Ке фастидіо! От що значить непрактичність квартирного пожильця, помножена на відсутність специфічного досвіду...
Одним словом, доки я займаюся ремонтом розетки, приготуванням обіду, відновленням після пережитого стресу, власне, самим обідом, надворі починається люта пообідня спека. І якби ж іще тільки вона одна – здіймається такий вітер, що згідно з рекомендаціями ютьюберів обробляти жуків отрутохімікатами ніяк не можна. Ну й добре. Маю повне право на сієсту. Будь-яку велику справу, тим більше, таку важливу й невивчену, слід розпочинати зранку.
... Мене будить коротка черга з "Браунінга" нашого ВОПу[23] – звук його пострілів я не сплутаю ні з чим. Потім ще одна і ще. Орки лізуть?! Лапаю правою рукою біля себе – автомата поруч немає; лапаю лівою по стіні бліндажа – броніка теж чортма. Остаточно прокидаюсь в холоднім поту, бо беззбройним знову опинитись у пеклі – це таке страхуттє, шо словами не передаси.
Я в дідовій хаті, й хтось так тарабанить у шибку, що в мене аж серце з грудей вискакує.
– Глібе! Глібе!!
Що таке?! Кацапи прорвали фронт? На Клевеню впав шахед? А-а, це Гармашиха волає.
– Ну чого Вам іще? – сердито бурчу вже біля вікна.
– Ти на городі був?!
– Я ще сплю...
– Ну, дик іди полюбуйся! Жуки вже картоплю твою доїдають.
– Та вони тільки вчора породилися, нащо Ви панікуєте, Петрівно?
– Іди глянь! – люто гарикає Гармашиха і йде геть.
От уже ж... Йду на город в одних трусах та капцях і з наміром в пух і прах рознести сусідку за її панічні настрої. Або заздрість, що хтось може дозволити собі поспати трішки довше, ніж вона. В садку роса приємно холодить ступні й швидко проганяє рештки сну. Ну, ось город, ось і картопля – зеленіє собі, як зеленіла...
Мальдіта сеа![24] То тут, то там замість розлогих кущиків із лапатим листячком стримлять одні голі стебельця, а на них великі, пузаті потвори, що ледь не лопнуть від спожитого за добу харчу, дожирають рештки картопляної зелені – мені навіть вчувається хрускіт, з яким вони напихаються моєю картоплею! На сусідніх наділах, куди не кинь оком, ніде ні душі – значить, це лише один я прогавив, зганьбився. Сором перед сусідами, лють на жуків, розпач від власного безсилля змішуються в пекельну суміш відрази до життя: "А провалилась би вона, ця Клевеня, вкупі зі мною й колорадами в тартарари! Ніде нема від них життя – ні на фронті, ні тут".
Снідати чи труїти жуків? Здається, десь читав, що обробку отрутохімікатами слід проводити лише після їжі. Не впевнений, але логіка в цьому є. Тому беруся снідати.
– Ду-ду-ду-ду!!! – дійсно, ніби черга з "Браунінга": навіть ложка з руки випала.
Кидаюсь до вікна – Хасточка.
– Григоровичу, ти теє, як його... В тебе на городі жука повно.
– Знаю, – відповідаю якомога спокійніше, – ось доснідаю і оброблю.
– Дивися ж мені, не тягни! Бо зостанешся без картоплі, чуєш?!
– Та чую, чую.
Повертаюсь до сніданку, але думка тепер снує навколо тих жуків. Залишитись без картоплі: це дійсно страшно, чи не дуже? Оці українські переживання – вони явно є пам'яттю десятків поколінь про голодні роки. Або ж трьох останніх про великий Голод, Голодовку, як казали дід Сергій і баба Ліда, що пережили їх у шкільному віці й лишилися живими, можливо, тільки тому, що в Го́роді СОЗів[25] не було, а одні ремісничі артілі. Подумаєш, картопля у їхнього онука тепер не вродить. У тих же Гармашихи чи Хасточки й куплю. Або в діда Пантьошки. Скільки її мені там треба? Це в Іспанії маленький пакет її коштує аж два євро, а тут скільки живу, стільки й чув нарікання, що бульбу за безцінь купують.
