Звідкись же воно зринуло у пам'яті цього італійського ченця!
Єзуїтові давно перейшло за п'ятдесяте літо, і це був приземкуватий плечистий чолов'яга, з широкими засмаглими вилицями, одну з яких неглибоко розсікав вузлуватий бойовий шрам, і невисоким опуклим чолом. Саме через ці риси, обличчя настоятеля Валеріо втрачало будь-які ознаки аристократизму. Втім, чернець, здається, і не потребував їх. З нього досить було ознак служителя ордену єзуїтів. А ще, незважаючи на позірну чемність і сумирність, у рухах і погляді ченця вбачалися рішучість і чимала фізична сила, які Сулима навчився уловлювати виразно і майже миттєво, як не раз уловлював їх під час кінної атаки, чи звичайної сутички з татарами або поляками.
Ось і зараз Сулима відчув: якби з цього настоятеля Валеріо зняти сутану, він, мабуть, постав би в іпостасі старого морського вовка, наснаженого пригодами пірата, а, можливо, й капітана італійського судна. От тільки справжній капітан стояв за два кроки від єзуїта, й, оглядаючи в підзорну трубу краєвид, в якому поступово розчинялися турецькі галери, не звертав на прибульця жодної уваги. Він уже віддав наказ своїм матросам припинити гонитву за нападниками, і тепер два кораблі, його і бунтівників, мало не торкаючись бортами, повільно рухалися у бік материкових берегів.
— Питання не в тому: наздоганяли ви мій корабель чи супроводжували...
— Ви сказали "мій корабель", — недоречно впіймав його на слові єзуїт, і Сулима так і не зрозумів: схвалює чернець таке ставлення до "Ісмаїла-паші", чи приховано насміхається над ним.
— Бо тепер він справді мій, — відрубав Сулима. — Хто здатен довести протилежне? Проте суть не в цьому.
— У чому ж тоді? — єлейно поцікавився настоятель Валеріо.
— Хочу знати, — не дав збити себе з пантелику козацький полковник, — коли і від кого ви змогли дізнатися, хто саме командує цим турецьким кораблем.
— Якби я не знав цього, то навряд чи наш корабель врятував би вас од піратствуючих османів.
"Ах, ти ж, старий вовкулако в сутані! — подумки обурився Сулима, відчуваючи, що єзуїт вкотре уникнув прямої відповіді. — Якщо вже ти запросив мене на борт, то якого дідька мережиш переді мною свої єзуїтські таємниці?".
— Якось не складається у нас розмова, настоятелю Валеріо, — посуворішав голос Сулими. Причому впевненості йому додав ледь помітний порух голови графа фон Штаффена, який привертав увагу полковника до того, що діється на "Ісмаїлі-паші".
А там уже знову відкрили всі гарматні портики правого борту, і група козаків-абордажників на чолі з Сотником та Ларжичем пильно придивлялася до того, що відбувається на борту італійця. Настоятель Валеріо теж помітив цю настороженість офіцерів бунтівного корабля.
— Навпаки, у нас із вами приємна зустріч. Втім, продовжити розмову ми зможемо в каюті капітана, куди високодостойний пан Коддасіо наполегливо запрошує нас, — мовив єзуїт, хоча за час їхнього спілкування капітан і рота не розтулив, удаючи, що його анітрішки не цікавить ні сам єзуїт, ні його гість, цей ватажок заморських бунтівних рабів, ні все те, що відбувалося навколо них.
26
Каюта видалася обставленою напрочуд убого і могла належати хіба що людині, яка не мала цей корабельний закутень за житло, або ніколи надовго не відривалася від рідних берегів.
— То я готовий слухати, — стримано нагадав Сулима про мету свого прибуття на "Святого Лаврентія", по тому, як із хвилину єзуїт мовчки просидів за столом напроти, не зводячи з нього очей.
— Мені справді відомо було про бунт на "Ісмаїлі-паші".
— От мене й цікавить, як ви зуміли дістати цю звістку. Коли і від кого?
— Зумів, — усе ще не збирався вдовольняти його цікавість єзуїт.
— Тобто ви побували на острівці, поблизу якого... — так і не зміг українець пригадати назви того далматинського окрайця тверді земної, — стався наш бунт?
— Про цей ваш бунт уже навіть у Римі знають, — промовляючи до козацького ватага, єзуїт залишався непорушним, наче статуя; навіть губи його видавалися нерухомими, через що здавалося, що слова зароджуються самі по собі, тому чернець не має до них жодного стосунку.
Сулима несміливо розсміявся, проте, зустрівшись із холодним незворушним поглядом єзуїта, змушений був зігнати посмішку.
— Такого не може бути! — невпевнено стенув плечима. — Минуло не так вже й багато часу.
— Мені зрозумілі ваші сумніви.
— Занадто мало часу минуло, щоб звістка про бунт сягнула Рима. Та й хто на тому острівці міг подбати, щоби вона так швидко долинула до мурів римської столиці?
— На цьому острівці розташований один із наших монастирів, у якому добре налагоджено пташину пошту. Саме ця пошта дозволяє Ватиканові дізнаватися про деякі суттєві події задовго до того, як про них дізнаються володарі європейських держав.
— Он воно що!
— Один із наших ченців-агентів був серед грабіжників, що нападають на будь-які кораблі, котрі з'являються в прибережних водах.
— То, може, цей ваш агент і командував ними під час нападу на "Ісмаїла-пашу"? — в'їдливо поцікавився козак.
— Можливо, й командував, — ледь помітно повів плечима єзуїт, — але маєте знати, що у наших агентів інші методи впливу на людей і події. Вони керуються постулатом старожитніх жерців: "Хто володіє відомостями, той володіє світом!".
