Куди йшла стежка?

Конвоїри добре повече­ряли, випили по півсклянки горілки, а й ми сьорбнули трохи ситої рибної юшки, хоч від хвилювання їда не лізла в горло. По вечері я й Арпад сховалися за пара­ваном[50] з брезенту, щоб надати собі клоунівського ви­гляду. Позамотували собі голови мішками, замість гриму, обмалювалися зубним порошком, сажею, стрептоцидом і хімічним олівцем, почіпляли хвости, пови­вертали кишені й, нарешті, стали подібні не до клоунів, навіть не до блазнів, а до дурнуватих, або й зовсім божевільних. Але нашій примітивній публіці маскарада дуже сподобалася й відразу викликала регіт. Особливе ж враження робив Арпад, який самою вже своєю появою міг піднести настрій навіть добірної авдиторії, а не такої убогої, як ця.

І "цирк" почався.

Я працював, треба сказати, по-партацьки[51], бо вже давно вспів утратити набуту свого часу вправу. Мені здавалося, що й сліпому видно, як моя "магічна па­личка", яку я ніби запихав у капшук, вилазила через діру капшука й лізла в другу діру — в холошню. А потім знову — коли я, вдаючи, що витягаю її з капшука, насправді витягав другу з рукава ватянки. А з закор­кованою пляшкою, в якій я ніби мав зав'язати поміж двома кольоровими хустинками білу, не відтинаючи корка, мало не вийшов конфуз. І лишень кований на всі чотири ноги у сценічних справах Арпад, заува­живши небезпеку, викинув чергового фокуса і на по­трібний мені момент відвернув увагу публіки до себе. Я, звичайно, не зівав і підмінив пляшку, за що зискав признання глядачів. Вони були дуже невибагливі та голодні видовищ, і тому мої старі заялозені дотепи, нескладні жонглерські штучки проходили з великим успіхом. Тьмаве світло також сприяло мені й згладжу­вало мою незграбність.

Але Арпад!.. О, він напевне за ціле своє життя не був на такій висоті майстерности, як цієї ночі. З незрівняною легкістю й подиву гідною зручністю він пе­реходив із жонглерства на акробатичні трюки, з браку устаткування, чіпляючись за стовби і крокви, на яких спиралося накриття землянки. При тому сипав такими дотепами, що не лишень конвоїри та Петро, але й я ре­готав до болю в боках, забувши навіть про мету всіх цих заходів.

Програма доходила до вирішального моменту. Арпад узяв у руки кілька кольорових марлевих хусти­нок обніс їх перед глядачами, показав усім і, вернув­шись на своє місце, почав жмакати в руках. З марлі раптом вийшла свічка, яку Арпад підпалив сірником і ковтнув запалену. Після того він упав на землю і почав криком кликати пожежну сторожу, щоби "по­гасила йому в шлунку пожежу". Я притьмом подав йому держак від лопати, він його вхопив, запхав у рот, поштуркав енергійно і, зірвавшись на ноги, витягнув запалену свічку вдолині з холошні штанів. Свічку роз­ломив і з неї посипалися кольорові хустинки.

Конвоїри вже були в наших руках. Вони забули про все і з висолопленими аж на бороди язиками рячилися на артиста і, замість оплесків, винагороджу­вали Арпада такими соковитими й мистецькими вира­зами, у порівнянні до яких і найбільші компліменти могли хіба мізерно збліднути. Одним словом, куль­турна розвага викликала дуже живу реакцію.

Врешті прийшла черга на рішальний номер. Це був скетч зі злободенною тематикою, зредагований в останню хвилину з огляду на Крюка.

