Але котрийсь із княжичів знищив його разом із людом, що зійшовся, аби захистити свою язичницьку святиню, а на місці капища звелів спорудити лісовий храм. Тричі цей храм язичники місцеві підпалювали. І тричі християни відроджували. А потім прийшли комуністи, зняли з нього хреста, поставили на місці вівтаря бюст свого більшовицького ідола і перетворили церкву на клуб, один — на три навколишні села. Чи може бути страшнішою наруга над храмом, ніж позбавити його хреста і танцювати на могилах і святинях предків? Щоправда, в останні радянські літа, як я вже казав, комуністи-нехристі перетворили клуб-храм на фуражну комору, а поруч, між церквою і селом, заклали літній загін для телят і польовий тваринницький стан. Одне слово, "дотанцювалися".
— Цікаво, що вас особисто привело сюди? Теж маєте на душі великий гріх?
— Гріх?! Страшно й вимовляти таке, але іноді здається, що я — єдиний на цьому світі, хто так і не спромігся скоїти жодного значного гріха.
Авгура скептично посміхнувся.
— Не осуджую, у таке справді важко повірити. Але склалося так, що батьки мої, брати, сестри — всі стали істинно віруючими, чи, як у нас на селі казали, "богомольними". Сам теж, вважай, із пелюшок молюся. У ченці пострижений, вважай, з отроцтва. Зброї до рук не брав, тілесного гріха не знав.
— Що, зовсім... ніколи... жодного "тілесного гріха"? — лукаво примружився Авгура. — Навіть жінки ніколи в житті не цілували? Тоді ви справді святий. Вас треба. як це там по-вашому?.. Канонізувати, чи що?
— Втім, не стану вводити тебе в оману, солдате, — зрештою знову перейшов на "ти". — Пізнав я ласки однієї жінки. Але за її наполяганням, і, можна сказати, з любові до неї, — потуплюючись визнав Мандрівний Монах.
— Якщо з любові, та з її волі — таке гріхом не вважається. — Все одно можна канонізувати.
Мандрівний Монах замислено дивиться на образ Богоматері, хреститься і покаянно опускає голову.
— Воно так, якщо в наш час людина не скоїла страшного гріха, її вже можна вважати святою. Хоча, з іншого боку, варто б запитати, а що вона зробила; що такого, праведного, лишає по собі, що, дивлячись на її витвір, або згадуючи її діяння, нащадки могли б із чистим сумлінням сказати: "Святий був чоловік, святий!". Ми ж, прилучаючи до лику святих пролетарських вождів, повстанських лідерів, або сектантських ідолів та всіляких там партійних бонз, навіть не цікавимося, а чи існувало для них щось справді святого на цій землі?
— Е, та ви не лише перший священик зони, але й перший її філософ.
— Я не святий. Але настільки безгрішний, що більше, ніж будь-хто з земних, маю право прийняти на свою душу всі страшні кривди, що заподіяні цій землі, котрої тепер, нарікши "Зоною", зреклися. За всіх прийму гріхи на душу, за всіх відмолюся й покаюся, — хрестячись, урочисто, ніби слова молитви, проказав Іларіон.
— Ми далжни вернуть украінскіє землі Русскаму міру! — знову ожило "збожеволіле радіо" голосом кацапського "Брехостанкіна". — Крим і Данбас — ета сфера русскіх національних інтєрєсав! Уже сейчас ми далжни вернуть Крим в лоно матєрі-Рассії, патаму что он бил і всегда будет частью Русскава міра!
— Іноді мені здається, — сумирно проказав чернець-священик, хрестячи динамік на похиленому стовпі, — що ні з якими радіостанціями це радіо не пов'язане, а просто збожеволіло від кацапсько— кремлівської пропаганди, та й тепер волає саме по собі, коли захоче і що йому заманеться.
16 І
...Після того імпровізованого допиту, — знову повертався Роман Ігуда у своїх спогадах до радянських часів, — у КДБ нібито на певний час забули про його існування. Та й він теж спробував забути про існування цього збіговиська недобитих беріївців. Але якось увечері, на Печерську, коли Роман саме повертався після невеличкого кіношно— го застілля, поблизу нього зупинилася міліцейська машина, і двоє кремезних мордоворотів зі спецназу просто на вулиці заходилися гемселити його гумовими кийками, потім вдарили головою о крило свого газика і дали волю кулакам. Ігуда не стримався й одному з мілі— ціянтів уперіщив кулаком межи очі так, що той відлетів за багажник машини і знепритомнів.
.Цього разу в міліції його вже звинувачували в появі в громадському місці в нетверезому стані, у хуліганських діях по відношенню до випадкових перехожих, а також в образі співробітників правопорядку та опорові їм під час затримання. На додаток, просто в його присутності, слідчий зателефонував комусь там із своїх знайомих у КДБ і попросив з'ясувати, чи нема в них якогось компромату на громадянина Ігуду. Там відповіли, що, як нема, то організують, а за півгодини до кабінету вже входив знайомий Романові майор — так, тоді вже підвищений у званні до майора КДБ — Глотов.
