Вона ж — дружина лікаря і сама в лікарні працювала. Її не обдуриш, та й не треба дурити. Дурять слабодухів, а її душа з криці кована.

Сів і заговорив ще тихіше:

—— Коли я не останній осел у медицині, то перед­бачаю, що твоїй бабі повинно на кілька день полегшати, якщо... якщо не вискочить раптом якась нова неспо­діванка. Та навіть, коли й полегшає, не лудь[59] себе ні­якими надіями. Забезпечишся від ще одного непотріб­ного удару. Вже коли став унуком цієї жінки, бери з неї приклад. Вона мені про тебе розказувала. Не те­пер, а ще тоді, як за твоїми документами бігала.

Подивився на мовчазного і до всього байдужого хлопця і знову попав у гнів.

— Чого сидиш бовдуром?! — ляснув долонею по столі. — Заціпило тобі?! Ніколи зі смертю віч-на-віч не ставав?! Чорти б узяли таких Півполів, що з козаць­кого роду походять! Кричи, погрожуй, присягай пом­сту, плач, — що хочеш, — але не сиди каменем!-

Андрій звів на нього налиті суворістю очі.

— Півполи не з тих, що кричать і кулаками вима­хують, — сказав тихо, — а плачуть лишень у ди­тинстві. Внуки ж Чернявської мусять з неї приклад брати...

Тоді не витримав Непийвода. Обпер буйноволосу си­ву голову на руку і заплакав.

12

Чотири дні вдосвіта приходила баба Гречанючка і виходила, коли вже повертався Андрій. Поведінка жінки перейшла всі найкращі сподівання хлопця. Охай­на, господарка і маломовна, Миколаїха рухалася без­шумно, але бачила найменший непорядок, була дбайливою, передбачливою і біля хворої ходила, як вправна сестра-жалібниця. Хоч Андрій виходив з дому ще за­темна, вона вправлялася зробити йому гаряче снідання; повертаючись додому, заставав на столі гарячу вечерю. Гренчанючка здавала йому точний звіт, як і що було з хворою, що вона їла й пила, викладала плани на другий день і, попрощавшись, виходила.

А хлопець, ледве звівшись з постелі, біг до кімнати Лідії Сергіївни і кожного разу боявся, що застане її мертвою. Але ні, вона жила. Часом ще спала, часом озивалася і питала, котра година. Казала, що почуває себе краще, і говорила правду, бо голос її з кожним днем кріп і ставав виразнішим. Те саме бувало, коли хлопець повертався зі школи. Але обидвоє знали правду, й обидвоє не згадували про неї ані словом.

Непийвода приходив регулярно щовечора. Відразу йшов до хворої, сидів біля неї по півгодини і виходив незмінно з захмареним обличчям. Приладжував якісь ліки, власноручно давав їх пацієнтці,, потім сідав біля печі й курив. З Андрієм майже не розмовляв, або, коли й розмовляв, то про незначні речі. По десятій гнав хлопця спати, а сам лишався сидіти. Інколи дрімав, сидячи на стільці, інколи стелив пальто і, розтягався на підлозі й лишень сердився, коли Андрій просив його лягати на канапі. Мав другий ключ від хвіртки й вихо­див ще перед приходом Гречанючки, або після того, як вона лишень з'являлася.

П'ятого дня, хоч це був вихідний, учням звеліли з'явитися на "суботник", щоб поприбирати в майстернях. Але наказові скорилася лишень половина, майстри не приходили зовсім, а сторож кляв на чім світ стоїть. Тож, порозпихавши сяк-так знаряддя й розкиданий матеріал та позамітавши проходи поміж верстатами, "суботники" вирішили, що обов'язок сповнили, і ро­зійшлися.

Сонце пригрівало ще сильніше, ніж попереднього вихідного, з дахів обвалювалися великі сосулі, боками вулиць почали бігти струмочки. Навіть і в цьому непри­вітному закуреному і запорошеному місті починало пахнути наближенням весни.

Але не було повної радости у цьому врочистому святі Пробудження — його вдягали в жалобу чорно-бурі постаті, розсипані по хідниках, мов розігнані вітром з погаслого вогнища клаптики недопаленого паперу. Вони збивалися густіше по залитих сонцем сторонах ву­лиць, шукаючи тепла для своїх виснажених голодом, охололих тіл. Іще шукали, ще відчували, ще тягнулися до життя, яке від них утікало.

Андрій вернувся додому по десятій. Здивувався, що віконниці в кімнаті Лідії Сергіївни були відчинені і крізь вікно скісно падав щедрий потік соняшного світла. Одночасно залоскотав його у горлі виразний за­пах розкладу.

— Що це? — перелякано спитав Гречанючку. — Що сталося?

— А що ж би сталося? Що я віконницю відчинила? — спокійно відповіла Гречанючка. — То вони просили. Краще їм сьогодні. Сказали, що набридло їм у темноті бути, що хтять сонце бачити.

І, поки Андрій відмивав руки від іржі та мазуту, як звичайно, складала звіт: хвора попросила їй вмити, зачесати, трошки з'їла і випила ліки.

— Може б я на базар скочила? — спитала на кінець. — Треба дещо купити і вам і собі.

— Ідіть, ідіть! — несподівано обізвалася хвора. — Зробіть, що маєте, дома і прийдете аж перед вечором. Андрій буде зі мною.

Відправивши Гречанючку, хлопець поспішив до Лідії Сергіївни. Після її повороту не бачив її при ден­ному світлі. Тепер побачив і злякався знову. Лице хво­рої вже не було опухле, навпаки, зморщилося, осуну­лося, постарілося ще більше і дивно потемніло. Печать недалекого кінця виступала на ньому виразно і не за­лишала місця на ніякі сподівання. Важкий трупний дух відчувався в кімнаті ще сильніше.

