Надибав я в інтернеті книгу, яку довго шукав, щоб розібратись. Звабливо-інтригуюча назва: "Чому нації занепадають". Дуже солідні автори, бестселер, вже шосте видання, Нью-Йорк. Безліч позитивних рецензій. Прочитав уважно, закрив розчарований. Так, гори фактажу, його глибокий аналіз. Але ж все це про держави, як апарат влади в суспільстві, а не про нації, як форми спільнот людей, об'єднаних єдиною мовою, історією, економічними зв'язками, рисами культури, поведінки, зрештою, ідентичністю. Поняття держава і нація майже тотожні, грань між ними розмита, але вона існує. Бо є нації без держави, держави без нації. Обачливість аналізу про сучасний занепад націй не випадкова. Бо вона обов 'язковоупирається в політику сильніших держав, націй, які тим чи іншим методом поневолили інші нації. Відомо який національний розвій одержали ті, що були у складі імперської Росії, СРСР чи тепер є в РФ. Націоналізм якраз і є сумішшю ідеології, політики, релігії. У руках незрілих, чи жадібних до влади, вона стає гримучою, призводить до страшних трагедій, як це було з Німеччиною. Теперішня агресія московії має ті ж корені. Її крайній розгнузданий імперський націоналізм вже перевершив фашизм. Знаєш, я прийшов.
Роман Михайлович осікся, замовчав, роздумуючи.
— Куди ти прийшов? — повеселіла Лілія Адамівна. — Кажи...
— Гм ... До богохульної думки. З "Старого Завіту" випливає, що Творець був засновником радикального націоналізму. Серед усіх народів відверто, жорстко вивищив єврейський: інші хай служать йому, він має право на їхнє майно, на них самих.
— Ой, Романе, ти таке вже гнеш! Менше читай. Дуже складно осягнути суть націоналізму простій людині.
— Ну, от на столі у тебе лежить ніж. Щодня ним робим щось корисне. А в руках бандита — то знаряддя вбивства. Або безкоштовні дари природи — сонце, вітер, вода, вогонь. Без них нема життя. Та їх надмір, чи відсутність для всього живого, є трагедією. Так і тут. І в природі, і в політиці повинен бути баланс. Ну, а попри такі страшилки, зворотним боком націоналізму є боротьба за незалежність нації, народу проти гнобителя, агресора, яку ми ведемо, розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва, те, що ми називаємо патріотизмом.
Знаєш, багато чого я не сприймаю в політиці Ізраїлю, але в дечому нам варто повчитись. Держава, яка не захищає свої національні цінності, ідентичність, не має майбутнього. Гостро не вистачає нам національної солідарності. Вона допомогла Ізраїлю відродити державу. Сто років тому, внаслідок чвар, ми теж втратили свою. Але були на рідній землі, вона не дала розмитись нації. А якби втратили її, розсіялись по світу, держави вже б не відродили.
— О, так! Вони дружні. Навіть попри неприязнь у стосунках, коли свого треба підтримати, виручити, про неприємне забувають. Дотулю сюди один випадок ще з совєцьких часів. Була я на курсах підвищення кваліфікації в обласній лікарні. Швидка доставила пацієнта з інфарктом. Зняли з поїзда. Ледь окріяв трохи, питає чи, бува, нема тут серед персоналу лікаря-єврея. Я, мовляв, у Луцьку вперше, знайомих нема. Ну, який поважний медзаклад обходиться без них? Знайшли. Вони зустрілись. І вже на другий день — півпалати "знайомих".
— От-от. Якраз цього нам бракує. Особливо за кордоном, чи в зросійщених містах. Нас єднає рідна земля, яку треба берегти, як найдорожчу святиню. Але що робиться у нас, то ти бачиш. Замасковані москалики, хохли-недоучки при владі, рідну мову душать, обдирають ненаситці матір-неньку, супостат топчеться по нашій землі, праправнуки козацькі голови складають. "Неначе люди подуріли", бо в гетьмани невідь кого пхають, — розпалювався Роман Михайлович.
— Романе! — спробувала пригасити спалах емоцій Лілія Адамівна. — Вистачить про серйозне. Краще про немислиме...
— Немислиме? — звузив брови Роман Михайлович. — Де ти його бачиш?
— Ти не помітив? Та ж пост Президента України нарешті зайняв націоналіст! Правда, не нашого коріння. Проте, "какая разніца?..", як він каже.
Роман Михайлович на мить осікся.
— Ну, знаєш.., — тільки й спромігся сказати. — Але твій постріл влучний. Для України — трагікомедія. За тридцять років не набрались розуму. Кого тільки не обирали! Легковажили серйозним. Хіба комусь не було відомо хто такий Янукович? Зек, бандит, ворог за духом. Білорус чи кацап. Та обрали і ледь не втратили держави, війну одержали. Гинуть хлопці. А комусь весело. І вирішили у своїй національній і політичній всеядності переплюнути всі країни світу. Бо дуже вже веселий. Гарний, вміє розсмішити публіку — пупа надірвеш! Ой, хтось-то з великих французів, здається Мопассан, казав: "Щоб правити народом, потрібен лише гарний дотеп, бо народ любить того, хто його бавить". Ну, як правитиме, побачим, але щодо виборів, то це, мов про нього сказано. І от "славних прадідів великих правнуки погані" облюбували для найвищого посту щирого "українця", хоч його брати по крові у структурі населення козацької держави займають мізер. Отак, шановний Генсек ООН, треба дбати про розвиток національних меншин у кожній країні світу! Нобеля нам за це!