— Знане прислів'я, — кислувато всміхнувся полковник, переходячи на польську і дозволяючи графові виконувати свою місію перекладача, хоча одразу ж помітив, що польську настоятель Валеріо знає.
— Навіть на прикладі нашої зустрічі можете переконатися: ченцієзуїти впливають на події вже хоча б тим, що своєчасно й докладно повідомляють Святий Престол про все, що відбувається на кордонах священної ватиканської імперії.
— Схоже, що впливають.
— Тобто ви вже нарешті повірили, що папі римському справді відомо, що відбувалося на борту "Ісмаїла-паші"?
— Я не міг знати про таємних вивідників папи, котрі зачаїлися на кожному з понад сотні адріатичних острівців, — сумирно виправдався Сулима.
— Від вас цього й не вимагають. Просто облиште свої сумніви, не до них зараз. Папа римський справді відає про те, що ви зі своїми козаками захопили велике турецьке судно.
— І як він сприйняв цю звістку?
— В наші часи так рідко трапляються перемоги над мусульманами, що навіть цей ваш бунт сприйнято було в папському палаці з захватом. Майже так само, як свого часу вороги папського престолу сприймали звістку про Sacco di Roma.
— Про якого це... "сакко"? — грубувато перепитав Сулима.
— Йдеться про "римську різанину", — впівголоса підказав граф фон Штаффен, подаючись до козака. Досі він сидів мовчки, та ще й із таким відстороненим виглядом, наче розмова цих двох людей анітрішечки не обходила його.
— Яку колись давно вчинили германці?[25] [26] — запитав Сулима, подивувавши графа такою обізнаністю. Свого часу про "римську різанину" він дещо чув, не знав лише її італійської назви. — Але ви нагадуйте мені, фон Штаффен, нагадуйте. Освіченість моя академічних вершин поки що не сягає.
— Зате її цілком достатньо для козацького полковника, — зауважив австрієць.
— Побачитися зі мною, — знову звернувся Сулима до єзуїта, — вас примусили якісь задуми папи римського, адже так?
— Папа воліє удостоїти вас аудієнції, — не став чернець вдаватись до дипломатії.
— Аудієнції? Мене?!
— А що вас так дивує?
— Не дивує, а викликає недовіру, — з подивом та підозрою глянув Сулима спочатку на настоятеля Валеріо, а потім і на графа фон Штаффена, ніби вбачав у них змовників.
— На вашому місці я, мабуть, піддався б таким самим почуттям, — промуркотів настоятель Валеріо.
— Аж така честь?! — тепер уже без будь-якої підозріливості подивувався полковник, не приховуючи своєї іронії. — 3 якого дива?! Я — всього лиш османський бранець і бунтівник.
— Ми обидва розуміємо, що "бранець і бунтівник" — уже в минулому. Але там, у вашій минувшині, віднаходяться й кілька славетних рядків лицарської хроніки життя козацького вождя. Хороброго і гордого. І гордого, — з притиском повторив єзуїт, даючи зрозуміти, яким би він зараз хотів бачити перед собою Сулиму, а головне, яким той повинен постати перед церковним володарем. — Це принципово.
— І він має рацію, пане полковнику — по-польськи підтвердив фон Штаффен. — При дворах монархів цінується тільки хоробрість та гордість. Ну, ще, ясна річ, багатство, але не про нього зараз ідеться.
Під рвучким повівом вітру судно хитнуло так сильно, що всі троє насторожено перевели погляди на ілюмінатор. Та виявилося, що штормовий порив цей поки що нічого не віщував: несподіваний, зароджений з легкого бризу, він належав до тих підступних шаленств, якими завжди славилася Адріатика.
— І все ж таки нам не варто гаяти часу, — сповільнено підвівся єзуїт, змушуючи підводитися слідом за ним Сулиму і фон Штаффена. — Вас чекають у Римі, пане полковнику. Чекають, як особистого гостя понтифіка.
— Для мене це велика честь, — ледь помітно схилив голову козак.
— Але зараз нам ідеться не про честь, а про те, як найшвидше добутися до Ватикану, — сповільнено проказав єзуїт, пильно придивляючись цього разу до обличчя козака. Він не відчув у його голосі іронії, то хотів переконатися, що й на обличчі слідів її теж не проявилося.
— Упевнений, що ви це обдумали.
— Звичайно, — охоче визнав посланець Рима. — Саме тому, — зняв він із полиці і розстелив на столі мапу Італії, — радив би негайно передати командування кораблем комусь із вірних вам людей, хто міг би провести його через протоку Отранто до сіцілійських берегів, а далі, — твердо врізався пальцем у мапний пергамент, — до порту Остії, найближчого від стін Вічного Міста.
Полковник і без єзуїтської мапи міг відродити в уяві цей шлях, оскільки пам'ятав його за блуканнями власного мапою, але все ж таки уважно пройшовся по ньому поглядом. Навіть якщо б "Ісмаїлу-паші" вдалося постійно йти з попутним вітром, все одно раніше ніж за десять діб до Остії йому не добутися.
— Це досить далекий і небезпечний шлях. Було б краще, якби я залишався на судні.
— Пробачте, полковнику, але від вашої присутності на борту "Ісмаїла-паші" шлях цей безпечнішим не стане.
— Зате команда почуватиметься впевненіше, — рішуче пояснив Сулима.
Ось тепер уже іронічно всміхнувся гонець понтифіка.
Наступний порив вітру примусив Сулиму наблизитися до ілгомінатора, щоб глянути на море, проте єзуїт заспокійливо, тоном бувалого моряка проказав:
— Могло б здатися, що заходиться на шторм.