— І за які ж такі гріхи ви мордуєте цього красеня? — поцікавився кадебіст, оглядаючи кремезну постать Ігуди, увінчану копичкою короткого чорного волосся.
Прямий, майже римської краси, хоча і з ледь вловлюваною горбинкою, ніс; чорні очі і смагляве вилицювате обличчя додавали постаті Ігуди якоїсь надприродної демонічності.
"Та цьому чолов'язі самою заповіддю божою наказано бути вождем племені, керівником масонів, чи якоїсь не дуже далекої від масонства партії; або й просто якоюсь високодостойною харизматичною особистістю! — подумалося Глотову. — Шкода, що сам він ціни собі не знає, а підказати йому, щоб так, серйозно і під протокол... нікому. Власне підказати, знайшлося б кому... але ж під яку ідею, під який, так би мовити, політико-державний проект?"
— Ну, та, для початку, його затримали за хуліганство, — пояснив приземкуватий, плечистий прапорщик. — А там видно буде...
— Роман Ігуда, знаний у певних колах під оперативним псевдонімом як Незламний Команданте — і раптом. якесь там вульгарне, примітивне хуліганство?! Не розчаровуйте мене. — Середнього зросту, плечистий, кремезний, з мязистим носом, Глотов скидався на популярного кіноактора Жана Габена, тільки поводився з таким нахабством і такою безпардонною зверхністю, які Габену навряд чи вдалося б відтворити навіть у найгеніальнішій із своїх ролей.
— До того ж, при затриманні, чинив опір працівникам міліції, — поспішив уточнити старший лейтенант.
— А що, хтось із ваших співробітників, які затримували його, потрапили до реанімації?
— Ну, до цього справа поки що не дійшла, — обурено здвигнув плечима міліціянт, але...
— Тоді який же це "опір"?! — обурився Глотов-Габен, гидливо від— кидаючи від себе на край столу тоненьку поки що "карну справу" Романа. — Якби цей колишній старший сержант розвідроти справді вирішив чинити вашим костоправам опір, принаймні двоє з них уже лежали б у травматології.
— Ну-ну, не такий він уже й крутий, — пробурчав прапорщик, проте, зустрівшись поглядом із офіцером КДБ, вирішив за краще помовчати.
— Ви хоч знаєте, що цього хлопця уже сприймають у мистецькому світі, як одного з талановитих молодих кіносценаристів? — напосі— дався Глотов. — Та й художників — теж. Про поезії мовчу. Терпіти їх не можу.
— Невже, аж тих. кіносценаристів?! —щиро подивувався старлей. — Він, оцей?.. Який так поводився зі співробітниками міліції, і навіть із спецпризначенцями?
— А в майбутньому це — визнаний не лише в Україні, але й у всьому світі, політик. Так-так, не дивуйтеся, цього хлопця чекає велике політичне майбуття.
Почувши пророцтво кадебешника щодо його політичної кар'єри, Роман спочатку здивовано втупився в нього, але одразу ж пояснив собі, що той просто блефує перед міліціянтами, і промовчав. Зате старлей заінтриговано уточнив:
— Він, що, справді, може стати таким, як оті їхні Чорновіл або Лук'яненко?
— Невдалі порівняння, старший лейтенанте. Ігуда — птах іншого польоту. Ви тільки гляньте на цього чолов'ягу. Який профіль, яке вольове підборіддя, яка харизма в погляді і в поставі, — розхвалював його офіцер КДБ, наче коня на ярмарку, не звертаючи при цьому уваги не реакцію самого Ігуди. — І повторюю: якщо б уже пан Ігуда справді вирішив чинити опір, ваші "беркутівці", чи хто вони там, відпочивали б зараз із переламаними ребрами і потрощеними щелепами. Це я вам гарантую. Коротше, я забираю його з собою. А цю свою міліцейську "справу" відкладіть і надалі про неї не згадуйте.
Ігуда розумів, що це лише гра, що Глотов-Габен з'явився за тим— таки бездарно розробленим десь по кабінетах КДБ сценарієм, згідно з яким, його, власне, й притягли сюди, до міліцейської дільниці. І що сама його затримка та демонстративне побиття — лише епізод, така собі кривава масовка... В КДБ він був упевнений, не битимуть. А якщо вже йти під суд, то краще все ж таки "націоналістом" і "ворогом народу", аніж карним злочинцем, та ще й за такою мізерною статтею, як "хуліганка".
А що міліція справді затримала його на замовлення КДБ, він переконався одразу ж, щойно опинився в кабінеті Глотова, де той, через кожні півгодини міняючись зі своїм напарником Щедренком, то провадив співбесіду, яка дуже нагадувала формальний допит, то одверто допитував, благенько маскуючи це під задушевну розмову.