Озброївшись палицею на шнурку, я перетворився в конвоїра, який мав відпровадити "в табір над рікою Алдан" двох "ворогів народу", якими були Крюк та Арпад. Але через те, що в'язнів було двоє, а я один, то їх треба було зв'язати. Отже я попросив начальника конвою, щоби власноручно це зробив і зняв з мене відповідальність за недбале виконання обов'язку. При тому мене раптом перелякало припущення, що хтось із присутніх може також знати секрет штуки "вісімки", і я зі завмерлим серцем дивився на роботу начальника.

Але. ні, він не знав нічого й не зауважив спритного Арпадового руху, яким перекручено мотузку. Що ж до Крюка, то він, звичайно, був зв'язаний по-справжньому.

Начальник ще раз перевірив надійність вузлів, пі­сля чого сів на своє місце, а я "погнав в'язнів до та­бору", себто, обвів їх з різними промовляннями до­вкола місця, що було нашою ареною. При тому в до­сить блідих та недотепних жартах вихвалявся, який то з мене пильний і строгий конвоїр, та ніби мріяв, яку я одержу нагороду за свою пильну службу. Так, мір­куючи вголос, я завів своїх в'язнів за параван, що стояв по тому самому боці, що й стояк зі зброєю, а, коли ми звідти вийшли, то палиця на шнурку вже висіла в Арпада на плечі, а руки були зв'язані в мене і в Крюка. Наслідуючи мій голос, Арпад тими самими словами, що й я, вихвалявся своєю пильністю та міркував над недалекою нагородою.

Конвоїри позривалися з місць, щоби зблизька пе­ревірити, чи й справді їх не зраджують очі, а я в ту хвилину побачив, що Дружок, ігноруючи цілковито нашу імпрезу, енергійно добувається до клітки з лиси­цею, і його запал набагато перевищує запал наших глядачів. Що ж до стійкового, то він, правда, з місця не відходив, але по його пиці було видно, що в цю хвилину для нього нема ні служби, ні зброї, ні небез­пеки — нічого, крім незрозумілих див наших фокусів.

Занотувавши це все мимохіть, я продовжував гру і скаржився глядачам, що мене заарештований чародій чаклунством зв'язав, а сам розв'язався. Арпад проте­стував, кажучи, що радянська влада давно осудила всякі забобони і що я, як розсадник темряви та пере­судів, заслуговую на кару смерти. З тими словами по­вів мене під протилежну від паравану стіну, скоманду­вав "струнко!" і націлився з палиці. Палиця, на велике зчудування глядачів оглушливо бабахнула, обсипаючи мене хмарою зубного порошку. Але я не падав.

— Я тебе вже забив! — закричав Арпад. — Падай!

— Нема дурних! — відповів я. — Спочатку під­стели мені, бо ще заб'юся.

— Ворогам народу такі розкоші не належаться!

— То я стоятиму далі!

Після довгих торгів Арпад урешті постелив мені мішок, і я, розглянувшись уважно, почав лягати.

— Дивіться, яка та контрреволюційна бестія жи­вуча! — дивувався Арпад.

Глядачі заходилися від реготу, але нам, спричинникам цієї бурі веселости, далеко було до сміху. Ми саме зближалися до порогу, від якого вже не було вороття. Найменший недогляд, найменша помилка в розрахунках, або звичайний дурний випадок — все могло бути згубним.

Але доля нам сприяла, і якось воно йшло. Я "воскрес" і почав домагатися реабілітації, Арпад проте­стував, а врешті Крюк, якому Арпад підказав репліку, звернувся до глядачів з міркуванням, що ми обидва винні і що нас обидвох треба знову зв'язати і посадити "в ізолятор" — за параван.

