Просто ти є, тому що ти існуєш, а для чого не відає ніхто і не повинен відати хто-небудь окрім Господа Бога. Просто так нас люблять батьки, люблять бабусі та дідусі, люблять найрідніші… без користі чи бажання щось довести, люблять за просто за те, що ми є у них і ця любов є найбільш безцінною у всьому світі, якій немає рівних.
Сидячи біля вікна, провівши уві сні в компанії Магдалени ледь не весь день, Миколай спостерігав за сильним вітром, котрий все віяв собі та віяв, спостерігав за небесами, які майже не змінювалися вже більше доби, перемінившись знову з сірості на глибоку нічну пітьму відчуваючи, виключно в цю саму секунду, дуже дивну тишу, настільки йому незнайому, що вона навіть встигла викликати в нього страшний порок – ноту байдужості.
Ця тиша поглинала його серце, биття котрого він вже і не чув. Ця тиша поглинала його вуха, котрі більше не звертали уваги на жодні звуки, як зовнішні так і внутрішні. Ця тиша поглинала його мозок, котрий більше не думав ні про що… а лиши дозволяв Миколаю панувати над своїм зором та ніби латаючи на рівні із вітром в самісінькій прострації тільки те й робити, що спостерігати впродовж кількох хвилин за землею і небесами, даруючи собі коротке відволікання від розуміння того, що коли він прийде до тями то знову зрозуміє факт того, що його світ було зруйновано кілька годин тому і потреби в поясненнях аж ніяк не було, адже календар виводив одну з найстрашніших дат для української нації:
22 лютого 2022-го року…
Вони всі сиділи в одній кімнаті… Не так Миколай бажав познайомити Магдалену та Густаво, котрий ледь прокинувся після дикого похмілля та був шокований від новин, ще й на настільки дурну голову, не менше за самого Миколая, але трапилось як трапилось і нічого вдіяти вже було неможливо.
Магдалена, в свою чергу, відчувала всю ту глибинну біль, яка засіла в нутрі не байдужого їй чоловіка. Важко було зрозуміти яким чином, але зв'язок їх почуттів був настільки сильним, що дівчині було під силу зрозуміти кожну тривогу, яка тільки сходила з його серця, одвічно знаючи підходящий момент, коли йому була необхідна рука її допомоги.
Однак ніхто в цій кімнаті остаточно не зміг би зрозуміти всього того, що відбувалося в голові хлопця, країну якого в цю саму секунду рвали на шматки вороги, а він був тут… був вдалині, вдалині від своєї родини, своїх друзів, свого народу, будучи безсилим відправитися до них якомога швидше. Він постійно намагався бути на зв'язку із батьками, присягаючись їм що прибуде якомога скоріше, але ці слова ще більше зводили його серце у пекельні роздуми, котрі ступали на спільній із глибоким соромом стежкою.
Вони сиділи тут… і розуміли, що світ більше не буде тим самим.
Вони сиділи тут… і розуміли, що з цього самого моменту будуть текти ріки крові.
Вони сиділи тут… і розуміли, що шляху назад більше немає.
***
Капітан корабля виявився доволі діловим чоловіком, на перший погляд цей худенький, але доволі міцний чоловічок з приємною бронзовою шкірою, здався трохи грубим, але подібні "морські вовки" аж ніяк не відштовхували ні Миколая, ні Густаво, котрим в своєму житті вже не одноразово доводилось проводити спільний час із подібними людьми, які, можливо, і не є найприємнішими співрозмовниками, але вони так чи інакше доведуть свою роботу до її логічного фіналу.
Шторм так і не збирався вщухати, однак і капітан не міг стояти на одному місці, ще й маючи при собі чималу кількість контрабандних товарів, та й Миколай з Густаво доволі активно підганяли його, змушуючи увійти у розуміння всієї прикрості ситуації, яка склалася, однак що капітан, що хлопці далеко не були самогубцями і зовсім не бажали боротися із силами моря, яке завжди сильніше, тим паче коли протистояти йому має доволі маленьке судно, що підходить виключно для локальних морських перевезень, тому він дав їм слово: вийти в море в нічний час, коли буря стане трохи спокійнішою та вода не буде переслідувати їх життя, на що у хлопців не виникло жодних заперечень, хоча і уповільнюватися вони тепер аж ніяк не могли.
Попереду на них чекав не простий шлях, вкотре за цей тиждень. Ці хлопці завжди ладні знайти пригоди, ладні зіштовхнутися із тим, що готує для них доля, але в той же самий час вони навіть і не уявляли, що саме на них буде чекати, однак до цього ще потрібно було дожити, а очікування в момент гіркого душевного пригнічення – це те, що можливо порівняти виключно із тяжкою та безжалісною мукою, яка все більше і більше нівечить твою душу.
Хлопець продовжував стояти біля вікна та спостерігати за величним, але водночас миттєвим видовищем: він спостерігав за блискавками. В них було щось більше за звичне природне явище, набагато більше. Вони являлися в цей світ менше ніж на мить і в цю саму меншу мить, в яку їх ледве могло вхопити людське око, вони розривали небеса своїми могутніми зарядами.
Стоячи тут та слухаючи звуки грому і блискавок, Миколай замислився над тим, що по всій Україні в ці самі хвилини його співвітчизники слухають той же самий грім, що розриває їх спільні небеса, але цей грім в рази смертоносний за той, котрий спостерігає він на цьому чарівному острові, що все не бажав його відпускати від себе.
