Вголос.
Лілія Адамівна поправила окуляри.
— "Страшні, роз 'ярілі обличчя слухачів все більше ставали врівноваженими, спокійними, звіриний оскал вгамовувався. Без сумніву, це було особливе спіткання з тією різноликою масою людей: вбивць, розбійників, грабіжників, бандитів, які не вірили ні в Бога, ні в чорта. Та десь глибоко в їхньому єстві була заморожена крихітка людяності і Шевченкові геніальні слова, як промінь теплого сонця, розтоплювали ту мерзлоту. Донині бринять мені у вухах слова її ватажка: "Жіві, мужик, і молісь! Тєбя за твою пам'ять Шєвчєнко спас".
— Неймовірно, — по хвилі стишено зітхнула Лілія Адамівна, щось роздумуючи, і Роман Михайлович вирішив розвіяти мінорний настрій дружини.
— Порадую тебе новиною. Через півроку у селі відбудеться перша в його історії науково-краєзнавча конференція. Буде гора цікавого. Потім вийде книга, маю вже помічників. Знаєш, сільському жителю академічна, наукова, політична література не до снаги. Вона про загальне, а не про рідне село, людей, вплетених у його історію і долю. Певен, що книгу прочитає навіть той, хто окрім шкільного підручника більше нічого не одолів. На книзі виросло все. І ті смартфони, інтернет не задушать її. Навіть влада, яка оцінює її, як цеглину.
Лілія Адамівна мовчки слухала, схвалювала ледь помітними покивами голови.
— То вже серйозні справи. Тільки не забувай, що за неї твої фінанси заспівають романси...
Для такого мені не жаль. Люди долучаються. Бо краєзнавчі книги служать і потрібні багатьом поколінням.
КРАЄЗНАВЧЕ ТРИСВЯТТЯ БОРТНИКА
Роман Михайлович у своєму житті не проводив якихось масових адміністративних заходів. Тут же, чим ближче до цієї дати, сіявся якийсь неспокій, нібито лише він має стосунок до тої конференції, яка мала відбутись через тиждень. Хоч якоюсь мірою він таки до неї пришитий. Та, коли ознайомився із складом учасників, відчув внутрішній спокій і задоволення від причетності до свого захоплення: у його село приїде стільки титулованих, знаних людей, які зацікавились історією Макарового. До того ж не лише з своєї, а й з Рівненської, Львівської, Житомирської, Тернопільської областей, навіть двоє науковців із Києва. Головну скрипку грає обласний музей. Підпряглися університет, держархів, краєзнавча спілка, ну як годиться, для формальності, обласна влада. У числі організаторів і сільська.
Очікування так мобілізували Романа Михайловича, гей би скинув десяток літ. Він розумів, що науковці привезуть те, що видобули з надр архівів, фондів музеїв, документальної літератури про село, ситуацію з різних епох, події, які будуть акумульовані у науковому збірнику конференції. Все це вже зафіксоване в документах. А от те, що зберегло у пам'яті покоління Романа Михайловича, його діти, ніхто, окрім їх, не збереже. Бо стільки вже втрачено! Відійшли старші, а то цілий шмат історії. Тому й мотається від ранку й до вечора. Так дватри дні на тиждень, а решту дома сиднем, — розшифровує записане смартфоном. Без "Горбатого"[38] він з своєю кульбачкою зашкутильгав би на інший край села хіба за півдня, до Грабового чи Божої Волі — тим більше. Ще вірно служить йому презент сина. Багато власників "Євроблях" зирять на те чудо з усмішкою.
Роман Михайлович про своїх рідних, минуле, про своїх земляків знав багато. Але й чимало з того, що вони повідали, було для нього відкриттям. Найбільш цікавого — від ровесників чи й старше його, хоч таких одиниці. Вдалось навести контакти з кількома земляками, які за межами області, виокремити достойних людей в історії села. Щедрим джерелом виявився трохи молодший від нього Анатолій Олексюк, який довго працював після війни секретарем сільської ради. Розворушив у нього справжній інтерес до книги. Він став не тільки "довідковим бюро" про жителів села, події, а що найважливіше, — вмів непогано й писати. Комп'ютера не має і не хоче. Довбає, мов дятел, вечорами на своїй старій друкарській машинці, але незгірш виходить. Та й сам Роман Михайлович відчув, що набив руку, чи пак мізки, для того, щоб завдавати менше творчих зусиль для невістки Люби, журналіста Нагорного, як редакторів майбутнього документального літопису про село. Чотири матеріали підготував навіть за своїм авторством. Нелегко дається все те Роману Михайловичу, але щодень його будить до бодай найменшої роботи краєзнавчий "наркотик", властивий творчим людям.
Вдало, успішно і цікаво, за оцінками обох сторін, пройшла конференція. Чи не найбільш з усіх тому радів Роман Михайлович. На його подив, послухати гостей прийшло окрім вчителів, учнів старших класів, більше двадцяти земляків, яких він рахував далекими від інтересу до історії села. А почесну грамоту, яку йому вручила директор музею Оксана Мережко, вважав не стільки нагородою, як свідченням, що його роботу цінують, що він є спільником людей, які поповнюють банк історії валютою, що не має ціни. Душа Романа Михайловича святкувала. Ба, навіть голова сільської ради відзначив його зусилля, запевнив гостей, що попри складний час, брак фінансів, музей у селі буде...