На цей раз вибралося аж кілька чоловік, щоб нас пов'язати, решта підступила ближче, щоби бачити на власні очі вузли, а ми при тому викрикували щосили всякі дурниці, пручалися і виробляли все можливе, щоб наші глядачі поза нами нічого не чули і не ба­чили. Само собою зрозуміло, що ми обидва таки вму­дрилися знову поперекручувати шнурки "вісімкою", з якої звільнялися руки майже без ніякого зусилля, але яку важко впізнати необізнаному глядачеві, та ще й при таких обставинах. І справді, в землянці стояв такий гармидер, такий чад з махоркового диму й така курява з зубного порошку, що за ними можна було осліпнути й оглухнути. Отже, не дуже й дивно, що конвоїри не зауважили подій, які відбувалися позад них. А тим часом Дружок при допомозі Петра таки досяг свого й опинився замкнений у клітці з лисицею, після чого вже безшелесно зняти стійкового при зброї — для досвідченого розбійника було справж­ньою дурничкою...

Ми ж, зв'язані, помаршували за параван, зали­шивши авдиторію в напруженій цікавості: що то з того всього знову буде? А вийшло таке, що перейшло всі­лякі сподіванки, й ефект був справді потрясаючий, коли ми, з'явившись з-за паравану вдруге, мали в ру­ках не палиці, а справжні автомати, скеровані цівками на глядачів.

Роздерті сміхом пики конвоїрів скам'яніли в бо­жевільних гримасах, і, хоч дим та зубний порошок далі висіли в повітрі, але землянку враз наповнила жаска тиша.

Холодний дотик зброї під долонями діяв на мене дивно-заспокійливо і скоро. Я відчув майже фізично, як з моїх плечей сповзла кудись половина мого справжнього віку, а на її місце прийшла бадьорість гарячої молодости.

— Лягай! — крикнув я й сам здивувався, що го­лос мій бринить так впевнено й чисто.

У цій миті хтось, отямившись перший, кинувся по зброю, але на половині дороги його переломила серія, що її пустив Петро зі свого автомату, й кинула на підлогу.

— Лягай!..

Ці негідники заслужили на те, щоб їх перестріляти без суду. Але ми не зробили цього. Навіщо? Їх і так чекала смерть, або довічна каторга за те, що сталося. Кара з рук того пана, якому вони служили! І це було ліпше й справедливіше, ніж смерть з наших рук. Ні, ми їх не повбивали! Ми навіть тих двох, що потерпіли випадково від Петрової серії, дбайливо забандажували й поклали на нарах (той, що кинувся по зброю, на жаль, загинув, і Петро виніс його з землянки), а решту понизали кожного зокрема, тоді разом усіх один до одного і зігнали в кут землянки. З ними також і Крюка. Дехто з них був такий безлично-дурний, що просив милосердя, просив нас подумати над тим, які страшні наслідки потягне для них наша витівка. Жалюгідні люди!

Ми покинули землянку, коли вже розвиднілося. Пурга ще не вляглася, але ослабла, неначе втомилася.

А нам це було на руку, бо ж ми самі не могли замітати за собою власних слідів перед погонею.

Варта, що сиділа в другій землянці, не лишень не прийшла довідатися, чому опівночі не було зміни. На­впаки, догадавшись, очевидно, що сталось щось небез­печне, забарикадувалася зсередини. А ми їй ще й до­помогли: підперли кілками двері з-зовні. Хай поси­дять, поки прийде зміна з Кугурчі!

У конвойській землянці ми не залишили нічого зі зброї. Що могли — забрали зі собою, решту пони­щили, або порозкидали по снігових заметах. Дружка покинули замкненим з лисицею, якій він подарував життя, стративши до неї всю свою попередню зацікавленість. Мабуть зі страху. Мудре створіння зрозуміло, що сталося щось надзвичайне, й злякалося. Дивилося на нас понурими очима й винувато попискувало.

А нас трьох, вдягнених за рахунок сторожі в легкі теплі кожухи, взутих у валянки, в хутряних вушанках, із важкими наплічниками на спинах, ішло назустріч волі, дорога до якої стелилася серед небезпек і терпінь по завіяних дикою пургою, безмежних сибірських просторах.

Це була справді важка дорога, але ми не мали інакшої, зрештою, знали, що з неволі на волю нема легких доріг.