Це вивело її з рівноваги, змусило серце битися гучніше й розплющити очі. Геть не розуміючи чому, почала озиратися навколо.
У натовпі, зовсім поруч, по праве плече, наштовхнулася поглядом на великі сині очі й утопилася. Закрутилося в голові, загупало у вухах так, ніби мало розірватися там від шаленого тиску. "Це він...", — нізвідки прийшло і в нікуди полинуло.
— Що з тобою? — почула схвильований голос матері.
— На мить закрутилося в голові, — прошепотіла. — Вже все добре.
— Ти впевнена? — кинувся до неї Павло.
— Так-так, не хвилюйтесь, — лепетала губами, блукаючи очима в натовпі й відчайдушно шукаючи ті очі. А чи їй ввижалося?
— Здрастуйте, пане Лисенку! — почула приємний баритон і заціпеніла.
Перед ними стояв високий і широкоплечий красень у військовій формі. Над високим чолом гладко зачесане русяве волосся. Прямий ніс і тверді риси широких вуст із ледь піднятими кутиками надавали строгому обличчю іронічности й зухвалости. Очі великі та глибокі, з чіткими темними бровами, які нависли над ними розлогими крилами.
Іванна дивилася на нього, не кліпаючи, й не ясно було, чи то від жаху, чи від зачарування.
— Дозвольте представити вам пана Івана Волянського, сотника УНР, — звернувся до матері й сестри Павло.
Сотник галантно привітався з пані Воженою й подав руку Іванні. Вона вже опанувала собою й, усміхаючись, простягнула руку для привітання.
Далі вони разом прогулювалися парком. Сотник із Павлом натхненно розмовляли про політику, віддаляючись від жінок, то знову поверталися до них, вибачаючись.
— Ви молоді й завзяті! У вас свої інтереси, тож не вибачайтесь, — заспокоювала їх пані Вожена.
— І тому, що молоді, мають знати, що сьогодні й жінки розуміються у багатьох питаннях, — докірливо кинула Іванна.
— Ми не мали в цьому найменшого сумніву. Та, мабуть, не хотіли псувати прекрасну вашу прогулянку різними воєнними та політичними темами, — виправдовувався Іван.
— Тоді можу Вам вибачити, позаяк у військових питаннях таки не тямлю, — стрільнула Іванна чорними очима на сотника.
Вони уже прямували доріжкою поруч.
— Жінці це, звісно, ні до чого, військова справа, — продовжував Іван, — але якщо пані цікавиться, то можу дещо пояснити. До речі, я погано розуміюся на мистецтві, а наступного тижня — опера, тож чи не склали б Ви мені товариство?
— Ви запрошуєте мене на оперу?
— Я запрошую Вас, — галантно вклонився сотник.
— Тоді про своє рішення повідомлю Вам до кінця тижня, — легка усмішка ковзнула її суворими губами.
Уночі Іванна довго не могла заснути. Все чула його голос, він бринів наймилішими нотами в її вухах. У голові туман, серце б'ється, мов навіжене... Хочеться то плакати, то сміятися. Поверталася знову й знов у ту мить, коли побачила в натовпі його очі, котрі свердлили... Його очі — її відчуття... Отам, на дідовому ґанку, вона відчула те саме збентеження! Тоді те саме хвилювання огорнуло її. Павло сказав, що познайомилися вони на їхньому подвір'ї тоді... Але у своїй розгубленості, у своєму вогні, яким горіла в парку, не надала тим словам ваги. Отже, це він дивився на неї — тоді! Він... І оця її закоханість у ніщо... Оця її ейфорія й напруга почергово... Все це, виявляється, — Він!
Під ранок, щаслива й майже невагома, Іванна таки заснула.
Оперу "Запорожець за Дунаєм" ставили у Троїцькому народному домі. Зала була наповнена вщерть. Іван уперше переживав щось подібне, й усе тут здавалося йому неймовірно святковим, особливим. Нові враження, нове життя у новій країні. Він дотичний до цього нового і дуже пишається цим.
Вистава поглинула його. Оркестрова музика, чисті, прекрасні голоси. Іванові здавалося, що він — у такому ж чарівному, чистому, чутливому світі. Завмер. Іванна поглипувала на нього крадькома й помітила якоїсь миті вологість у його очах.
Уже в антракті спитала його про перші враження.
— Приголомшливо! Зізнаюся із соромом, що такий досвід маю вперше. Досі я пізнавав війну, а не мистецтво...
— Війна — це теж своєрідне мистецтво, адже там потрібно вміти перемагати. Чи ні?
— Так. Але війна — це мистецтво обману, де кожна перемога зрошена кров'ю. Там присутня потворність і руйнація. У мистецтві ж — краса.
— Тоді навіщо людям війни?
— Хороше запитання, — усміхнувся. — З того, що зрозумів я, то війна — це передусім амбіції керівних класів. Людина — ненаситна й жадібна, їй хочеться завжди чогось більшого: влади, володінь, грошей. Але простому чоловікові війна ні до чого. Простій людині потрібен мир, аби працювати й мати приємні хвилини, як оця...
— Проте війни супроводжують людство на всіх його етапах, — зауважила.
— Значить, попри еволюцію, людина все-таки залишається незмінною у своїх пристрастях: кохати й воювати, — усміхнувся.
— Отже, війна — це пристрасть, як і кохання?
— Це сторони однієї медалі. Протилежності завжди приводять до конфлікту або ж об'єднання.
— Вічна боротьба...
— Так. І в обох випадках супротивник повинен здатися, впасти, бути підкореним, завойованим. Їх об'єднує битва. Тільки результати цієї баталії — різні.
