не москальська цариця – майте совість!
173) Лексика влади. Ось іще одна незорана нива. Як тільки Українець добивається соціяльного становища у структурах влади чи інтересу (бизнесу, як нас навчили говорити недавно), він на кожному кроці починає спотикатись о прикрий факт, що йому брак українських слів для провадження справи. Умовно скажемо, відсутній командно-чиновницький, діловий жарґон. Я не знаю, як зарадити біді. Але я знаю напевне, що доля українського мовлення залежить від лексики "нових". З тієї простої причини, що вони є нові. Оці "нові" не завжди будуть невігласами. Вони закінчуватимуть університети, де навчатимуться у професорів. Отже‑ж, оці професори: технократи, економісти, географи, історики, і числа їм несть, – на нинішній день самі розмовляють мовою Возного з Наталки Полтавки, бо й вони позакінчували суржикові школи та університети, керовані з висоти суржикових міністерств суржиковими міністрами суржикової "держави". Яким чином оце багно мало‑б самоочиститись, лиш Господь Великий знає.
174) Нелінґвістичний відступ. У багатьох Українців, яким вдалося набрати сякої-такої влади у цьому суспільстві, вдалось зайняти якесь соціяльне становище, а чи просто потрапити у середовище хоч‑би помірно впливових та багатих, простежується своєрідний синдром цинізму, спрямованого на все те українське, що їх самих породило. Таке "зростання", бомондівське переродження (радше, прискорене виродження) переходить у чотири етапи. Етап перший. Людина рветься догори, і, ясна річ, все більше часу перебуває в середовищі інтеро-кацапському, навіть чисто інтерівському. Там вона мовчки вислуховує всілякі зневажливі коментарі та хамські кпини щодо всього, що має корінь "УКР". На відміну від Олени Теліги, не має сили обуритись. Етап другий. Починає підтакувати, підлаштовуватися, лабузитись, аби зійти за "своего парня". Етап третій, найцікавіший. Потрапивши до своїх, себто в коло своєї української родини, в коло старих українських друзів, кляне Москаля, Жида, продажну владу, і водночас хизується набутими в Iнтерівському середовищі звичками, анекдотами, крутими словечками. При цьому, переказуючи принизливі для Українця поговори, прислів'я чи історії, наче іронізує – мовляв, послухайте, як ВОНИ про НАС… Етап останній. Перестає іронізувати. Перестає бувати в українському товаристві.
Чи має право Українець бачити недоліки?
175) Окремі злосливі, але нерозумні ро´сийські шовіністи можуть впасти у спокусу показати пальцем на попередні відступи цієї праці, як на доказ "недостатности" української мови. Иньші‑ж, знов, українські "інтеліґенти", котрим тільки здається, що вони є патріотами, можуть пробувати кривитися при першій-ліпшій згадці про внутрішні труднощі нашої мови. До чогось такого я ставлюсь зовсім спокійно. Кожна мова має як переваги, так і вузькі місця. А тим паче немає підстав роздимати проблему, якщо її коріння лежить не в природі мови, а швидше у лінивстві "майстрів слова". Я всього-лиш поділився з Читачем деякими труднощами, на які наштовхнувся, і спробував описати деякі проблеми так, як вони мені виглядають. Чи надумані ці питання, і наскільки вони серйозні – нехай скажуть спеціялісти. Але вже зараз хочу наголосити, що для націоналіста, як я розумію це слово, недоліки громадського життя, слабші риси національного характеру, вужчі місця рідної культури чи мови – не можуть бути предметом жалю, зневіри, розчарування, розпачу… Навпаки – це є нагода попрацювати для рідної раси, поправити, розвинути, вдосконалити її образ, і тим оправдати своє особисте існування.
176) Поширеною є і така думка, що людина знаходить сенс існування в продовженні роду. То це вірно тільки наполовину. Саме´ оце "продовження роду" насправді відбувається лиш до такої міри, наскільки Твої нащадки унаслідують, зберігають і розвивають етнічний тип. Лиш остільки, оскільки вони здатні відшукати у своєму серці та свідомо зберегти ту сокровенну цінність, до якої Поет із глибини душі звертався вічними словами: "Великий Боже України". Все иньше – тлінний прах. Хто вказує на болячки нації та суспільства, їх конструктивно аналізуючи, хто пробує зарадити – вже полишає слід. Той, хто лиш вміє нарікати на долю, що призначила йому народитися не в Австрії, не в Польщі чи Америці, а в Україні – не є патріотом, а тільки егоїстичним дармоїдом, що прийшов у цей світ, аби напаскудити та щезнути, полишивши по собі купки смердючих екскрементів.
