А печера, друже мій, і справді таємнича: той кістяк священика, ті ходи, двері під водоспад... Брр!.. Цікава загадка для наших науковців!.. Але яке воно відношення має до цілої справи — про це хіба може оповісти Коарасіаба.
— Нічого він тобі не оповість! — нервово сказав Шав'єр. — Мовчить, як колода, як камінь, і, коли не схоче, — то його можна, здається, на вогні спекти, — а не промовить ні слова.
— Ну, це ми ще побачимо, — самовпевнено сказав Морейра. — Я почну з Сокола. Коли Сокіл заговорить — заговорить і Коарасіаба — за це ручу!.. Але як це ти тоді не випитав у них всього, коли вони з тобою говорили?
— Бо, бачиш, мені тоді все видалося ясним: Коарасіаба сказав Данкові, що десь там колись індіяни сховали якісь скарби. Хлопці спокусилися на них, обікрали Сокола і поїхали тих скарбів шукати. Бенедіто помагав носити їм речі до човна. Старий потім, довідавшись, що хлопці втекли, піймав Бенедіта й наказав нікому не зраджувати, що він бачив утікачів. Що ж тут було ще випитувати? Бачив я, що Сокіл і Коарасіаба багато не договорюють, але й на це у мене були пояснення: Соколові стидно було признати, що його син прокрався, а Коарасіаба таки вірив у ті неіснуючі скарби.
Морейра якось дивно поглянув на Шав'єра і спитав:
— Чи дійсно неіснуючі?..
— О-о! — аж кинувся Шав'єр і відразу застогнав з болю. — Я бачу, що й ти готовий з'їхати з глузду зі скарбами!.. .
— Та ні... Але, коли б ти бачив ту печеру!.. Цікаво, — змінив він раптом розмову, — які висліди принесуть ті, що пішли з Зенобіем? Щось довго вони не дають про себе знати, і це мене дивує.
— А мене вже нічого не дивує! — сердився Шав'єр. — Навіть коли б виявилось, що й ти в спілці з індіянами, Соколом і місцевим парохом — то — от тобі моє слово чести! — Що не здивувався б!..
Морейра розсміявся.
— Ну-ну, принаймні хоч май до мене довір'я, прошу тебе!.. Ти таки не хочеш, щоб тебе перенести до манастиря?
— Не хочу!
— А все ж тобі там було б краще: спокій і лікар під рукою.
— Не хочу! — уперто повторив Шав'єр. — Я не належу до боягузів, але тепер справді нізащо не погодився б у манастирі заночувати, особливо, коли маю все тіло забандажоване і не можу боронитися...
— Ну, Шав'єр, це вже занадто!.. Хто ж би на тебе в манастирі нападав?
— Як "хто"? Спільники тих, що напали на острові!
— Ха-ха-ха!.. Та то вже звісно: хто був покусаний коброю — боятиметься і дощового хробака!.. Але, Шав'єр, я піду до манастиря. Не бійся за мене і не підозрівай, що я приєднаюся до твоїх противників... Хочу тільки довідатися, чи скоро вже з тим Соколом можна буде говорити.
— Радіограма з Мато Ґроссо, пане поручнику! — зголосив поліцист, з'явившись у дверях.
— А, нарешті! — зрадів Морейра. — Давай сюди! .
Він пробіг очима поданий папірець і вилаявся крізь зуби:
— О, чоррт!
— Що там таке? — обізвався Шав'єр.
— А ось, слухай: "Невідомим втікачем був Арасі. Його врятували індіяни племени ґваянас. Арасі став морубішабою. Плем'я відмовилось його видати. Нас обстріляли. Маємо трьох поранених. Взяли двох полонених. Арасі з групою індіян зник у невідомому напрямі. Пробиваємось до устя Маракаї. Просимо допомоги. Сержант Закаріяс".
Обидва поручники обмінялись довгим поглядом і одночасно крякнули з досади.
— І що ти на все це скажеш? — спитав Морейра.
— Я тобі вже сказав, що мене нічого не дивує. Несподіваним для мене є хіба лише оте дивне й скоре морубішабство та ворожість ґваянців. А про решту я вже дещо догадувався, хоч і мовчав. Коли Данко прийшов до Зенобія у товаристві Рижої Корви, то Арасі напевне залишився з Семипалим.
— Ясно! — згодився Морейра. — Рижа Корва і Данко пізніше попливли вкраденим у Зенобія човном через Парану і опинилися на Ґваїрі. Семипалий мусів їх там дігнати. Бійка, безперечно, виникла через гроші. Це все зрозуміло.
— Вибач, приятелю, що я тебе переб'ю, бо це всім зрозуміло. А ти б, може розпорядився, щоб люди поїхали Закаріясові на підмогу? Вже темніє...
— Зараз іду. Кого вислати?
— Доручи цю справу Жоакіневі. Він діяльний хлопець, і на нього можна покластися сміло.
Висилка, однак, затяглася, оскільки в останній хвилині виявилося, що обидва моторові човни несправні. Морейра сердився, ганьбив за таке недбальство і не відступив доти, доки, не переконався, що мотори працюють бездоганно.
Виправивши під наглядом Жоакіня в одному човні п'ять поліцистів, Морейра вернувся до посту на вечерю. Тут застав доктора, який прийшов відвідати Шав'єра.
— Як же, докторе, з моїм колегою? — спитав, вітаючись.
— В порядку. Має щастя, що стріли не були отруєні. А самі по собі рани не страшні, і до тижня поручник зможе ходити.
— А як Сокіл?
— Також добре. Позавчора і вчора я за нього дуже боявся, але сьогодні вже можу сказати, що він поза небезпекою, коли, звичайно, знову не схоче утікати.
— А старий?
