– Тоді вже розкажіть заодно й про балачку Кау: вона звідки?
– А-а-а, так то задесенська говірка, з правого берега. Там усі так розмовляють: від Новгорода-Сіверського й до Чернігова, якщо не до Любеча: "Пайшла, палапатєла карова па лєду", – директор і сам веселиться, передражнюючи когось.
– Це якесь зросійщення? Чи від білорусів пішло?
– Та ні, здається. До речі, Миколине прізвище Литвинець, – характерне, між іншим, бо ще років сто чи сто п'ятдесят назад задесенці самі себе часто литвинами звали. Тому можна вважати, що за Десною в нас литвинський діалект.
– То це якось із Литвою пов'язано?! – по-справжньому дивуюсь я.
– І так, і ні. Нас колись сіверянами звали, потім пізніше сіврюками, а задесенців – литвинами, були ж іще й пінчуки – від Пінська, місто таке в Білорусі є. Тепер походження наших людей тільки в прізвищах лишилося: Литвин, Литвинець, Литвиненко, Пінчук, Борзенець, Полтавченко, Полтавець, Москвин.
– Скільки цікавого Ви мені розповіли!
– Ну, так сьогодні День краєзнавця, коли ж іще? – знову сміється Андрій Остапович. – Ви мене зупиняйте, інакше про краєзнавство я можу цілий день говорити: хобі в мене таке.
– Щаслива Ви людина, Андрію Івановичу.
– Поза всяким сумнівом! – радо погоджується директор. – Втім уже п'ять хвилин на шосту, треба музей зачиняти, на сигналізацію ставити, бо поліція примчить, попаде мені.
Ми продовжуємо розмову ще й по дорозі на Клевеню і коли з жалем прощаємося, то в мене лишається стійкий післясмак естетичного задоволення – вперше за останні п'ять тижнів.
4.06.
Жуки народилися!
Ютьюб розривається від смакування деталями операції "Павутина". Варто вийти за хвіртку й стріти котрогось із сусідів-чоловіків, і той обов'язково заведе мову про спецоперацію СБУ, при цьому кожен майже переконаний, що відтепер подібне до "Павутини" слід чекати коли не щонеділі, так раз на місяць вже ж точно. Бо вчора під опорою Кримського мосту рвонула ціла тонна вибухівки, правда, міст як стояв, так і стоїть, а зо всіх експертів Клевені один лише Михайло Гергель авторитетно, як будівельник-практик, заявив, що наші спецслужби або не консультувалися з фахівцями, або фахівці тепер пішли негодящі, бо така кількість вибухівки супроти тієї паскудної споруди в обраному місці то ніби курям на сміх, а коли вже конче треба було підірвати, то ліпше би закладали під іншу якусь, рядову опору – який-не-який толк, а був би. Дивно, але, виявляється, українці спеціалістам іще довіряють: з Мишком ніхто не сперечався, принаймні в моїй присутності.
Жіноцтво в обговорення диверсійної теми не включається, остерігаючись жорсткого демаршу або насміхань від протилежної статі, проте при згадці про "Павутину" на обличчях читається видиме задоволення: надто вже допекли всіх сигнали повітряної тривоги, гул шахедів, щойно стемніє, і черги кулеметів та гармат хлопців з протиповітряної оборони ДФТГ[21]. Але при цьому добре відчувається, що загалом така ситуація з інформаційним обміном нашим жінкам не до вподоби – вони почуваються вибитими з живильного середовища – як це: новини є, а жіноча експертна думка їх споживачів не цікавить взагалі?
Аж тут з самого ранку, щойно я, продравши від сну очі, ступив на ґанок з наміром дістатися нужника, як з обійстя ліворуч розлягається майже панічне:
– В'їрко, жуки народилися!!
Пам'ятаю, як точно з такою ж інтонацією кричав у рацію наш необстріляний ще новачок з позивним Джміль: "Нас підари обходять з лівого флангу!" Мені аж у серце кольнуло: і від яскравого спогаду, і від неясної ще тривоги, бо найбільше людину лякає невідомість, а в голосі Гармашихи відчувається щось таке глибинне, архетипне – не зійти мені з цього місця, коли не так само років шістсот назад кричали тут: "Сарана!" або в часи козаччини: "Татари!" Треба зовсім дурному бути, щоб не зрозуміти: йдеться про колорадів, тож, забувши навіть про свої базові потреби, і я, піддавшись паніці сусідок, поспішаю до свого городу: що там? Краєм вуха знову чую лемент від сусідки:
– В'їрко, чи ти яд пуд п'їч заховала?!
– У літній кухні на вікні лежить, – незворушно відповідає невістка Віра, – самі ж у суботу поклали.
Пригадую, як і ми з Жоріком на загад баби Ліди одного літа збирали у пластмасові дитячі відерця з налитою в них соляркою отих паскудних смугастих жуків, що какають тобі на пальці чимось смердючо-жовтим. Огидне було заняття, мушу визнати. Повівшись на бабину бізнес-пропозицію: по копійці за жука, ми тоді встрягли в добрячу халепу, заробивши по нещасній десятці, перетолочивши половину картоплі й наслухавшись бабиних спершу повчань, а потім, під кінець операції, мало не прокльонів. Спини в нас після того так боліли, що ми зареклися й ногою не ступати далі дідового саду. Добре, що й баба Ліда була приблизно ж такої думки про свою бізнес-ідею – більше нас на боротьбу з жуками не посилали, обмежуючи наше трудове виховання травою для кролів, збиранням смородини, малини та опалих яблук у саду.