— В одному випадку — життя, в іншому — смерть.
— І обоє зацікавлені в перемозі...
— Тобто кохати, по-Вашому, — це перемогти іншого?
— Не конче так. Бо іноді кохати — це й втратити, згубити себе. Перемагає кохання тоді, коли воно взаємне, бо виграють обоє. Цього не буває у війні: там — один переможець. Кохання доповнює і збагачує обох, війна ж мусить у когось щось відібрати.
— Я так розумію, що не тільки на військовій справі Ви знаєтесь, — зауважила Іванна.
— Але не розбираюсь у мистецтві, — змахнули крила брів на його високому чолі.
Дівчина все пильніше заглядала в його очі.
— А чому віддаєте перевагу Ви як людина військова?
— Мирові. Так, мирові, — відповів не думаючи.
— Дивно... А навіщо тоді армія будь-якій країні, якщо вона не збирається когось загарбувати?
— Армія потрібна для захисту.
— Позаяк світ і люди незмінні у своїх пристрастях...
— Абсолютно правильно. Армія для держави — це насамперед гарантія її міцности, а далі й процвітання. Хто захоче нападати на країну, яка має сильну армію?
— Ніхто! — погодилась Іванна. В її очах горів неймовірний вогонь. Вона пишалася цим сотником, бо її коханий не лише красень.
Після опери Іван попрощався з Лисенками біля їхнього екіпажу й був запрошений Павлом на чай до родини наступної неділі. Павло виконував бажання і прохання своєї сестри.
Уже налітав перший сніг. Природа втратила свої барви, тож дедалі більше панували чорно-білі тони, а поміж них — в'язка сірість. Але Іванну це не засмучувало. Вона була заповнена по вінця кольорами, світлом та коханням. Тож світ навколо в усіх своїх проявах поставав дивом.
Столиця теж вирувала різноманітністю настроїв та емоцій. У Петербурзі відбулася революція, більшовики взяли владу. Київ заповнило хвилею біженців.
Настрої української влади бажали кращого, на думку адвоката Лисенка, як і стан молодої держави. Багато хто чекав війни з боку більшовиків. Вони захопили Харків, і було питанням часу, коли вирушать на Київ. Відбувалися постійні наради й зібрання, формування загонів вільного козацтва. Незадовго до Нового року навіть пройшов парад військ на Софіївському майдані. Попи з хоругвами, молебні, вище керівництво уряду, місцева інтелігенція й заможні гості-вигнанці із сусідньої країни. Курені йшли в національних строях, попереду сотники, а за ними прапори. Іванна проштовхувалась у натовпі, аби побачити красеня Волянського. Останнім часом бачились мало, адже військові обов'язки сотника не залишали йому вільного часу. Не було сказано ще й слова про їхні почуття, але та атмосфера, те повітря, що оповивало їх, коли вони зустрічалися, говорило само за себе.
Столиця готувалась до святкування Нового року натхненно, ніби й не існувало ніяких зовнішніх загроз. Уряд скасував сухий закон, і у продажі з'явилося вино. Театральні вистави йшли в усіх театрах міста, музичні феєрії оркестрів та хорів не припинялися. Новорічні колядки й постановки для дітей, цирк та сінематограф...
Родина Лисенків прибула на святкування до "Українського клубу", їх уже чекали Павло з Іваном. Після не зовсім оптимістичних промов та побажань урядовців відкоркували вина. Запахло печеною гусятиною. Хоча й мала реальність вигляд темної хмари, яка розповзалася усім небом і ось-ось мала розірватися грозою, люди все-таки усміхалися, обмінювалися світлими побажаннями й подарунками.
Іванна приготувала дарунок і для Івана: книжку історії мистецтв.
Сотник був приємно здивованим і дещо розгубленим, він не мав дарунка для Іванни. Розгорнув, дякуючи, й натрапив очима на гарний дівочий почерк: "Справжнє мистецтво — те, що народжене любов 'ю".
— Справді, — звів очі на дівчину, — любов породжує красу, а ненависть — потвор. Ви красуня, пані Іванно, — продовжував чомусь тремтячим голосом, — але ще більша краса живе всередині Вас, тому так пишно цвіте зовнішня. Я дуже щасливий і дуже удачливий, що зустрів Вас... Зрозумів це ще тоді... на тому подвір'ї...
— Я знаю, — часто дихаючи, з палким поглядом промовила Іванна.
Сотник здивовано дивився на неї і збирався щось відповісти, але заграв оркестр, тож Іванна випередила його:
— Не треба слів... Слухайте, яка музика.
— Знаю тільки, що це прекрасний вальс... І знаю, що хочу танцювати його з Вами.
Вони крутилися під звуки Шуберта і крутився увесь світ навколо. Вони стали його центром, його віссю. Бачили тільки очі одне одного, де два різні світи зливалися в один. Відчували дихання тіл, порухи кожного м'яза, забарвлення кожної думки. Вони мали одну думку на двох і вже знали про це. Танець став їхнім світом. Став освідченням у чомусь глибокому й вічному... Став перемогою.
* * *
Після Нового року з'явилася у новій державі й нова національна валюта.
Ще з грудня минулого року УНР почали визнавати іноземні держави. А вже проголошення незалежності 22 січня 1918 року дало можливість народній республіці стати повноправним суб'єктом міжнародного права. Це неабияке досягнення. Держава намагалася жити й розвиватись, попри те, що її, молоду білу голубку, обступали з усіх боків чорні ворони. Антанта сиділа в Одесі й ласо поглядала на решту, поляки облизувались на її західні землі, на ласий шматок вичікували румуни, а з південного сходу нависла розкаряченим орлом московинська добровольча армія.