Все залежатиме від того, як сприйме мою вечірню появу капітан "Ісмаїла-паші" Сулима.
— Ви ж не можете залишити мене тут одного.
— А тож чому? — знову врізалася йому в боки ців'ями пістолетів Ванда Оржинська.
— Ви теж повинні залишатися, — пробубонів Ардалл. — Звідки я можу знати, що не викажете мене? І потім, я не бажаю, щоб ви ночували в каюті Сулими.
— Забуваєш, що я наложниця капітана судна, хто б там ним не був, а не якогось там азаба, який рятується у мене під лежанкою, — зневажливо проказала Ванда, пістолетами відтісняючи Ардалла від дверей. — Та й потім... Ти ж не збираєшся переховуватись до кінця плавання? А якщо й збираєшся, то не май наміру відсиджуватись у моїй каюті.
— Але ж тепер ми вже далеко в морі, без човна до берега не добутися.
— Згодна, не добутися. Тому залишається тільки одне: впасти до ніг Ларжичеві.
— Чому ви вважаєте, що я здатен на це? — внутрішньо спаленів Ардалл, відроджуючи в собі "гордого римлянина".
— А чому ти вважаєш, що мені приємно буде висіти на одній реї з тобою, колишній "азабе азабів"? Із полковником Сулимою — інша річ, — уже одверто нервувала його баронеса. З ним я згодна навіть на рею.
— Тобто збираєшся виказати мене Судимі, — знічено якось проказав іллірієць.
— А ти чекав, що приведу сюди Ларжича з його горлорізами, більшості з яких ти добряче насолив?
— Як же я вас усіх ненавиджу! — по-бичачому похитав головою Ардалл, намагаючись утамувати свої лють і безсилля.
— З такою ж люттю всі інші на цьому кораблі ненавидять тебе, азабе. Вважай, що це вже не звичайнісінька каравела, а Ноєв ковчег вселенської люті.
Козака, що чергував біля каюти Сулими, баронеса впокорила досить швидко:
— Потерпи, — грайливо мовила вона, поводячи пальчиком по його грудях, — до тебе теж дійде черга. А поки що на мене чекає полковник Сулима.
— Та мені вже, мабуть, не дочекатися, — зітхнув стомлений боєм козак.
Поява баронеси виявилася настільки несподіваною для нового капітана "Ісмаїла-паші", що з ліжка свого він піднімався так, мовби посеред ночі побачив перед собою привида. Він уже справді заснув, але не настільки глибоко, щоб віддатися сновидінням.
— Ви, баронесо?! Не чекав. Занадто вже несподівано, — промурмотів він, усе ще стоячи біля постелі.
— Зате я змушена була чекати, — з незрозумілим Судимі гнівним докором пояснила Ванда. — Що ж ви за переможець такий, що, напившись крові свого суперника, не прийшли, аби заволодіти головним призом?
— Я ним уже заволодів, — обвів поглядом каюту. — Цей корабель іде під козацькими вітрилами.
— То ваш приз — всього лиш оцей жалюгідний корабель?! Мені соромно за вас, полковнику, — впритул підійшла Оржинська до Сулими. — Справжній лицар так поводитись не повинен. Невже вам не відомо, що найсвятішим призом в усіх справах чоловічих повинна залишатися жінка?
— Це все тому, що в козаків інші "призи" й інші святині, — відбувся іронічною посмішкою капітан вітрильника.
— Яка жорстока зухвалість! — удавано обурилася баронеса, але це не завадило їй усадити Сулиму на лежанку і притиснути його го-
лову до грудей. — Проте сьогодні, мій полковнику, вам прощається навіть це.
— Мабуть, такий уже щасливий день випав мені сьогодні, — стиха проказав Сулима, п'яніючи від давно забутої близькості жіночого тіла. Молодого, налитого, по-справжньому звабливого... тіла. Ще недавно сподівання на таку близькість видавалися настільки примарними, що бранець-галерник навіть перестав марити ними.