Невже ж на мене знову чекає відерце з соляркою, жовті колорадські екскременти і біль у спині? З острахом проходжуся городом, силуючись угледіти кляту всіма селянами напасть, але ніде нічого не бачу. Мабуть жуки зжалились наді мною, або Гармашиха, панікерка, надто рано забила тривогу. Втім і Хасточка вже топчеться на своїй ділянці, й сам Андрій Остапович походжає вдалині, зігнувшися, поміж рядків картоплі, ніби аж принюхується: ого якого страху нагнав на сусідів громовий голос Уляни Петрівни! Я заспокоююсь і збираюся вже йти геть, до більш приємних справ, коли ж це, кинувши востаннє оком на картоплю, помічаю на листі крайнього куща щось таке дрібне, червоненьке. Нахилившися й собі, уважно роздивляюся: дійсно личинки жука – давній спогад дитинства. Кругленькі, дуже маленькі й неактивні: сидять собі на листочках, гріються на сонці.
Ну, народилися, буду знати. Але навіщо ж ця паніка? Піду вмиюся, поголюся, поснідаю, можливо, знайду оприскувач, що ним дід кропив сад, піду в Город, отруту куплю, а завтра вже й жука того потрую, нехай трохи підросте.
Виконавши неодмінний ранковий ритуал, нарешті йду шукати отруту, бо вже бачив на городах не одного сусіда з обприскувачем за плечима: хтозна, чи всі вони перестраховщики, чи й мені все ж таки слід довіритися місцевому досвіду? Перше ж разюче спостереження в гущі мас: інформаційний порядок денний разюче змінився – вже ніхто й не згадує ні про операцію "Павутина", ні про Кримський міст: тепер маленька смугаста тварючка перемкнула на себе всю увагу аборигенів. Скрізь, навіть просто на тротуарах, чуєш:
– Чим будеш кропити?
– "Дестроєм".
– "Дестроєм"?? Да ти шо – то ж вчорашній день! Тільки "Ампліго"!
– А я перед посадкою "Престижем" обробила й жука в мене тепер чортма. А ви ще п'ять разів тую отруту наллєте, бо колорад тепер не дурний, яйця в різний час відкладає.
– А я вже десять років тільки "Актарою". Ще ніколи не підводила.
– А я...
Кого слухати?.. Почуваюся дезорієнтованим перфекціоністом, який намірився зробити все якнайкраще, але тоне в морі експертних думок. Врешті махнув на все рукою, зайшов до магазину "Сад-город" і віддався на милість продавчині. Тітка, дебеліша від Уляни Петрівни, спитала скільки в мене соток і нічого більше не кажучи, поклала до целофанового пакетика три шприци з речовиною кольору кави з молоком.
– Сто гривень, – буркнула таким тоном, ніби я її попросив заплатити за мене.
Вміють же деякі люди настрій псувати. Ще й ці пакетики з целофану: я ж добре пам'ятаю, що з двадцять третього року вони заборонені законом. А тут всі махнули рукою, мовби й немає в нас кому за цим дивитися – в Го́роді паперовою упаковкою послуговується одна лише аптека "Подорожник". Хоча, можливо, й правда нема кому. Ех, провінція... А що, власне, провінція? Коли тобі не однаково, візьми та й зроби заяву в Держпродспоживслужбу щодо порушення законодавства. Але ж по факту це означатиме, що ти, ледве тут з'явившись, ще навіть не ставши своїм, одразу ж проявиш себе скандальною персоною – саме так і скажуть на Клевені. Як це там Кау жалівся: "Щоб у Городі своїм стать, потрібно сім год на призьбі спать"? А за сім років так звикнешся з тутешніми порядками, що тобі ніколи вже і в голову не прийде скаржитись. І тут мене пробиває: ач, ти й сам уже потрапив у сильце́ звичаю, над яким не так давно потішався – "А що люди скажуть?"
За цими роздумами я вже й удома. Сповнений рішучості, віднаходжу в господарському приміщенні бачений уже на інших ранцевий агрегат для гігієнічної процедури на картопляній ниві, якийсь час розбираюся з його будовою і принципом роботи, навіть випробовую, заливши звичайну воду – диво техніки з важілем під ліву руку й вудочкою з форсункою під праву працює без нарікань. Ну, колоради, заждіть: буде вам зараз лихо!
Але кидаю погляд на годинник – от дідько! – пора готувати обід. Найнеприємніше в моєму нинішньому житті відчуття, це коли їсти катма. Тоді доводиться творити щось нашвидкоруч, експромтом і це одразу ж сигналізує про невлаштованість твого побуту, сіє невдоволення собою і розчарування життям. Ні, в провінції чоловікові таки важко без жінки: розподіл праці в патріархальному суспільстві на чоловічу та жіночу не просто так виник. Жаль: тут не те, що рабиню собі не купиш, але навіть домогосподарку не винаймеш, бо й грошей на неї катма, і Клевеня цей шок не переживе, а оскільки з мого власного досвіду жіночі клопоти займають більшу половину дня, – час, котрий можна було би витратити на вирішення, можна сказати, дійсно глобальних проблем мого тут існування, – то лишається тільки констатувати правдивість висновків людства: чоловікові без жінки нія́к!
Ну ось, перший приклад – далеко й ходити не треба: заклав у мультиварку продукти, залив водою, в розетку увімкнув, а звідти тріск і запах горілого, тобто, вірна ознака короткого замикання.
– Ке фастидіо![22]
Чортихнувшись по-всякому разів із десять, мушу вимикати все живлення хати й братись до ремонту. І тільки справившись із проблемою, згадую, що міг би спокійно віднести мультиварку в літню кухню – процес куховаріння йшов би сам собою, паралельно з розв'язанням проблеми.