мене в область не звозиш?! Мені край до лікаря в обласну лікарню треба, тільки як згадаю тую маршрутку...
– Так я ж Вам уже сказав: машина не моя.
– Да в мене своя машина є. Од чоловіка зосталась. Тільки ж я, дурна, їздити на ній не навчилася.
"Ну нічого собі, – подумалось мені, – цікаво: це лукавство чи свята простота?"
– Добре, Агнесо Степанівно, – зітхнув я, – тільки мені спершу треба подивитись на Ваше авто. Може воно взагалі нікуди не поїде.
– Поїде, – переконано запевнила Хасточка. – Мене, трапляється, хтось із сусідів возить на ній куди мені треба. Тільки всі ж по роботах, а до Кау на кривій кобилі не під'їдеш: то не з тієї ноги встане, то з похмілля, то ціни собі не складе.
– Ну, тоді показуйте вашу машину, – остаточно здався я, бо в голову прийшла чудова думка, що таким чином я ж розвіятися зможу, поглянути на цивілізацію, адже засидівся тут поміж верб, картоплі й помідорів.
В простенькому, під шиферним дахом, збитому з дощок гаражі стояла вкрита брезентом срібляста "Славута" – "народний автомобіль" часів Ющенка. Стояла не просто так, а ще й на металевих стійках – аби гума не псувалася. Не дивно, що бажаючих возити Хасточку було мало: тут аби з гаража виїхати, а потім, після поїздки, ще й виконати заповіт померлого власника по збереженню його авта, пів дня мине. А втім чи не однаково мені? Я вже так скучив за кермом, що сів би й у горбатий "Запорожець".
– Завтра перевірю технічний стан Вашого скарбу й тоді вже визначимось із днем поїздки, – завбачливо повідомив я; власниця не заперечувала.
Наступного дня ми з Раєю випадково пересіклися на площі.
– Чому пішки? – здивувався я.
– Слухай, ну це смішно було би: їздити на роботу на авто, якщо до поліклініки десять хвилин ходу.
Мені було би страшенно цікаво дізнатися, чому це в неї водійські права є, а машини немає, проте я вирішив, що ще не настільки оклевенився, щоб задавати подібні делікатні запитання, хай і близькій тобі людині. Умовно близькій, чесно кажучи, бо в нас із нею якось дивно так виходить, що фізична близькість не поєднується з душевною. А проте в Раїному голосі я вперше за весь час відчував справжнє тепло з нотками непідробної вдячності.
– Ти так переживав за оплату, – Рая взяла мене під руку, – і ось, будь ласка, тепер ми щонайменше квити. П'ятсот зелених ти мені зекономив, тим більше, що я мала на сотню менше, ніж спочатку просила Ірина. Дуже тобі дякую!
– Пусте. Ліпше би ти погодилась на мою пропозицію.
Рая одразу ж висмикнула руку. І я подумав: "Блін, якого дідька! Хіба мені не сорок три, а вполовину менше, щоб я оце зі шкіри ліз, понад усе прагнучи повести цю феміністку чи просто стерву під вінець?! Ну, доб'юся згоди, а чи не станеться потім, що весь вік жалкуватиму? Що я про неї знаю, крім того, що знаю? Мовби кота в мішку хочу взяти, мовби на тобі, Раєчко, світ клином зійшовся. Мовби я вже ні на що не годен, лише обуза для жінки. Чув колись від баби Ліди тутешню приказку: "Я за нашого Хому кого хочеш візьму, а ти свою Маринку ще поводи по ринку". Гм, а, можливо, я все-таки потроху, непомітно оклевенююсь?"
Та ми були вже на містку, тому я наддав ходу і дарма, що накульгував, лишив Раю позаду навіть не попрощавшись. Але ж і вона палець об палець не вдарила, щоб загладити свою провину. Ну й добре, що ми тепер квити, сумління не мучитиме.
Мушу визнати, я часто порівнюю Раю зі своєю Алісою. Знаю, що це неетично – порівнювати свого теперішнього партнера з колишнім, але, здається мені, навряд чи хто зі смертних є настільки святим, щоб не чинити так хоча би подумки. Хіба що стріне мрію всього свого життя, осліпне від взаємного кохання і почуватиметься в раю. А я, хоч як це не прикро, попри все, що сталось, ніяк не можу забути Алісу. Звісно, я жодного разу не дозволив собі, й наперед не дозволю, озвучувати такі порівняння перед Раєю. А втім, нема де правди діти, моя Аліса була чарівною жінкою: і грайливою, наче кішка, і незбагненним чином приємною в спілкуванні, вміла, ніби той магніт, притягувати до себе людей, а ще була поміж нами хімія. Була... Доки ціле десятиліття назад не просочився в наші стосунки туман "русского духа" – все більш нестерпний для мене й усе більш манливий для Аліси.
Рая-Раєчка не така. Хтозна, можливо, я сам усе вигадав, намислив, домалював те, чого ніколи не було, але й досі перед моїми очима постає струнке, засмагле до чорноти дівча – романтично наївне, діткливе й чуттєве. І я все намагаюся знайти ці, такі важливі для мене, чесноти в дорослій жінці, котра після тієї нашої зустрічі прожила більше років, ніж до неї. А тепер від того, чи це вона невпізнавано змінилася, чи я собі намріяв, чого й не існувало, не мало не багато залежить моя доля, чи, принаймні, моє тут життя.
А вчора Хасточка таки роздуплилася зі своїм візитом до чернігівського лікаря й призначила вояж на завтра, четвер. Трохи невчасно, треба сказати: зранку Сащко Бальбо, йдучи межи городами й берегом напівзарослого Рукава в пошуках кропиви для своїх чи то курчат, чи поросят, побачив мене біля води з вудкою – я, рятуючись від нудьги, затято тягав з прогалини між куширями невеличких червоних карасиків.
– Хіба це риба? – пхикнув Сашко, коли я підняв із води металеву сітку з двома десятками тріпотливих рибенят, щоб похвалитися уловом. – Ось поїхали зі мною в суботу, посидимо в кручі, покажу тобі, як у нас на вудку велику рибу ловлять. Навчишся, то вже ніколи озеро на Десну не проміняєш. Тільки попереджаю: я покажу, а ти маєш сам і вудки по-деснянському налаштувати, і всякі там насадки з наживками приготувати. Це все через душу треба пропустити, інакше не вийде.
І цей філософ, подумав я. Сашко ж, уже через годину прийшовши до мене, взявся вчити та показувати мені елементи рибальської премудрості – так, що й мені помітно було: найперше він сам отримує від цього процесу задоволення і точно пропускає через душу. Формений Арістіпп[26]. Навіть поділився зі мною деякими рибальськими аксесуарами: саморобними поплавцями та грузилами, а волосінь з гачками велів купувати самому – як і насадки готувати: варений горох і пшеницю. З вудками я майже справився ще вчора, тоді ж і виділений Сашком горох залив водою – така тут, бач, технологія у них. Плани були витратити сьогоднішній день на останні приготування, потренуватися з тим горохом, проте Агнеса Степанівна їх мені поламала. Втім, коли вже ти обіцяв жінці раніше, то як можна риболовлю ставити вище візиту до обласного світила медицини? Лишилася одна надія, що в п'ятницю все в мене вийде з першого разу.
Без чверті шоста ранку і "Славута" покидає свій сховок.