Розривалися небеса… розривалося серце… лунав грім… миготіли блискавки… миготіло життя між краплями дощу…
Магдалена дивилася на нього і відчувала весь біль, сльози текли по її обличчю… сльози, які не текли по обличчю Миколая стікали по її щоках. Він не міг дозволити собі сльози, вони аж занадто дорого обходяться в подібних ситуаціях і, на превеликий жаль, мало чим допомагають.
Він не хотів поринати у новини, хоча замість нього це робив його вірний друг Густаво, котрий із важкістю назвав би трьох світових лідерів, але зранку встиг плавно, однак впевнено почати перетворюватися на справжнього диванного експерта, що йому доволі личило, хоча й не викликало великого задоволення.
Дівчина відчувала, що сльози які вона аж ніяк не була в силах зупинити в цей самий момент, нівечили душу Миколая, який все ще стояв біля вікна та дивився у далину, не відволікаючись ні на що окрім вітру та дощових крапель.
Вона підвелась та почала наближатися до нього, почала наближатися настільки не впевнено та громіздко, ніби відчуваючи якийсь страх, однак страх не за себе, а за того хто був їй небайдужий.
Вона обійняла його, обійняла настільки лагідно наскільки могла і в цих обіймах вона відчула… вона відчула його серце… відчула його біль… відчула його любов.
***
Тепер вони одне ціле… вони одне ціле з буревієм. Якби сильно вони його ненавиділи, кожен окремо, але прийшло пізнання, що нині цей самий буревій – є їх долею, є їх провідником, є їх мостом між минулим та дійсністю і в них більше немає альтернатив, як поєднатися із ним, знайти спільну мову та, врешті-решт, полюбити його, полюбити крізь силу, полюбити бо так буде правильно та легше їм усім.
Миколай відчував, що буревій мав при собі щось більше за грім та воду. Він бажав щось сказати хлопцеві, сказати йому все бажане особисто. Він призивав його до себе, наче заворожуючи своїм шепотом на вухо, заманюючи крок за кроком і це спрацювало: хлопець був готовий побачитися віч-на-віч зі своєю долею і як міг налаштував себе на цю зустріч.
Настав час вирушати.
Вони сиділи разом в невеличкому бунгало, в очікуванні на капітана, котрий намагався домовитися за відплив до Кюрасао, що в таку погоду було не так вже й просто.
Молоді ж люди, в свою чергу, надали один одному крайню можливість тиші, котра аж зовсім не була схожа на таку. Так, вони мовчали і не говорили ні слова, але їх погляди та думки були настільки гучними, що могли б перекричати будь-який натовп концерту.
Миколай та Густаво прижалися спинами до стін, котрі розташовувалися одна навпроти одної та мовчи дивилися у далину моря, лише іноді поглядаючи у вічі свого ближнього, із цілковитим розумінням свого мовчання переговорюючись то про одне, то про інше.
— Ти не повинен йти зі мною, брате. – Мислив до свого друга Миколай. – Капітан виходить у море, бо не бажає опинитися у в'язниці, я йду разом із ним в надії дістатися домівки, яка охвачена війною, але ти… ти Густаво не маєш відправлятися у цей, майже самогубний шлях, разом із нами. Це моя дорога, моє випробування, не твоє.
— А чи було твоїм випробуванням врятувати мене від смерті, коли я лежав на вулицях Буенос-Айресу? – Ствердив мужній колумбієць.
— Це зовсім інше!
— Ні, брате – це одне і те саме. – З посмішкою подивився він на людину у глибокій розпачі. – Ти можеш сказати мені, що це не моя війна і, можливо, виявишся правим, але Господь нас звів не просто так, просто так нічого не буває, ніщо просто так не минає, нам необхідно пройти цей шлях разом, а отже ми його пройдемо. Я так хочу. – Густаво повільно підійшов до Миколая та поклав йому руки на плечі. – Це наша дорога, Майкі, наш спільний хрест.
— І я вдячний Господу, що в цю хвилину саме ти і ніхто інший зараз поряд зі мною.
До них підійшла Магдалена. Очі дівчини казали більше за всі існуючі крилаті вислови у світі, оскільки дівочі очі, в мить коли серце позбавлене спокою, ладне переконати, розповідати, запевняти, присягати та виспівувати краще будь-яких слів, однак в цих очах не було співу, не були утіхи, в ній була лише сама печаль: за все що відбувалося навколо, за скорботу, за сожаління, за біль, за смуток, але найбільше… найбільше її роз'їдала з самих глибин пекельна думка про те, що їй знову доведеться втратити його, до того ж, на відміну від минулого разу, вона втратить його тоді, коли більше за все на світі буде бажати щоб він не залишав її ніколи в житті.
— Я піду перевірю чи не потрібна капітанові допомога. – Дружелюбно сказав Густаво. – Не затримуйся, Майкі.
— Добре, Густаво, дякую тобі. – Тихо промовив Миколай.
Магдалена боялася робити перший крок до нього, боялася того навіть малесенького дотику до нього, адже кожен дотик для них обох міг стати останнім. Він вирушав в самісіньку пащу моря, а потім вирушав до країни, яка охвачена полум'ям найкривавішої війни сучасності, а вона буде тут… вона буде тут.
Варто було пройти ще одній секунді, як вона не змогла більше триматися… не змогла дивитися на нього та стояти осторонь… вона майже стрибнула в його руки, в його обійми, в його ніжність, в його теплоту та ласку, намагаючись усіма можливим способами запам'ятати цей момент, запам'ятати цю секунду, запам'ятати його таким, яким він був зараз.
— Не йди… — Молила вона його.