Так, новообраний очільник з нації талановитої, розумово працьовитої. Але важить національний дух, професія, досвід державника, знання правдивої історії, героїв, звичаїв, проблем країни, яка його обрала. У нього наша ментальність, дух Шевченка? Уявімо: на найвищий пост у Польщі обрали українця, у Ізраїлі — араба, в Ірані — німця, в Китаї — американця. Нації вхопив би інфаркт. Чесно кажу — не можу до цих пір оговтатись: отака легка, навіть тріумфальна передача вищої влади у складний час, навіть талановитій людині, але яка уявляє країну телевізійною чи театральною сценою "95го кварталу", сценічного президента Голобородька асоціює з реальним. Ох, Тарасе, Тарасе, батьку ти наш, — кинув позір Роман Михайлович на обрамлений рушником портрет, що обіч ікони Ісуса Христа. — Пробач нам, недолугим, бо тяжко розплачуємось за свою наївність...
— Романе, а ти помітив, — з якого б місця ти не дивився на нього, очі Пророка, мов живі, пронизують душу?
— Чию пронизують — то і є справжні українці. Вони не бояться зустрітися з його допитливим поглядом: що ти зробив для України? Не бояться навіть життя за неї покласти, бо вищої любові до України, аніж її мав Тарас Григорович, я не бачу. Він і мене підживлює нею. О, а скільки тих, хто малодушно уникає зустрітись з його очима! Ні, ні, вони до нестями "люблять" і "шанують" Пророка разом з народом. У них портрети Кобзаря, його твори. Рідкісні, навіть раритетні. Для показухи, іміджу. Шевченка вони люблять по-своєму, народ — по-своєму. Але пропагують: любов одна, то ж влада і народ — єдині. Навіть комуністи, його, нашого націоналіста № 1, зробили своїм! У теперішньої влади він теж ніби у пошануванні.
— Ти, бачу, збираєшся за це її критикувати? Це ж геній, батько наш... Височінь неосяжна... Він розпалив у мізках українців такий вогонь, що його не загасила ні царська, ні комуністична влада, не загасить і теперішня московія.
— За пошанування — Боже, борони. Навіть у світі Тарас Григорович — людина-феномен. Переслідуваний владою, велет духом. Одна людина врятувала націю, згуртувала. Його твори — кров його серця, крик душі, найвищий вимір поетичного дару. І словом "творчість" це не вимірюється. То національна, моральна, духовна Конституція України, кожного українця, яку треба виконувати. Вона вища, глибша і ширша, аніж державна. А її підмінили помпезними заходами, увіковіченням імені Пророка у назвах міст, вулиць, навчальних, наукових закладів, медалей, звань, у тисячах пам'ятників, горах дослідницької літератури, за що тисячі авторів одержали наукові звання, посади. Воно необхідне, потрібне. Але то не те. Лукавить влада, лукавить з нею народ, бо ж простіше славославити, аніж виконувати... Зализують Шевченка. Чому ми так пізно порвали кайдани, терпіли поразки, ходили в рабстві? Бо не йшли за його словом, за його Конституцією. А вона для дії.
Роман Михайлович враз перервав свій емоційний монолог: погляд із портрета і його зустрілись.
— Дивлюсь я, Ліліє, йому в очі і так мені кортить спитати: "Батьку наш, Тарасе Григоровичу! Хіба ти свідомо прирік своє коротке життя на страдництво за Україну, зоставив своє невмируще слово, свій "Заповіт" нам задля свого пошанування? Він гірко б образився, чи й заплакав би від такої лукавої підміни змісту його Конституції. Бо ж ні владі, ні багатьом людям не хочеться складати перед ним чесний звіт, наближати те, про що він мріяв. Він на своїх плечах Україну, оборону з хлопцями на Донбасі тримає. Сила його слова неймовірна. Зачекай.
Роман Михайлович підійшов до книжкової шафи, вибрав щось, простягнув дружині.
— 116 сторінок книжечка, "Пекло Колими" називається. Подарував її мені автор, он ще й підпис дарчий. Микола Куделя з села Буяні Луцького району, простий селянин. У 2003 році я слухав його біля Луцької тюрми. Страдницьке життя пройшов у польських, німецьких, совєцьких тюрмах. За Шевченка, бо знав його всі поезії напам'ять. Зібрав величезну колекцію "Кобзарів". Шевченківського духу, сили волі була людина. Від розстрілу у Луцькій в'язниці у червні сорок першого його захистили. мертві, бо попадали на нього. Другий раз від смерті у 1950 році на Колимі врятував. хто ти, думаєш?
— Я ж не провидець. Лікар, напевне...
— У світі то єдиний випадок. Рятівником був. Тарас Григорович!
— Фантастика якась, — махнула рукою Лілія Адамівна.
— Ліліє, підозрювати цю людину у неправді гріх. Дух Шевченка, якого він шанував і неймовірно любив з юних літ, допоміг йому. В совєцьких концтаборах таких патріотів карали, нищили і руками вуркаганів, кримінальних злочинців. І от на лісоповалі над цим в'язнем вони почали знущатись. У неймовірній жорстокості, навіть смерті, зеки вбачали насолоду. То ж, коли він почув вирок "Дуги", ватажка озвірілих, "Врасход єво", попросив перед смертю помолитись... поезією Тараса Шевченка. На диво, той дозволив. Микола Куделя так одухотворено і щиро прочитав поеми "Сон", "Кавказ", що. Далі сама прочитай цей абзац.