Та найстрашнішими все ж були більшовики.
Вдома у Лисенків велися постійні зібрання й бесіди. Павло вступив до одного зі сформованих студентством загонів. Мати Божена слухала чоловічі розмови, мовчала й смутніла. Іванна і переймалася її тривогою, і боялася за обох: за брата й за коханого.
Іван таки освідчився їй у ту магічну Новорічну ніч. Серце його і думки завжди поруч неї. Він хоче вчитися й будувати військову кар'єру, щоб бути гідним її. Тоді й буде просити у її родичів руки коханої.
Червона армія захопила Полтаву, й українські полки активно готувалися до оборони Києва. (19 січня)
Ще не завершився перший місяць року, як Київ був в облозі. Столичні більшовики підняли повстання всередині міста, точилися бої на вулицях. Іван у своїх письмових посланнях просив Іванну не виходити з дому, а ще краще й зовсім покинути Київ. Добре, якби в західному напрямку, якщо є така можливість. Павло брав пряму участь в обороні міста. Їхню сотню Студентського куреню було кинуто разом з іншими загонами вільного козацтва в напрямку Ніжина.
Коли великими зусиллями повстання в Києві було придушено, прийшла звістка ще й з-під Крут, де відбувся бій із червоними. Майже всі курсанти загинули, а взятих у полон після катувань було страчено. Своєю смертю вони призупинили навалу, яка сунула на місто. Та ненадовго...
Вожена, бліда, з чорними колами попід очима, сиділа вже декілька днів у кріслі нерухомо. Вона не їла й не спала. Тільки один раз скрикнула, мов божевільна, коли у своєму кабінеті їй та Іванні Юрій повідомив про смерть Павла під Крутами. В обох підкосилися ноги. Отямившись, Вожена уже не плакала, не розмовляла. Сиділа собі в кріслі й дивилася в нікуди. Іванна, зібравши усі свої сили, намагалася вивести матір з небуття, проте всі зусилля були марними. Мовчав і батько, чорний, мов хмара. Все навколо стало чорним, а Київ усе щільніше вкривало білою пеленою снігу.
Одного пізнього вечора до них навідався Іван Волянський. Іванна кинулася, не стримуючи сліз, йому в обійми. Гладив її по голові й тільки примовляв: "Плач, люба, плач". Як витекли сльози, звела на нього очі й побачила змарніле та загострене обличчя, тьмяність в очах, чітку, пряму лінію губ. Він змінився за останні дні. Навіть війна не залишила на його обличчі таких слідів, як оці останні події. Іван втрачав надію.
Привітався з Воженою, а вона тільки на мить звела свої очі до нього і знову повернулася в забуття.
З кабінету вийшов неголений, понурий адвокат.
— Мої співчуття, — глухим голосом промовив Іван. Адвокат кивнув головою й запропонував сотникові сісти. Розмова не йшла, обидва розуміли те, що боялися озвучити: вони втрачають країну. Країну їхніх мрій.
Невдовзі Юрій попрощався з Іваном і повів Вожену на спочинок.
Молоді залишились наодинці.
— А тепер слухай уважно, Іванно, — звернувся до неї сотник. — Збери найнеобхідніші речі, свої й материні, уже сьогодні. Вудь готова, що я прийду забрати вас. Червоні банди сунуть на Київ.
— Куди? — тільки й спромоглася спитати.
— Вирішувати буду на місці. Все залежатиме від можливих незахоплених напрямків...
— А армія? — з відчаєм спитала дівчина.
— Армії як такої давно нема. Тільки ми не говорили про це вголос, принаймні в цих стінах. Дезертирство досягло апогею, та й більшовицька агітація голодних мас зробила свою справу. Ми безсилі. Є лише кілька полків, вірних українській ідеї.
Сотник понуро опустив голову.
Іванні було страшенно шкода його. Розуміла, що всі надії молодого козака втрачали право на життя. Та сам він ще живий... А Павло? Її Павлик?! Де він і його мрії?!... Чому?! За що?! І вона знову зайшлася гірким плачем, упавши в міцні чоловічі обійми.
— Що буде з батьком? — спитала згодом.
— Це буде вирішувати він, — відповів Іван.
Пішов невдовзі у ніч, хоч як Іванна не просила залишитись.
Біда не ходить сама. Юрій Лисенко вже декілька днів тому послав гінця до батька. У своєму листі просив його негайно покинути садибу й вирушати до родичів у Кам'янець. Гонець повернувся того ранку, що настав після Іванового візиту. Вісті були невтішними: садиба спалена, а про долю батьків нічого не відомо. Юрій цілий день залишався закритим у кабінеті й навіть не впустив туди Іванну, коли та принесла йому обід, а пізніше й вечерю.
Іноді виходив з дому у справах, як казав. Повертався ще понурішим. Київ помалу здавав позиції, на околицях точилися бої, червоні бандити займали залізничні вузли, мости, гатили гарматами по Хрещатику.
Адвокат постарів за декілька днів, згорблений і давно не митий вийшов одного ранку з кабінету і просто обійняв Іванну.
— Хочу, щоб ти жила. Будь-якою ціною. Я уже нічим не зможу нікому зарадити. А ти живи, чуєш? Сьогодні ввечері вирушаєш із матір'ю.
— Батьку, але Іван просив мене чекати!
— Якщо він буде увечері живим, то поїдете в його супроводі. Якщо ні, то самі. Це його прохання. Ось записка.
Іванна впізнала вже знайомий, дорогий почерк.
— А Ви, тату?
— Я спробую переховатися в домі нашої кухарки. Можливо, союзники зможуть нам допомогти. Нехай це остання надія, але я використаю її. Твій брат не міг загинути даремно.