177) Порівнювати рідне з чужим є корисно, щоб його ліпше упізнати і розвивати. Порівнювати‑ж на предмет "що краще" є безумовним безглуздям з двох причин. Перша причина: все те, що дожило до нашого дня, є досконалим у своїй расовій неповторності – інакше його‑б не було. Причина друга, ще важливіша: Господь вибрав Тебе, щоб Ти, разом з одноплемінниками, виконував почесну роль лицаря своєї раси. Иньші виконують подібні ролі для иньших народів, але тобі Господь призначив цю. Гордість, довіра, відповідальність, нарешті – страх перед Богом утратити честь при несповненні обов'язку раси – ось ця призначена для Тебе роль. Важкий, але дорогоцінний камінь упертости в твоєму серці – раціо твого життя. Не підлягає сумніву, що Господь обрав український нарід для того, аби моє Я, прийшовши у цей світ в лоні саме цього народу, впізнало Правду саме його, українського народу, внутрішнім зором; саме його, українського етносу, логікою Слова. Так само Господь обрав і мій на´рід для того, щоби моє сумління впізнало Справедливість в єстві саме цього народу, а не якогось иньшого. Але Він обрав, Читачу, і Тебе – щоб я зміг зазирнути до Твоїх очей та упізнати в їх глибині Істину. Яку не виразити иньшим Словом, як тільки звуками Успадкованої Мови. Істину українську, бо иньшої не є. Мені розповідали, що другі´ народи понаписували у своїх книжках, начеб‑то їхній Бог до них звертався з чубка гори. Шаную їхню у це віру. Але мало воно мене обходить. Все, чого мені досить, аби збагнути підставу життя, – це відчути, що Господь звертається до МОГО народу з глибини МОЄЇ душі, і – з глибини Твого сумління, мій український друже. І що ці струмені Господнього єлею, витікаючи з глибини наших душ, вливаються до всесвіту української безмежности, розчиняються в лоні раси, живлять і будують її. Що в Українцю бачиш Брата. Цього знати доси´ть.
178) Але для того, щоб усвідомити Істину, упізнану з глибини очей Брата, я мушу вдягнути її у Слово. І слово це має бути рідним. Ти здатен відчути Істину тільки в знайомій музиці звучання рідного слова. І Ти здатен усвідомити Істину, тільки одягнувши її у логіку рідного слова. Так замислив Творець, і змінити цього не дано.
Асиміляція: Стара проблема в новому часі
Шкідлива обізнаність
179) Вивчення ро´сийської мови у середній школі є шкідливим. Для мене залишається незбагненною всеохоплююча і засаднича толерантність української інтеліґенції, яка, мов смертного гріха, боїться найслабшої тіні звинувачення в національному егоїзмі. Незбагненними для здорової людини є філософські викрутаси українських гнучкошиїв під супровід фарисейського патякання про права людини. Чомусь не чути слова про право Українця. Мало того, що Iнтер-Людина завжди має гроші, аби собі ВСЯКЕ "право" купити, то ще і конаючий Українець мав‑би мати "загальнолюдський" обов'язок товстозадому Iнтерови задля його приємности лоскотати в анусі пір'ячком "злагоди". Цікаво, панство европеїзовані "інтеліґенти", чи часто ви по-християнськи жертвуєте задля товариша перспективами добробуту власних дітей, наприклад? Чи уступите другові теплу посаду? Чи уступите синові свого товариша місце в заграничному університеті, чи відмовитесь в користь біднішого родича від чергового діяспорного ґранту? Своя сорочка ближче до тіла, що? А от національна сорочка, виявляється, не така вже й рідна – можна й Iнтера під нею пригріти. Украины для всех хватит. Отже й кланяємося усім меншинам (в тім числі і статевим) направо, наліво, та шаліємо від мазохістського задоволення, що кожен має "право людини" так нас мати, як сам схоче. Шаленіємо від оргазму зразкової запопадливости, хизуємось тим, що Без'ядерна побила світові рекорди у приниженні перед власними "меншинами". В той час, коли "цивілізовані европейські" Чехи відгороджуються муром від власних неохайних циганів. Але не перед Гагаузами чи Караїмами показуємо шляхетність душі. Ні! Плазуємо перед тими, що мають силу, мають гроші, мають піддержку ВОРОЖИХ держав. Встид, панство "інтеліґенція".
180) Зрештою, повернімося до лінґвістики. Переважаюча в суспільстві думка, що добра обізнаність з ро´сийською мовою не шкодить грамотно послуговуватися мовою українською, справедлива лише в стосунку до жменьки особливо інтелектуально розвинених і обдарованих дітей. Для переважної більшости повне незнання ро´сийської мови було‑б великим благом під оглядом охайности, виражености, різнобічности, грамотности, розвинутости їх української лексики. На щастя, вже з'являються випускники українських шкіл (в Галичині), які мають проблеми у вищій школі з розумінням ро´сийсько-мовних підручників. Кажу "на щастя" без найменшої іронії, бо переконаний, що справа виключення ро´сийської мови з широкого вжитку в освітній, державній, науковій, діловій, виробничій сферах є ділом святим і жодні жертви в цьому напрямі не є завеликі. Щастя це, правда, нетривке, бо Великий Комедіянт-Облудник кожної миті готов підписати чергове розпорядження про заходи для покращання вивчення "братово´ї" мови. Замість того, щоб уже розкрадені, як і далі крадені, кошти пустити на фінансування створення і видання тих‑же українських підручників для вищої школи. Бо устами відповідного міністра (колишнього?) уряд навіть не обіцяє фінансувати відкриття українських шкіл (із розвідки на хвилі 1ї програми радіо, осінь 1999го року). Тим часом, ро´сийська мова має особливий стосунок до мови української. Зовсім не такий, як кожна иньша, скажімо, мадярська, румунська, англійська чи німецька. Окремі запозичення з чужих мов, окрім ро´сийської (при зловживанні – також