Тож дозвольте ще раз відрекомендуватись: мандрівний монах, з вашого дозволу, — по-старосвітському схилив голову.
— Я ж, у свою чергу, скажу вам кілька слів стосовно краси. Саме нею, скрасою своєю, вона і страшна, ця земля чорнобильська. Та про це краще розмірковувати на ситий шлунок. Це вам, — передає пакет. — У цій торбині — дві смажені рибини, кілька раків і дві лапки — чи то зайця, чи кроля, якого вполював на поближньому хуторі.
— І все це — мені?! — вражено перепитав чернець, приймаючи від нього пожертву. — Дякую, щедро, дуже щедро.
— Про те, що маєте бути десь тут, я дізнався кілька днів тому. Мені про вас Ліквідатор розповідав.
— Он воно що! Це той, що й досі могилу собі впорядковує?
— А що вдієш: до відходу до царствія небесного цей чоловік вирішив підготуватися ґрунтовно.
— Проте досі так і не висповідався. До речі, як я вже казав, мене рукопокладено на ієромонаха, тобто я вже не лише монах, але й священик.
— Отже ви здатні, і вже навіть самим Господом покликані відпускати гріхи? Чудово, сприймаю цей факт, як нагадування про потребу власної сповіді.
— Е, ні, вас, — остаточно перейшов на "ви", — не квапитиму. Відтак поясніть, з якого дива ця щедрість дарів. Ми ж іще навіть до пуття й не познайомилися!
— Від щедрот душі християнської — здається, так, за церковною традицією, слід відповідати в подібних випадках.
— Божеська відповідь, божеська. Самі ловили та варили чи смажили цю живність?
— Сам, ясна річ. Відроджую первісні мисливські навички предків, не вдаючись до вогнепальної зброї, — поправив рушницю, що висіла в нього через плече, ців'ям донизу. Що не кажіть, а протриматися тут можна: риба є, кури здичавілі не переводяться...
Ієромонах ще раз оглянув дари, прислухався до тріскоту гілок під лапами якоїсь дичини, що продиралася крізь поближні хащі, і знову сумирно схилив голову.
— Не запитую, що вас привело в ці краї, сину божий. Може, ви й самі не знаєте, що саме спонукало до цих мандрів.
— Знаю, але про це краще не розпитувати.
Мандрівний Монах задумливо подивився кудись повз сержанта, у гущавину лісу, кивнув, і щось промуркотавши собі під носа, чи не якусь фразу з молитовника, показав на латку землі, що пологим схилом спускалася до річки
— А я, ось, монастирський город собі завів. Монастиря ще, власне, нема, а город уже є.
— З радіоактивною картоплею і цибулею, міцністю в двісті бер. Які не тільки сльозу здатні вибивати, але й усі гейгерівські лічильники позаклинювати. Священна городина!
— У мертвородній землі й плоди мертвородні, — повчально проказав ієромонах, ідучи до церкви. — Свого часу ми занапастили цю святу землю Чорнобильську, та й тепер вона занапащає нас. Тож не маємо права ні оскаржувати її, ні проклинати. Можемо хіба що молитися за неї, усвідомлюючи, що не її це гріхи, а наші.
— Е, ні, цей невдімолимий гріх Всевишній мав би взяти на себе. Чи ж не з його волі сталася чорнобильська трагедія?
— Сам іноді замислююсь над цим вселенським парадоксом, — несподівано визнає чернець. — Хоч і розумію, що грішу ним проти самої божественної істини.
— Не божественної, а всього лиш церковної, — парирує солдат. — Одначе не будемо про це... Та ще й тут, перед храмом стоячи. Отже, ви теж нетутешній. З'явилися в цих краях уже по тому, як сталася аварія і Зона знелюдніла?
— По тому, — неохоче підтвердив ієромонах. — Але годі про це. Священики не для того існують, щоб перед кимось висповідувати— ся. У них інше покликання — вислуховувати своїх прихожан не лише власною душею, але й душею Господа.
Авгура хотів щось мовити у відповідь, але в цей час звідкись із-за кущів долинув хрипкий голос невидимого репродуктора:
— ...Чєрнаморскій флот бил, єсть і будет рассійским! Ми нє да— пустім ослаблєнія магущєства Рассійскай держави на Чьорном море!
Сержант здивовано роззирнувся.
— Звідки тут репродуктор чи радіоприймач? І взагалі, що це так по-імперському віщає? Чому раніше не чув?
— Не нервуйтеся, це в нас тут з'явилося "збожеволіле радіо".
— То вже й таке існує — "збожеволіле радіо"? Що московське радіо денно й нощно по цих краях надривається — чув, але про "збожеволіле"...