Іванна склала речі біля входу й сама напоготові сіла на валізах, як тільки стемніло. Уже доволі виразно було чути гухкання від розривних снарядів.
Коли загупали у двері, нею підкинуло. На щастя, це був Іван. На його грудях висіла забинтована рука.
— Готові? — тільки й спитав.
Підняв валізу й наказав виходити. У дверях Іванна прощалася з батьком, у неї вже не було сліз. Мати наче сонна, мов мала дитина, йшла туди, куди вели її за руку.
— Удачі, дочко! — промовив адвокат і обійняв її. — Як дасть Бог, ще побачимось.
Стояв у дверях, допоки екіпаж не зник удалині.
Уже дорогою Іван розповів дівчині, що на завтрашній ранок є розпорядження покинути Київ. Уряд УНР (Центральна Рада) і залишки українського війська відходять Житомирським шосе. В тому напрямку їдуть і вони. (8лютого)
Іванна холодним і твердим поглядом оглядала міські вулиці. Руйнація життя і міста розписалися в її серці чіткими знаками. Вона вже ніколи не буде тією безтурботною й життєрадісною, самовпевненою дівчиною, в жилах котрої об'єдналися свобода й лагідність степу та гірська, пристрасна, сильна, трохи навіть жорстка, але промениста вдача. Вона стане обережною. Заховає глибоко в собі свою ж природу, щоб вижити. Та ніколи не сприйме одного: перетворення людини у монстра. Хоча постане перед нею як одкровення одна істина: з людини можна зліпити що завгодно, якщо заволодіти її розумом і позбавити серця. Помалу вся суть більшовицької агітації постане перед нею ясною картиною.
Тієї ж ночі Юрій Лисенко покинув родинний будинок. А наступного дня уже до вечора більшовики захопили Київ. Потім навіть ті, хто був нейтральним та байдужим, навіть ті, хто підтримував прихід червоних, вжахнулися.
Банди більшовицьких дикунів, п'яні й розхристані, хазяйнували в місті. Грабували, палили, вбивали. Їм були винні церкви, чудова архітектура будинків багатих районів, білі руки аристократів, гарні личка панянок, здивований погляд пари чиїхось очей. Вбивали іноді просто так, задля розваги, щоб із жертви здерти годинника або добротні чоботи чи пальто. Впивалися кров'ю, як вурдалаки.
Насилля, ненависть і кров. Криві, запінені губи в передсмаку ґвалтування. Хижий, навіжений блиск в очах у спогляданні жертви, котра біла від страху тремтить перед вбивцею. Перекошені обличчя від всеохопного передчуття смерти. Столицею гуляв Князь жаху. Накинув свого сірого плаща на живе, світле місто — й воно спорожніло. Осквернив свіжість його своїм гнилим подихом. Брудом чобіт своїх затоптав чисте тіло його. Князь жаху і смерти прийшов у древню столицю, щоб закріпити свою владу над тими, хто любив свободу й життя.
Київ огорнув середньовічний морок.
* * *
Втікачі все-таки звернули зі свого напрямку й на короткий час зупинилися в Білій Церкві. У місті перебувало багато представників вільного козацтва. Тут Іван уперше зустрівся з холодноярівцями й вирішив, що пристане до них, але спершу має залишити в безпеці свою наречену та її матір. Шлях продовжили до Кам'янця, до близьких родичів Іванни.
Збігав останній місяць зими, та холодна Царівна не збиралася відступати. Навпаки, розійшлася не на жарт, лютуючи морозами і щедро сиплячи снігом. Іноді мело так, що поза дверима й вікнами за ніч вимуровувало високу білу стіну.
Родичі Лисенків, заможні міщани, мали величенький будинок і просторий двір. А за будинком — сад і ставок, майже як у дідуся Федора. Що з ним і з бабусею? Батько ніколи не відповів Іванні на це запитання, й серце її щоразу при згадці про всіх і все, що зовсім нещодавно було поруч, таке рідне й миле, вкривалося кригою. Не раз дивлячись на хуртовину за вікном, думала, що це так лютує її серце. Так завиває її душа. А сама вона мовчить. Сама вона мусить бути сильною. Має доглядати матір, котра так і не отямилась. Єдина її розрада, яка зігрівала оте завмерле серце й розпалювала тіло, — це Іван. Добрий, турботливий, ніжний, палкий. Він розтоплював її кригу — й текла вона тоді потоками, гарячими та солодкими. Ці їхні любощі серед зими цвіли червоними квітами, розливалися у просторі п'янкими пахощами, кликали обох до життя, до його буяння, яке ось— ось відгукнеться й у Природі.
Іванна чекала весни, з надією, що разом із нею все повернеться на своє місце. Лаяла себе за цю самооману, за впертість пам'яти, яка тримала її, коли в дідовому садку місячної ночі, коли на човнику з її Павликом, а коли — на золотих пагорбах осіннього Києва. Плакала ночами на плечі Івана, а він усе гладив та цілував її волосся, вуста, руки, тіло. Й вона забувалася, переносилась у новий для себе, шалений і паморочливий світ кохання. Тільки цей світ має значення і тільки ці доторки, котрі змушують щемко тремтіти її тіло. Щось відходить і щось нове приходить, а на переходах завжди найважче.
Як тільки скресла крига на Смотричі й випнулися перші бруньки на деревах, пагорби почали застелятися зеленим покривалом, повітря запахло живими водами і промоклим тілом земним, а сонце всіяло луги першими дітьми своїми: дрібними ромашками, — тоді обвінчалися й Іван з Іванною.
Невдовзі після вінчання проводжала свого судженого в далеку дорогу.