Їхній країні! Молодій, як вони. Ще юній.
Іванна хоче бути лікаркою. Так-так. А чому це Павло дивується? Вона буде лікувати дітей. Ось як!
Брат вірив їй, але й побавитись хотів, тому все дошкуляв сестрі репліками про дівочий романтизм місячної ночі і як той може ужитися з раціональністю й відданістю справі лікаря. Бо у дівчат, як-не-як, серце на першому місці, тому отой її розум легко може закрутити якийсь шибайголова. Іванна злилася і хлюпала на брата водою, допоки знову не викидала його з човенця в озеро.
Адвокат Лисенко прибув до Києва під вечір. На вулицях столиці рясніло білими агітками, мабуть, більшовицького змісту. В одному зі скверів зібрався натовп, час від часу агресивно порикуючи. Хтось на всю силу вже дуже захриплим голосом викрикував привабливі для маси, але пустопорожні за суттю гасла: "...Все наше... Бий буржуя й хапай добро! Вся влада — народу!..". Це справило не найкраще враження на адвоката, бо, певно, замало має впливу сьогоднішня українська влада, замало й охоронців порядку, якщо таке твориться в місті. Все це виглядало досить загрозливо, бо дика неосвічена маса, котра прагне влади, у своїй некерованості — небезпечна. Ця маса хоче влади, але що вона розуміє про державотворення? Що може запропонувати, крім насилля й розрухи? Бо для творення замало одного бажання та поділу землі між селянами, а заводів між робітниками. Для творення потрібен розум, який дає освіта. На що здатний темний, неосвічений натовп, пан Юрій добре розумів. Як і розумів те, чому цей натовп так легко ведеться на ці більшовицько-анархічні гасла. Таки добре каже батько: армія і ще раз міцна армія. А на рівні творення армії — й утворення органів внутрішньої безпеки для охорони громадського порядку. Без організованости, дисципліни, правильної кадрової політики, високого фахового рівня в самих органах влади, а також розуміння важливости національних інтересів країни держави не утворити. А за усім цим має стояти освіта, на всіх рівнях. Важливо створювати українські школи по селах, давати можливості для розвитку. Темнота — це небезпека не тільки тому, хто поза нею, а й тому, хто в ній перебуває.
Скромно повечеряв удома й відразу пішов до спочинку. Завтра має підготуватися до важливої зустрічі, запланованої на післязавтра. Ця зустріч — із одним з керівників сьогоднішньої влади. Мають обговорювати правові питання.
* * *
Іван Волянський повертався у свою сотню, для якої від сьогодні став отаманом. Любив своїх хлопців, деякі з них навіть знали про майбутні кадрові зміни. Звідусіль посипалися привітання й теплі потиски рук, бо Іван гідний свого чину.
Сотня, як і весь полк, складалася з людей, котрі щиро прагнули служити в українському війську. Ніякою силою їх не можна було примусити йти на фронт в інших частинах чи формуваннях. Спершу, стікаючись до столиці потоками, жили просто неба, на вулицях, бо на всіх не вистачало етапно-розподільних пунктів.
Їх підтримували продовольством і побутовим забезпеченням військовий організаційний комітет та офіцери. Проте все одно не вистачало ні харчів, ані білизни, ні сорочок. Нова: українська — влада все ніяк не могла визначитись, потрібна їй армія чи не потрібна. А деякі її представники й відверто висловлювались проти. Для них армія — це зайва турбота і головний біль, бо ніякого мілітаризму українського нема й бути не може, тому постійну армію потрібно не створювати, а знищувати. Відрадно, що не всі дотримувалися такого абсурду.
Наступного дня, зранку, Іван з іншими сотниками та представниками воїнства йшов до Троїцького народного дому, де розташувався клуб імені Полуботка, на нараду. Кишіло військовим людом. Серед нього було немало цивільних, представників різних партій, юристів та лікарів.
У великій залі давило духотою, попри відчинені вікна. Перед Івановими очима промайнуло знайоме обличчя. Серце забилося навіжено. Невже повернулися? Чи він помилився і йому вже ввижається якщо не та, про котру думає, то її близькі. Але коли розпочалося засідання, переконався, що йому не ввижається: на трибуну з доповіддю покликали Юрія Лисенка.
Після засідання офіцери й цивільні не квапилися розійтися, збивалися купками й емоційно обговорювали все почуте. Хтось викрикував, що з соціал— демократами далеко не заїдуть, інший намагався захищати нову владу, посилаючись на її недосвідченість у справах державних. Серед голосів Іван зачув знайомий Лисенків баритон і почав протискатися ближче до його джерела. Адвокат переконував окремих недалекоглядних у важливості створення потужної армії й наведення ладу в Києві, бо більшовики все нахабніше підіймають свої голови, а грабунки й розбій ночами — вже звичайне явище. Челядь не здатна до управління, наголошував, і де поділася українська інтелігенція, бодай та, котра ще не змосковщена! Хтось обзивав його буржуєм і монархічним прихвоснем. Мало не бралися за барки, так розійшлася кров. На цю сцену й підоспів Іван, закликаючи усіх до дисципліни та стримування своїх емоцій, вони все ж не на базарі.
— Військо — основа існування й безпеки держави. Це відомо кожному офіцерові, та й простому козакові, котрі пройшли горнило війни і відстоюють своїми багнетами інтереси цих держав, — промовив він стримано й відрекомендувався.
— Дуже приємно, пане Волянський! — усміхнувся Юрій. — У мене, адвоката, з'явився свій адвокат, — простягнув руку для привітання.