— Тільки відтепер — ані слова, — схвильовано попередила баронеса, — бо інакше не лише втратите свого приза, але й стратите саму мрію про нього!
Наче боячись порушити цю заповідь, Сулима оголював її мовчки, тремтячими руками обмацуючи кожен вигин пружних, по-дівочому твердих грудей, кожен м'яз її опуклих стегон. Захопившись, полковник упустив ту мить, якої, втративши терпіння, жагуча полька сама зірвала з себе решту одягу, й, обхопивши коліньми його торс, примусила лягти.
А ще за кілька хвилин вони, оголені і безпечні, лежали в обіймах одне одного, і каюта їхня похитувалася чи то у ритмі адріатичних хвиль, чи у ритмі їхніх спраглих до кохання тіл.
— Напевне, я не повинна була говорити вам цього зараз, у нашу ніч, — проказала Ванда, відчувши, що обійми чоловіка остаточно зів'яли, — але й відкладати цієї справи не можу. Склалося так, що у мене в каюті шукає порятунку Ардалл.
— То він на судні?! — рвучко звівся на лікті Сулима. — Як він тут опинився?
— Піднявся на борт одразу ж по тому, як урятувався втечею від Ларжича.
— Але чому він опинився у твоїй каюті?
— А якби вам, мій полковнику, довелося рятуватись, до кого б ви ще подалися, як не до беззахисної жінки, до найбеззахиснішого на цьому кораблі створіння? Хто ще надав би вам притулок, ризикуючи при цьому бути повішеним на реї?
— Згоден, вибір був би невеликий, — неохоче якось погодився капітан "Ісмаїла-паші". Не подобався йому такий поворот їхнього побачення, рішуче не подобався.
— Його взагалі не було б, мій полковнику, — збуджуюче провела тремтливими пальцями по низу живота чоловіка.
— І з якими ж намірами Ардалл повернувся на корабель?
— Швидше, зі сподіванням. На помилування. Проситиме, щоб дозволили дійти на цьому судні до Італії чи до будь-яких інших берегів, крім того острівця, на узбережжі якого ледве врятувався від зграї піратів. Сподіваюсь, ви не стратите його? — нашорошено поцікавилася Ванда.
— Не знаю, побачимо, як він поведеться.
— Але ж ви чомусь не страчуєте полонених турків, яких тримаєте в трюмі, — враз посуворішав голос баронеси. — Хоча це вони, а не Ардалл, перетворили вас на раба-галерника.
— Поява на борту Ардалла може розколоти азабів на тих, хто за нього, і тих, хто за Ларжича.
— І все ж, я помітила, що "азаб азабів" ставився до вас полюдськи, — не бажала сприймати його доводи баронеса Оржинська. — Ви навіть потоваришували. І потім, ви повинні знати, що капітан на кораблі — це бог. У вас, адмірал-полковнику, досить влади, щоб примусити Ларжича змиритися з вашою волею.
— "Адмірал-полковник". Цей чин вигадали самі і щойно?
— Невже не подобається?
— Чому ж, цілком козацький чин. Зрештою, чин-посада "гетьман" походить всього лиш од банального германського слова "гауптман".
— Уявляєте, як на цьому тлі виокремлюється пишне "адміралполковник".
— То це Ардалл прислав вас сюди? — запитання пролунало незле, проте баронеса все ж таки відчула в ньому певну загрозу. — Спочатку переспав, а потім умовив... Кажіть одверто, не намагайтеся й далі заговорювати мені зуби своїми незнаними в світі чинами.
— Я переспала з безліччю чоловіків, мій адмірал-полковнику, і поява серед них цього дикого іллірійця особливої втіхи мені не принесла б. Але правда полягає в тому, що Ардалла я до себе поки що не підпустила. Поки що. А прошу про нього, тільки тому, що надала йому притулок.
