Вони їй взагалі не потрібні. Скільки вчених вже виїхало за кордон! Зате слухняна команда дилетантів вчить нас як жити, державу розбудовувати. Та вмій хоч вислухати розумнішого за себе! Може й сам порозумнішаєш. Не хоче. Влада, то така собі мафія в законі, яка сама пише ті закони, сама ніби те виконує, сама контролює їх. Пам'ятаєш, була така гучна справа Мавроді. Цей шахрай збудував фінансову піраміду "МММ" і обікрав мільйони людей. Влада оголосила: "Мавроді арештовано". Народ відреагував: "Не поділився". Згодом ошуканця випустили. Зрозуміли правильно: "Поділився".
Найгірше, що метастази наживи проникли в державний організм, народ, навіть у Церкву, судові, антикорупційні установи...
— У Церкву? Та це ж, це ж супроти вчення Божого!
— Є таке собі милозвучне, але незрозуміле для багатьох слово — симонія. То і є церковне хабарництво. Здається, 1686 року московська церква за 120 соболів і 200 золотих червінців купила у Вселенського патріарха Діонісія незалежність Української Церкви. Є навіть його розписка. Думаєш, в Україні московська церква, що сховалось під назвою УПЦ процвітає на пожертви парафіян? Її вірян вже значно поменшало після Томосу. Слава Богу, що наші люди і о. Борис прозріли. Зрозуміли, що то не Церква, а путінська прислужниця, ідеологічна державна установа. Церква освячує зброю, якою окупанти вбивають наших хлопців. А її попи на нашій землі відмовляють в останній пошані нашим полеглим героям. То ж явні вороги! Їхні монастирі, церкви є опорними пунктами Росії, нашпиговані її агентурою.
— Це ж глухий кут. Корупція безсмертна?
— Якщо чесно, то так. Жодна держава світу не винищила цього зла. Тільки воно у цивілізованих країнах і у нас — що слон і цуцик. Відповідно і ставлення неадекватне. У нас його сприймають як буденне явище, бо воно вже на побутовому рівні, як найкоротший шлях до вирішення більших чи менших проблем. Люди не вірять ні законам, ні тим, хто контролює їх виконання. В інших країнах цю заразу душать негайно. На порушення принципів демократії, моралі, верховенства права, закону преса, суспільство реагують негайно, швидше, аніж влада. Їм дорогі імідж, честь держави, повага до закону. Самі винуватці часто не чекають покарання, а йдуть з посади, бо дорожать своїм ім'ям. Ніксону США позбувся навіть президентського крісла за організоване ним прослуховування своїх політичних опонентів, недавно прем'єр Великобританії — за вечірку. А в Києві високоранговий прокурор і працівниця Державного бюро розслідування влаштували бучне міьйоннодоларове весілля, де зелені дощем сипалися із стелі. Під час війни!
— О, нам тоді треба міняти і народ, і владу...
— Ні, народ не треба, а владу необхідно. Всім відомо звідки починає загнивати риба. Сто літ тому Михайло Грушевський дуже влучно сказав: "Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна". Друга біда — ми не хочемо робити висновків з власного минулого, наступаєм щораз на ті ж граблі. Хоча кожен знає, що влада повинна належати найкращим, обирають далеко не завжди таких.
— Де їх, тих кращих, стільки взяти? І чим визначати?
— Де? Та вони поруч. І маячок для того є: справи, які чинить людина, порядність. А в критичний для держави час — позиція кожного. Тисячі добровольців пішли захищати Україну, зупинили ворога, ще більше, впевнений, підуть, коли треба буде. То справжні патріоти. Це націоналісти, хоч вони того й не відають, мабуть, багато й не хоче, аби його так назвали. Але то в доброму розумінні цього слова, бо для них рідна земля, своя держава — над усе.
На словах влада активно бореться з корупцією, олігархами. Але ж показушна та робота, відчіпно. От, ти медик. Лікар виявив у хворого злоякісну пухлину. Що він робить?
— Відомо, операція.
— Так, але на хірургічний стіл пацієнт № 1, яким є влада, не ляже. Бо ж вона разом з тим і хірург, і суддя. Різати чи судити себе не буде... Хоча почекай! Колись корупціонерів таки клали на операційний стіл.
— Смієшся? Ти вже мені легенду розповів, то це таки є у нас. Тепер хочеш побрехенькою нагодувати?
— Ліліє, та про це писав древній римський історик Геродот. А за цим сюжетом нідерландський художник Герард Давід у 1438 році створив дуже промовисту картину "Суд Камбіса". Цар Персії Камбіс, а це шосте століття, рішуче, жорстоко, очищував свою країну від жахливої зарази. Робив це безоглядно, не зважав на титули, кумівство, близькість до тіла, майновий стан... Сідай поруч і дивись...
... На операційному столі прив'язаний за руки-ноги, лежить високоранговий корупціонер, дуже близька до Камбіса особа, — Сісамнес, царський суддя, вершитель правосуддя. Довідавшись, що він за хабарі виносить неправдиві вироки, цар наказав стратити його люто і повчально. Четверо спеців-шкуродерів ножами акуратно знімають людський покров, бо пасма шкіри ще стануть в пригоді. Серед них і жінка. Збоку священик, воїни, містяни. На жодному обличчі не помітно співчуття, кара справедлива.