— Сідай, Андрію, — слабо всміхнулася вона, — хочу з тобою говорити.

— Доктор Непийвода заборонив вам говорити, бабо, — ледве перемагаючи себе, сказав він.

— Ох, це вже все одно, — зробила зневажливий знак рукою. — Ти ж уже знаєш усе, правда?

Він знав. Він бачив усе на цьому потемнілому обличчі й не сумнівався, але все ж спробував удавати, що не розуміє.

— Чув, — сказав, одвертаючи погляд, — але не йму віри Несторенчисі.

— Несторенчисі? — перепитала Лідія Сергіївна, наче щось пригадуючи. — Ах, це ти про Настю! Вона з тих, що відхворіє, коли не довідається, який у сусідів обід варять. Добра душа, але цікава понад міру.

— Ну, від мене вона багато не довідалася, але сама наплела тут сім мішків гречаної вовни.

— Пам'ятаю, що вона була тут, коли я повернулася. Але хто її кликав?

— Я.

І хлопець оповів про своє знайомство з Несторенчихою.

— Тоді то вона наплела тут, що ніби вас узято за якесь золото і заграничні гроші.

Лідія Сергіївна піднесла руку.

— Не "ніби", Андрію, не "ніби"! — зупинила його. — Вона казала правду: я маю закопане золото й дорогоцін­ності, а син присилав мені з Парижу гроші на "Торґсін".

Андрій видивився на неї отертіло і занімів.

— Ти чого такий здивований? — спитала вона. — Думаєш, може, що я маячу? Ні, хлопче, говорю зовсім притомно.

Була схвильована, віддих її став трудніший, і вона мусіла відпочити.

— Про гроші від сина ҐПУ знає. Знає, що я їх не приймала, що відсилала кілька разів назад і просила їх мені більше не присилати. ҐПУ ж контролює всі листи, які йдуть закордон чи прибувають звідти. Ну, а коли ҐПУ знає — мусить знати і Настя, звичайно... Ні, ні, ти не думай погано про неї — вона завжди має власні джерела інформацій і ненавидить ҐПУ не менше від мене... А щодо закопаного золота, то ҐПУ лишень пі­дозрівало. Два рази мене викликали за нього, тримали по кілька днів і випускали. Та, видно, не переконалися. Але на цей раз я вже їх таки "переконала..."

Почала сміятися з істеричною злорадістю, але сміх нараз перейшов у вибух надривного кашлю. Хвора за­тряслася, однією рукою вказала на пляшку, що стояла на стільці, а другою сягнула під подушку, витягнула з-під неї рушник, поплямлений зловіщими рожевими плямами, й притулила його до уст. Хлопець ледве тя­мив, що робить, руки у нього тряслися, рідина ллялася поза ложку, та він усе ж підвів Лідію Сергіївну за пле­чі, вичекав зручну мить і подав ліки. Хвора проков­тнула їх з трудом, знеможено відкинулася на подушку і знову притулила рушник до уст. Потім різким рухом обернулася набік, напружуючись із усіх сил, щоб зда­вити цей шматуючий легені кашель. Корчилася, хрипіла і все обтирала уста рушником. І тепер уже Андрій зро­зумів, звідки походить той дух мертвеччини, що його у першу ніч баба Несторенчиха назвала тюремним смо­родом. Зрозумів і став нерухомо, скований жалем і безрадністю. Був приготований уже, знав, що баба засудже­на на смерть, але все єство його бунтувалося і кричало з несамовитого болю. Не знав, що думати і що чинити. Вкритий холодним потом, стояв безпомічно і німо дивив­ся на цю істоту, яка була для нього найближчою і найдо­рожчою у світі і на яку смерть уже поклала своє тавро. Втратив уже всю родину, втратив рідну хату, втратив найкращу пору життя. Чому ж тепер мав утратити ще й ту людину, яка спасла йото від загибелі, дала йому притулок і стриману, але глибоку теплінь серця?

Кашель хворої поволі слабшав і врешті припи­нився зовсім. Але Лідія Сергіївна далі лежала боком, спиною до Андрія і важко дихала. Та згодом і віддих став легшим. Жінка заспокоїлася зовсім і попросила холодної води та вогкого рушника. Він поміг їй обернутися навзнак, обтер зрошене потом обличчя і подав воду. Напившись, хвора заплющила очі й затихла. Чи задрімала, чи попросту відпочивала?

Андрій обережно присунув до ліжка стілець і сів. Тепер міг думати і розважати спокійніше.

Отже, баба таки мала сховане золото. Що не хтіла віддати йото в ҐПУ — це можна було зрозуміти. Андрій на її місці також так легко його не віддав би. Адже і по селах були випадки, коли люди ховали перед держав­ними грабіжниками зерно, щоб забезпечитися від голодної смерти. І дуже рідко коли усяким "уполномоченим" та парттисячникам з допомогою місцевих сільських посіпак вдавалося знущанням і погрозами вирвати у та­кого перебачливого господаря таємницю сховку. Коли ж цей господар переконувався, що не зможе зі схованого скористатися (бо ж за кожним його кроком слідкували десятки сексотських очей), то йшов на заслання, тікав зі села, або таки й умирав у власній хаті, а збіжжя все одно не віддавав. Та бувало й таке, що представники влади збіжжя знаходили і тоді здіймали в часописах крик обурення, що такий і такий "злісний зривщик заготівлі і ворог колгоспного будівництва" з такого і та­кого села "вирішив злочинно згноїти хліб, щоб лишень не віддати його державі". Та селяни оцінювали справу інакше. Сам Андріїв батько завжди жалував, що не зробив так само, а віддав усе до останнього зерна: "Коли б знав, що однаково гинути доведеться, то закопав би, чи у річку висипав би.