— Добре, нехай вранці зайде до мене. У крайньому разі до італійського берега пересидить у трюмі, разом із полоненими.
— Що ж, покладатимусь на ваше слово лицаря, мій адміралполковнику.
Вважаючи, що місію свою виконала, баронеса мовчки і занадто поспішливо, як на таке побачення, одяглася.
— Щоб остаточно розвіяти ваші сумніви і підозри, мій адміралполковнику, — проказала вже від дверей, — можу додати, що просити про помилування Ардалла я могла б і вранці.
— Тоді що ж привело вас до мене посеред ночі? Бажання відновити свій статус наложниці капітана судна?
— Відновити статус? А що, у мене тут є суперниці?
— На жаль...
— Оце "на жаль" свідчить тільки про те, що ви, Сулимо, негідник, — тоном ображеного дівчиська заявила баронеса. — І не думайте, що я аж так захоплена вами як чоловіком. Насправді мене привело сюди хтива жіноча помста. Капітан цього судна ґвалтував мене мало не щодня. То чому я не маю права хоча один раз зґвалтувати капітана?
Двері баронеса Оржинська зачиняла під мстивий регіт мужчини, який раптом відкрив для себе, що його, бачте, "зґвалтовано"!
24
— З чим прийшов, гордий римлянине? — суворо поцікавився Сулима, побачивши вранці на порозі своєї каюти Ардалла.
Іллірієць похмуро, з-під лоба, зиркнув на капітана вітрильника, важким поглядом обвів його пристановище і виразно стенув широкими, покатими плечима.
— Мій легіон поліг, а я — перед вами, полковнику, і чекаю на вирок.
— Він не поліг, римлянине, він зрадив тебе, втікши з поля бою.
І жодна децимація[24] змити ганьбу твого воїнства вже не здатна.
— Може, й так, може, й зрадив і через те навіки зганьбився, — стомлено погодився Ардалл. — Одначе не про зрадливий легіон мій тепер ідеться, а про мене і... мою власну зраду.
Проказавши це, іллірієць покаянно глянув на капітана судна, але той чи то не надав уваги його словам, чи просто вирішив уникати розмов про вчорашні події.
— В останні дні на судні відбувалося чимало такого, що слід залишити в минулому, — сказав він по нетривалій задумі, під час якої неспішно вимірював кроками хистку підлогу каюти. — Саме це я і примудрився зробити.
— З вашого боку це благородно, полковнику.
— То що заважає продемонструвати таке ж благородство вам, іллірійцю? — жорстко запитав козацький ватаг.
— Відсьогодні тільки його й демонструватиму, — таким самим жорстким тоном відповів Ардалл, а, дещо повагавшись, додав: — Принаймні щодо вас, козацький полковнику.
Сулима поглянув в ілюмінатор. Палаюча півкуля сонця повільно "виплавлювалася" із глибини моря, віщуючи ще одну спокійну погожу днину. Легенький бриз неспішно переорював неглибоку борозну, яку полишав по собі "Ісмаїл-паша", і вчорашній галерник пригадав, що такі тихі, богочестиві світанки веслярське товариство завжди сприймало з прокляттями, оскільки знало: на вітрила капітан не покладатиметься, треба буде налягати на весла.
Задивившись на цю морську "борозну", полковник на певний час забув про існування колишнього "азаба азабів", і лише коли той нагадав про себе покашлюванням, озирнувся.
— Щиро кажу: дізнавшись, що ти, азабе, кинувся в море, я пожалкував. Хотілося, пройтись вулицями омріяного тобою Рима опліч тебе.
— Справді? — подивувався Ардалл. — Але ж сталося так, що я пішов проти вас. Якщо правдивіше, то навіть не супроти вас, а супроти Ларжича.
— От бачиш, у ці хвилини ти все ще думаєш про ворожнечу з Ларжичем, а мав би думати про побачення з найвеличнішим містом світу — Римом.