Та, мабуть, важливішим був урок. Шкірою продажного судді оббили крісло, на якому він сидів і чинив кривосуддя. Камбіс призначив на місце батька його сина, аби він виконував обов'язки царського судді. Тепер зайве говорити які вироки з цього крісла виносив новий суддя. Картину вивісили в міській ратуші міста Брюгге, де проводились судові засідання, то ж мистецький твір став ефективним засобом виховання доброчесності суддів, працівників ратуші.
— От би нам Камбіса на місце Зеленського! Хоч на місяць.
— Мало. Хоч би на рік. Роботи для шкуродерів знайшлося б і на довше. Але, стій... Мабуть, ти права. Напевне, було б достатньо одного практичного уроку. Навіть найкращі хабарники вишикувались би у довжелезні черги, щоб віддати державі вкрадене. Вона б купалась в грошах. Та від першого до шостого президента влада рахує, що без корупції держава розпадеться. Не хоче розлуки із злом, хоч воно є чи не головною перешкодою на шляху до ЄС, НАТО.
— Але ж цивілізовані країни вже давно позбулись цього лиха.
— Ліліє, трохи не так це виглядає. Демократія, добробут, свобода, права людини і цивілізація — то результат боротьби з корупцією. Нелегкий, довгий, часто антидемократичний шлях.
— Якось нелогічно так впроваджувати демократію...
— А свободу, незалежність ласкавими словами, в білих рукавичках здобувають? Ти бачила як ще у шостому столітті викорінювали зло. Кожна країна мала свої методи. У Німеччині хабарника клали в труну і закидали камінням, мідяками. Або заковували у "Залізну діву" і через отвори проштрикували тіло жертви. В Іспанії голову хабарника повільно стискали в залізних лещатах. Англійці підіймали на дибу, а французи садовили задом на гостроверху піраміду. Шведи надійно перевиховували здирників — відсікали руку до плеча і змушували виконувати попередню роботу. Ми ж повинні здолати зло лише демократичними методами, то вимога ЄС, НАТО. Те можливо, якби діяли принципи невідворотності покарання для всіх винуватців, гласності.
Є світовий досвід: патріотизм і жертовність — найперші умови відродження країни, її майбутнього. Хоч один націоналіст у нас при владі є? А колаборантів повно. Ти помітила парадокс? Окупант, як вогню боїться нашого національного духу, мови, історії. Наша влада теж. Мовчать про героїку "Азова", "Правого сектору", інших частин. Людина героїчно захищає Україну. А ми її в себе за грати пакуємо за законами мирного часу, бо знайшли якісь блохи в минулому. Важко неймовірно там, на Донбасі, нашим хлопцям. По них гатять, стріляють, гинуть побратими, а вогонь у відповідь — не смій, підеш під суд. Як таке приниження стерпіти — не уявляю. Це ж катування. Такий собі зонт над сєпарами наша влада тримала. То страшно деморалізує, розмагнічує армію. Навіть наш тугоплавкий онук не витримав. І ледь не поплатився, хоч за те йому треба б, принаймі, подякувати.
— Романе, ти, бачу, готовий націоналіст і трохи диктатор...
— Ну, до нього я не дотягую. За духом це ті, хто стримує там, на Донбасі, московського ненаситця. В підпіллі УПА Рівненщини був талановитий художник Ніл Хасевич, інвалід. Творив дереворити, які були сильними агітматеріалами. Казав: зброєю я не можу битися з ворогом, я б'юся різцем і долотом. А я тут свою маленьку справу роблю, рахую, теж потрібну. Бо війна не лише там, де стріляють. Вона йде і у нас — за уми, за свідомість.
Так, я за те, щоб прийшов до влади націоналіст. Не фанат, а державець європейського ґатунку. Навів порядок, врятував націю і передав владу обраному свідомим народом парламенту. Може, то і є той "Вашингтон". Президент, вся його рать в Києві, на місцях у нинішньому вигляді — зайві ланки, фінансовий камінь на шиї народу. Багато країн успішні без таких нахлібників... Офіс Президента і Кабмін — дублери... Прочитай оцю статтю. "Нації: довгожителі і смертники.". Висновки вчених-демографів.
Дружина взяла часопис, одягла окуляри. Чим далі очі Лілії Адамівни бігли рядками газетних колонок, її груди здіймались все вище, частішав стукіт у скронях. Вона вхопилась за голову.
— Боже! Та це ж вирок! Нашу націю ООН зарахувала у вимираючі, їй відміряли 1000 літ! І це ж у стані мирного існування.
— Ми самі собі стільки відміряли. Своїми руками затягуємо зашморг. А от єврейській, навіть в далекій перспективі, нічого не загрожує. Нема небезпеки для Китаю, Індії, Бразилії тощо, зрозуміло чому. А Ізраїль — невелика країна.
— Воля небес? Богообраний народ? — спробувала упередити думку чоловіка Лілія Адамівна.
— Є така думка в багатьох. Ключ, мабуть, в іншому. Пригадай, як у нас шпетили патріотів за гасло: "Україна — для українців!". І його зняли... Це, мовляв, націоналізм... В Ізраїлі ж на найвищий пост обрали людину, яка вголос заявила: "Ізраїль — для ізраїльтян!". Бо кожна сім'я зводить хату не для сусіда. Так діяли й попередні очільники цієї держави з часу відродження у 1948 році. Її навіть расистською називали.
— І все-таки мене лякає те слово.
— Не дивно. Бо то двосічний меч. Навіть вчені величини дуже обережно торкаються цієї проблеми, аналіз стану націй вважають за краще обходити.