— Та це ми його так називаємо — "збожеволілим". Тільки в цій місцині воно проявляється якось по-особливому, можна сказати, по-містичному. Виявилося, що в "могильнику ліквідаторської техніки" лежить присипаний землею репродуктор, ну, той, що на стовпі. То ліквідатор тут один, який засипав той могильник, з'єднав якісь дротики, мабуть, з підземним радіокабелем, і радіо ожило. Цілими днями це "збожеволіле радіо" мовчить собі, а тільки коли в світі зайдеться на якесь лихо, скажімо, на землетрус, катастрофу чи війну, — воно раптово оживає, вигукує про все те, і знову замовкає.
— І справді, містика якась.
— А найчастіше починає горлати, коли в Москві хтось там, у черговий раз, на Україну накидається. Тоді воно звіріє. Недарма оте їхнє Останкіно, в Україні давно називають "Брехостанкіно". Та коли, в знавіснілості своїй, у лютій ненависті до України, це "Брехостанкіно" остаточно божеволіє — я негайно хрещу репродуктор, і він поволеньки втихомирюється.
Проте цього разу з осінінням хрестом ієромонах не поспішав, отож диктор "збожеволілого радіо", як і раніше, голосом якогось там "ніжєгародскаво Геббельса", репетував:
— Южниє області Украіни історіческі прінадлєжат Рассії! Ми далжни взять іх пад свою юрісдікцію, чтоби защітіть інтереси рус— скаязичнава насєлєнія! Ми нє дапустім, чтоби на Украіне і дальше прєтеснялся русскій язик! Русскоязичноє насєлєніє Украіни і других республік бившєва Савєтскава Саюза желает і далжно жіть в едином русскоязичном прастранствє, в Русскам мірє!
— Та вгамуйте вже цього кремлівського придурка, Геббельса ніжє— городського!.. — уривається терпець в Авгури.
— А так, а так! Геть оскаженів! Свять, свять! — нажахано хрестить "Брехостанкіно" Мандрівний Монах, наче заповзявся усіх бісів з нього повиганяти. — Ізіди, сатано кремлівська!
Лише по тому відчинив напіврозтрощені двері й увійшов до церкви. Через проломану баню її, повибивані вікна і потрощені стіни, проникало сонячне світло, під променями якого Авгурі відкривалися побляклі, подекуди понівечені, розписи стін, обгорілі образи і стьмя— нілі лики святих. Біля однієї зі стін сіріло під шаром пилу благеньке, саморобне риштуваннячко.
— Ти диви: подіяло, замовк, тільки й того, що харчить, ніби отой кремлівський придурок і справді, на тому ж таки радіодроті, й повісився! — хитнув головою сержант, завваживши що шовіністично налаштований диктор "Брехостанкіно" справді вгамувався. Питання: чи надовго? — Отже, свої власні гріхи ви відмолюєте у цьому храмі?
— Свій земний гріх я спокутував далеко звідси, в одеському монастирі. Дізнавшись про лихо, що скоїлося в Чорнобилі, я попросив настоятеля не лише відпустити мене до Зони, але й домогтися у влади дозволу збудувати десь тут, неподалік Саркофага, чернечий скит. Шкода тільки, що настоятель не домігся цього. Чи, може, й не дуже прагнув домогтися. Знав, що не дозволять.
— І тоді ви самовільно залишили монастир, щоб продовжити своє служіння Господу в Зоні...
— Не міг я і далі залишатися у монастирі Московського патріархату, аж нашпигованого отакими "ніжєгородськими Геббельсами", котрі день і ніч про "русскій мір" талдичать. Уночі втік. До Вапнярки добувся дизель-поїздом, а далі подався пішки, наче паломник — на прощу. Біля хутора Журби мене мало не розтерзали собако-вовки. Палицею відбивався. І таки загинув би, якби не вскочив у крайню хатину. А вже господиня хутора, що називає себе Вічною Журбою, розповіла мені про цей храм. Доводилося бувати колись на хутірці Вічної Журби?
— Навіть не здогадуюсь, де він знаходиться.
— Ще побуваєте. Правда, прихожанкою церкві моєї жінка ця так і не стала. Але, може, тому й не стала, що занадто вже вона якась така... демонічна. Ну а щодо храму, то проглядається якесь Боже знамення в тому, що він усе ж таки вцілів. Кажуть, нібито стоїть уже три віки, зумівши пережити десятки воєн, пожеж та епідемій... Але не було такого, щоби люди зовсім зрікались його; бо й справді не було, аж поки не зійшла на землю ця ось, біблійно напророчена "Звізда Полин".
— Незрозуміло тільки, з якого це дива його тут спорудили? Адже поблизу не видно жодного села.
— Та ні, село тут усе ж таки існувало, крайні хати його — одразу за переліском, який останніми роками дуже розрісся і загущавів. В окупацію воно, правда, геть чисто вигоріло, а після війни його відбудували, але не все. Що ж до церкви, то вона так і звалася — "лісовим храмом". Вічна Журба каже, що на цьому місці, ще за князя Володимира Хрестителя, було язичницьке капище, святилище тобто, з усіма ідолами русичів.