— Справа не у Вашому захисті, пане Лисенку, а в захисті здорового глузду, — відповів Іван, потискуючи руку адвоката.
— А я Вас десь бачив? — пильно придивляючись до нього, спитав Лисенко.
— Так. Наша сотня перебувала у вас кілька тижнів тому.
— Але Ви не були тоді сотником, якщо не помиляюсь?
— Ні. Мене щойно призначено.
— Тоді прийміть мої привітання! — адвокат ще раз приязно потиснув Іванову руку.
Йшов Іван вулицями міста й усміхався у вуса: удача, неймовірна удача — таке близьке знайомство з батьком дівчини його мрії!
* * *
Терпко пахли грушки у садку. Іванна сиділа на лавці, очі бігали сторінками книжки, а вуха насолоджувались материною грою на фортепіано, яка линула з відчиненого вікна. Біля неї мерехтів крилами великий прегарний метелик і нарешті присів на краєчок аркуша. Мелодія Шопена закутувала ніжною пеленою, підносила в повітрі, кружляла разом з опалим листям. Іванна заплющила очі — і світ навколо став мелодією осени, солодким запахом грушок і ще чимсь таким до болю рідним, але зараз іще не звіданим. Світ бринів звуками, розливався пахощами, обережно торкався її руки лапками метелика. Світ навколо неї був красою. Ось чому так не хочеться їхати звідси! Тепер вона знає! Це так прекрасно й неймовірно, що відповіді іноді можуть приходити отак просто, з простору! Якраз тоді, коли їх не чекаєш. Недарма бабуся каже, що відповіді на все уже давно є. Їх не має знати людина, бо повинна перебувати в пошуку. Але трапляються і такі дива з окремими людьми, коли відповідь виринає в голові як спалах блискавки. Ти ще не маєш тому підтвердження, зате маєш тверду певність, що так воно і є...
Доріжкою до неї розважно прямували дід з Павлом, про щось розмовляючи. Їхні голоси увірвалися в її прекрасний світ і були в ньому найдорожчими звуками.
— Що, князівно моя, замріялась? — звернувся до неї дідусь.
— Так добре тут, як у раю, — зітхнула дівчина.
Дід з онуком сіли обіруч Іванни.
— Їдьмо з нами до Києва, дідусю! — зненацька випалила Іванна, сама не знаючи, чому.
— А рай на кого покину? — усміхнувся старий.
— Але мені буде сумно там без Вас, — пригорнулася до діда.
— Тоді скоріше знову прибудеш. Хоча, гадаю, не буде в тебе часу на смуток. Маєш сидіти над книжками, чи не так? Хто в нас там майбутній лікар? — жартував старий, погладжуючи Іванну по голові.
— Та й часи неспокійні тепер, дідусю, — продовжувала несміливо дівчина, бо повторювала вже не раз почуте.
— Ех, квітко моя, а коли вони спокійними були? Я коли починаю гортати сторінки життя свого, як ти оцю книжку, то все неспокій та турботу там читаю.
— Хіба не було чогось приємного і світлого? — розчаровано питала Іванна.
— Та чому ж, було! Кохання до твоєї бабусі, пишної й гордовитої галицької кралі! Коли кохаєш, то який би світ навколо не був, ти бачиш у ньому тільки прекрасне...
"Як оце я тепер, — подумала Іванна. — Але ж я не закохана?!.".
— ...а потім приємні хвилини усвідомлення того, що ти вже батько, а далі й дідусь отаких розумних і красивих нащадків, як ви, — продовжував старий. — Але спокою... спокою там не пам'ятаю.
Дідусь загадково усміхався, а очі його по-особливому блищали, ніби там народилися враз дві зорі. Дивився на онуків своїх — і неждана вода тремтіла прозорими краплями в кутиках очей.
За кілька днів вони разом із подругою свого життя будуть проводжати екіпаж, який зробиться в їхніх очах манюнькою цяткою на довгій степовій дорозі. * * *
Іванна розгорнула підручник з біології. Невдовзі мав прийти вчитель. Тепла осінь рвалася з вулиці до кімнати, й дівчина впустила її, відчиняючи вікно. Багрянцем причепурені дерева щедро стелили золотом землю. Вдихаючи на повні груди приторно-солодкаві запахи, дівчина на мить завмерла і з насолодою приймала шовкові цілунки сонця на своєму обличчі. Потягнуло з неймовірною силою туди, до простору. "Мабуть, завтра треба вийти на прогулянку в парк, а то проґавлю усю цю красу", — подумала.
В Купецькому саду грав симфонічний оркестр, гарно вбрані люди проходжувалися охайними алеями, щедро вкритими жовто-червоним листям. Сонце виблискувало низько над темно-синіми водами Дніпра. Аж надто білі хмаринки купчилися сніговими кучугурами на чистій блакиті неба, а густі сади з пагорбів понад рікою скрапували золотом у воду. Здається, сонце, перед тим як дозволити запанувати холодам і сірості, вирішило віддати землі всю свою радість і щедроти.
Іванна ніби вперше бачила таку осінь у столиці. Сонячне щастя сиділо глибоко і в її грудях. Зупинилися біля концертного майданчика, там скрипки натхненно та палко озвучували відповідну пору року нотами Вівальді. Дівчина заплющила очі й знову, як у дідовому садку, поринула в інший світ. Принишкла, як пташеня на гілці, відчуваючи тільки тепло материнської руки. Ще не прозвучали останні акорди, як вона почала вловлювати збудливі хвилі, які йшли зовсім не від музики.