А дійсно – скільки? Скульки? В році триста шістдесят п'ять днів. Припустімо, їстиму я цю картоплю щодня. Ну-у, нехай це буде десь по три-чотири штуки. Тобто, на рік мені потрібно... приблизно... від тисячі до тисячі п'ятисот картоплин. Візьмемо по максимуму – півтори тисячі бульб. На моєму городі картоплі чи то п'ятнадцять, чи навіть шістнадцять рядків. А рядки по сорок метрів, і на один метр рядка кущів приходиться... ну, десь три. Тобто, хай навіть сто кущів у рядку. Множимо на п'ятнадцять рядків... І чому я не математик?! Півтори тисячі кущів виходить. А мені досить півтори тисячі картоплин.
Не знаю, скільки там в одному кущі бульб; коли пригадати чому нас вчили, то найперше спливає в пам'яті інфа про врожай "сам-сім" – це коли мішок посадив, а сім зібрав. Сім! Коли мені й одного вистачить. Ні, двох, бо ще ж і на наступний рік саджати треба... А чи треба? Так, не відволікайся, Глібе, питання життя і смерті вирішуєш. Одним словом, вистачить тобі тієї картоплі, ще й лишиться. Навіть якщо жуки зжеруть четверту частину. Тому жодної паніки, залишмо її аборигенам!
Весь занурений у розрахунки, я проковтую сніданок навіть не помітивши – глядь, а тарілка вже пуста. І позаяк більше немає жодних вагомих підстав для саботажу, плентаюсь до свого агрегата, роблю за інструкцією розчин отрути, заливаю в бак і беруся до справи.
Ця гидота ще й смердюча! І, що зовсім прикро, трьох порцій мені чомусь на всю плантацію не вистачає, два рядки лишаються необробленими. Мальдіта сеа! Та нехай; проведу експеримент: що буде з картоплею, необробленою від колорада. І так вже нудить, ніби жука, від того яду. Як вони тут колорадів труять, а самі живими лишаються?!
Я таки добряче надихався тієї гидоти: голова розвалювалась до самої ночі, доки не заснув, наковтавшись всіляких там спазмалгонів. А вранці – дратуте! – Гармашиха тут як тут:
– Ти бачив, що в тебе робиться?!
– А що?
– Жуки од кукурудзи два рядки картоплі впень погризли.
Ти дивись. Таки не брешуть про колорадів.
– Та то я, Уляно Петрівно, експеримент проводжу.
– Який ще в чортового батька експеримент?!
– Ну, чи дійсно ті жуки такі страшні для картоплі. Хочу порівняти врожай між обробленими рядками й необробленими.
Сусідка дивиться на мене так зачудовано, що я навіть починаю пишатися собою: вочевидь, нікому з аборигенів ідея такого простого експерименту чомусь і в голову не прийшла.
– Бачите, Уляно Петрівно, – беруся втовкмачувати цій нещасній очевидні речі, – вчора я порахував, що мені на рік вистачить однієї тисячі картоплин, ну, якщо з великим запасом, то максимум тисячу п'ятсот. А ви мені з Агнесою Степанівною тільки одних кущів посадили більше, ніж півтори тисячі. Оскільки за даними науки в одному кущі бульб товарного розміру буває щонайменше три-чотири, а загалом же й більше, то врожаю мені вистачить; не знаю навіть куди решту подіну. От я й вирішив дослідити що буде, якщо одну восьму мого лану від жука не обробляти...
– А насрать твоєму батьку на потилицю! Ти отут в дідовуй хаті мишву заведи да й експериментуй: об'їсть вона тобі за зиму вуха, чи ні?! Експериментатор! На лиха воно нам треба, щоб на твоєму городі жуки плодились, а нам од них все літо життя не було! Ти про нас подумав?! Ану марш город кропить!! Зараз же!