Через два тижні з обласного краєзнавчого музею на адресу сільської ради надійшло п'ять примірників збірника матеріалів конференції. Один з них для Романа Михайловича. За два дні, на одному диханні, проковтнув. Про такий обшир історичних джерел йому й уві сні не приходило. Стільки нового, незнаного вишукали науковці, проаналізували!. Щедрий дарунок для його села зробили незнайомі люди. Це ж основа для майбутньої книги — відредагований, набраний текст. Редакторська група систематизує, впорядковує зібрані ним матеріали і. "Невже? — запитувала і співала його душа. — Невже лишився лише крок?" Потрапила туди і розповідь Степана Чабана про героїку УПА, незнану історію Вовчого і Макарового. Вплелась і тривожна нитка про московську агресію.
Спробував Роман Михайлович по-родинному "зловжити" — дати у книзі родинне фото. Поле Берестечківської битви двадцять років тому. Тоді Віктор, Люба і Сергій приїхали на тиждень в село: червень, теплінь, озеро, ліс, природа. Умовив сина поїхати на вшанування подвигу козаків, яке вже ставало традицією. Поїхали утрьох. На одну з могил славних і мужніх, під древнім кам'яним хрестом, поклали квіти. Віктор зафіксував: дід з онуком, у його руці синьо-жовтий прапорець.
— Сергій же не в Макаровому народився, — заперечила Люба.
— Хіба його коріння не тут?
Здалась Люба. Не заперечив і В'ячеслав.
Дзвінок невістки тої останньої січневої суботи нового, 2022 року, став для Романа Михайловича найрадіснішою новиною за останніх двадцять років.
— Тату, нарешті народилась наша донечка, — щебетав смартфон. — Поздоровляю.
— Дочка? — морщив чоло свекор, бо не міг второпати про що мова. — Ти народила дочку? Та ти ж. та ти ж нічого не казала і не було видно.
— Ой! — дзвінко сміялась Люба. — Розіграла вас. То ваша, моя і всіх макарівчан дочка. Книжка вийшла наша.
— А, щоб ти здорова сто літ була за таку новину! Оце то презент!
Люба сказала, що через тиждень з Віктором, Ніною і Нагорним привезе частину тиражу, бо значну долю вони передають в бібліотеки області, навчальних закладів, частину друкарня розсилає в найбільші книгозбірні країни, частину беруть книготорговці. З сільською радою, школою хай домовляється він щодо презентації. Люба змовчала, що з ними буде і Сергій. Зробила для обох приємний сюрприз. Онук вже відійшов від лікарень, в Києві виготовили протез для лівої руки.
"Макарове: з історичної пам'яті", — поважно читав заголовок солідного 768-сторінкового видання, яке йому вручила Люба, хвилину помилувався, поцілував, не розгортаючи, затим і невістку, обійняв В'ячеслава, немов ювіляр, якому вручили вартісний подарунок.
Так і було на душі Романа Михайловича. Він у ролі співавторів книги! З приємністю відмітив, що шкільна зала заповнена навіть щільніше, аніж на конференції. О, й сюрпризні гості — Сергій, Олег Волянюк! Олег підійшов до стола, де Роман Михайлович реалізував і роздавав книги, розрахувався, попросив навіть поставити в числі співавторів книги і його, Бортника, автограф. Перший в житті. Придбали книги тридцять його земляків. Тим, хто вносив кошти наперед, одержували її без викупу. То ж особистим заощадженням не довелось співати романси, бо розкошелилась таки й сільська рада, решту доклали діти. Приємно було чути вдячні слова земляків. Так, книги вони ще не читали, але вірили що в ній правда. Школа порадувала учасників презентації концертом, а сільський голова вручив усім трьом співавторам почесні грамоти. Подія все таки. А для Романа Михайловича свято душі.
II. ХДТД НА ЛЕЛЕЧІЙ ГОРІ
ЯРМАРОК, ТУЗИК І НОВИЙ СУСІД
Дмитрикові груди розпирала гордість. Назавтра батько став ладнатися їхати в Ковель. З матір'ю. Ярмарковий день. Два-три рази на рік туди їздять, і щось завше привозять Надійці, йому. На цей раз батько сказав, що візьме його. Не Надійку, старшу за нього на два роки, ні, а його. Бо ж таки по чоловічій лінії в сім'ї він теперечки за батьком іде. Петро, найстарший брат, свою сім'ю має, женився. Дмитрик далі свого села й не бував. А тут — Ковель. Велике місто, куди їздять з усіх-усюд. Там навіть якісь паровози по залізній дорозі їздять. Колеса в них теж залізні. Ті дороги у всебіч розбігаються. Скільки ж то заліза треба, щоб далеку і широку дорогу ним вимостити! От би побачити!
По обіді батько взявся готувати упряж, змащувати осі воза. Тут Дмитрик, що треба, — вмить подає. Полягали раніше, аби виспатися перед дорогою. Та сон до Дмитрика не йшов, хоч ти що! Та ніч здалась йому найдовшою. Мав розбудити горластий півняра. Та він мовчить і мовчить. Може, заснув, як, бувало Дмитрик, коли треба було гнати корову на поранки[XXXIX]? Але ж, щоб півень проспав?
Нарешті курячий султан низьким пронизливим голосом розітнув світанкову тишу, Дмитрик аж здригнувся. Готувався кахикнути, аби дати і свій сигнал, але батько й сам заворушився, устав, засвітив лампу і всі піднялись на ноги.
У вимощений сіном віз батько уклав зв'язану овечку, мішок картоплі на продаж дві пари взуття — чоловічі чоботи та жіночі черевики, які сам пошив.