– Так мені вчора трьох ампул, що купив, не вистачило...
– Дик шо, до магазину дорогу забув?! – несеться на мене нова порція Гармашихиного праведного гніву. – Яд вузьмеш у мене й зараз же – чуєш?! – зараз же покропиш свої стирчаки, а тоді вже купиш, да оддаси!
– Від того яду в мене вчора голова боліла...
Сусідчин погляд сповнюється неприхованого презирства.
– А покумекать клепки немає, еге? Ставай так, щоб вітер тобі в спину дув і задки, задки. Або хай убік здуває: нащо ж ти ним дихав?! От уже ж ці мені кияни да харкув'яни – як ви там живете?! Ну, все – марш на город!
Отриманий пендель такий чарівний, що я справляюся з поставленою задачею менше, ніж за годину. Весь цей час Гармашиха стовбичить на своєму городі й звіддалік мовчки спостерігає, а в мене від хвилювання, пережитого шоку й безмірної відповідальності футболка мокра, мовби я цю кляту обробку під дощем роблю.
... – Дик кажеш, восени картоплю на штуки рахуватимеш? – строгим голосом перепитує Уляна Петрівна, коли я віддаю їй щойно куплений шприц із позиченою дозою "Ампліго", і раптом береться реготати. – Мати Божа, Царице Небесна, ну шо в цюй голов'ї?! Мовчи, заради Бога, не кажи хоч нікому, бо до смерті ж насміхатимуться: в нас тут вже як ушнипляться в кого, то не одпустять.
– Вибачте, Уляно Петрівно, я ж у ваших ділах дуб дубом, – згадавши слова Кау, зі щирим каяттям смиренно прошу я, упосліджений та майже знищений морально, – і спасибі Вам за все...
– Ну ти теє, не придуряйся мені. Дуб дубом вун... Вузьмеш банку вранішнього молока, – натомість відповідає Гармашиха звичайним миролюбним тоном і уже несе з коридора три літри цілющого напою, як наочний символ прощення.
05.06.
Де ми були, як Зеликові кози дохли.
Рая таки ділова жінка. Коли вона три тижні назад, того пам'ятного дощового вечора, заїкнулася про свій намір придбати авто і здати екзамен на право водіння, мені все те здалося пустою балачкою, жіночим відволікаючим маневром. Але вже буквально через день Рая зателефонувала перед обідом і попросила мене оглянути чиєсь авто на предмет його покупки. Зустрілись на базарі. Місцева бізнесвумен, володарка аж трьох базарних яток, зібралася продати свій "Daewoo Matiz". Для чоловіка машина, як на мене, несерйозна, зате для жінки, тим більше, в якості, здається, першого власного авта, саме те, що треба.
Дебела мадам, як я зрозумів, давня клієнтка Раї, запросила за свою ніжно-зелену "лялечку" дві з половиною тисячі баксів і одразу ж взялася професійно її нахвалювати: і сидіння зручне, висока посадка, і салон чистий, і колір кузова радує око, і кермувати легко, і бензину на трасі їсть лише п'ять літрів – одним словом, для жінки мрія, не машина. Моя присутність її насторожувала і навіть дещо інтригувала. Раї "лялечка" подобалась, це було видно неозброєним оком. Про технічний стан і проблеми подальшої експлуатації вона, здається, думала менше всього. Знаючи по собі як то воно, коли хтось неочікувано руйнує твою мрію, я лише обережно попередив:
– Мусиш пам'ятати, що восени чи зимою ти на цьому авто не надто поїздиш по грязюці Клевені.
– Ой, – безтурботно махнула рукою Рая, – це не головне. Мені авто потрібне в Чернігів з'їздити, або в Київ.
– Де це Ви, Раїсо Василівно, мущинку собі такого знайшли? – запитує бізнесвумен так, ніби веде мову про якогось рідкісної породи кота.