— Коарасіаба? О, цей мене вже направду дивує! Я попросту не можу повірити, що він міг встати, перелізти зі своєю загіпсованою ногою через вікно і через браму та ще й дійти до ріки!.. Міцний дідуган, як залізо!
— Я хотів би все таки говорити з Соколом.
— Думаю, що завтра, поручнику, можете з ним говорити.
Зробивши все потрібне коло хворого, лікар попрощався і пішов, а обидва колеги ще трохи поговорили і вже збиралися спати, коли несподівано хтось затупав по дерев'яних сходах і спитав у вартових схвильованим голосом:
— Поручник?.. Де є поручник?..
— Що там сталося? — вийшов за двері Морейра. — Кому потрібно поручника?
— Ваша... Пане... Ох!.. Не можу!..
— Спокійно! — підвищив голос Морейра. — Хто ти є?
— Я — Маріо... Мене всі знають... Тут мій син Бенедіто...
— Ага, вже знаю! — перебив Морейра. — Що сталося, Маріо?
— Індіянин!.. Голий індіянин!.. Ішов так: — Марій зігнувся і почав робити кумедні котячі кроки.
Морейра насторожився:
— Який індіянин? Де ти його бачив?
— Коло манастиря... Індіянин... Ішов тихенько-тихенько...
— Куди йшов?
— Не знаю... Він переліз через паркан... О, ви, ваша ексцеленціе, не повірите!.. Він отак ішов по паркані вгору, як я ходжу по дорозі!.. Отак чіплявся пальцями ніг за дошки і йшов, як по драбині!..
Це, видно, найбільше мурина лякало, бо він аж очима завертав від жаху.
Морейра не тратив більше ані секунди часу. Він гукнув з десяток поліцистів і велів муринові йти разом, щоб показати, де був індіянин.
Ніч стояла тиха і чорна, як атрамент[58]. Морейра наказав найбільшу обережність, і всі, розсипавшись півколом, посунули нечутними кроками у вказанім мурином напрямі.
Незабаром заясніли білі мури будинку, що вирисовувалися неясними контурами у тьмі, а згодом зарябів і дощаний паркан.
Від паркана до будинку було ще яких 30 метрів, і Морейра, напруживши зір, побачив щось дуже підозріле: йому видалося, що одне вікно на поверсі, яке виходило просто на корону високого дерева, було відкрите, а у вікні бовваніла чиясь постать. Гілляки дерева ледь-ледь тремтіли, і звідтам доносився тихий шепіт, адресований, очевидно, до постаті у вікні.
"Хтось є!" — мигнуло в голові поручника, і він вхопився за ракету. .
Та в тій же секунді з дерева безшелесно зсунулася на землю якась тінь, а вікно спішно замкнулося.
— Ракети!!! — гукнув на ціле горло Морейра і вистрілив свою. — Держи!..
В блиску вогню мелькнула чиясь гола спина й пірнула в густі корчі гортензій, що росли довкола будинку.
З усіх боків забахкали ракети, і довкола стало видно, як на долоні.
— Сюди, за мною!!! — кричав Морейра, перескочивши паркан.
Крики, гуки, стріли і осліплююче світло ракет перетворили манастир в подобу нападеної ворогом фортеці. У вікнах появилося світло, забігали й заметушилися тіні.
Та таємничий гість зник, немов під землю впав, і не залишив після себе ніякого сліду. Морейра докладно перешукав цілий манастирський двір, город і садок, але не знайшов нічого.
Наказавши шукати далі поза межами манастирської огорожі, він сам, лютий від невдачі, рішив тепер "пришпилити" безпосереднього того, хто розмовляв з незнайомим індіянином. Чомусь був переконаний, що той приходив до Сокола, а тому й собі попростував до його кімнати.
Навіть не стукаючи, відчинив двері і застав цілком несподівану картину: Сокіл зі сльозами радости в очах обіймав то Коарасіабу, то отця Вісенте, то доктора.
— Чи я врешті дізнаюся, що це все має означати?! — крикнув роздратовано й різко Морейра.
— А-а! — радісно простягнув до нього руки Сокіл. — Це — новий поручник? Дозвольте представитися: землемір Іван Сокіл. Я вас обійму, пане поручнику, але ви не дивуйтеся. Маю сьогодні страшно щасливий день!.. Мій син живий, пане поручнику! Чуєте? Мій син живий!
Морейра стояв, розгублений і зворушений одночасно.
— Не розумію нічого, — промурмотів він.
— Чому ж не розумієте?! Мій син Данко — живий! Я думав, що він загинув у тій печері на острові, а виходить, що він врятувався... Отче, будьте такі ласкаві, подайте мій портфель з грішми!.. Дивіться, пане поручнику, цей портфель я знайшов, коли перший раз заліз до печери...
— Перший раз?.. Коли це було?
— Двадцять дев'ятого червня, пане поручнику... Я знайшов ту печеру ще зранку, а потім засипав землею...
— Для чого ж ви це зробили?
— Ах, пане поручнику, тільки не все зразу!.. Коли знайдемо Данка — дізнаєтесь решту...
— Коли ви вже такі ласкаві, пане Соколе, то, може, скажете також, що вас спонукало вибратися другий раз на Ґваїру?
— Я хотів ще раз оглянути печеру.
— А ті індіяни, що напали на Шав'єра? Який ви маєте з ними зв'язок?
— Я про той напад довідався щойно пізніше.
— То ви не умовлялися з ними?
— Я?! З індіянами?! Але ж бо, пане поручнику, звідки ця думка?..
— Гм... А тоді може скажете, з ким це ви говорили тепер крізь вікно?
— Помилка, пане поручнику, помилка!.. Не я говорив, говорив Коарасіаба.
— З ким же він говорив?
— Спитайте його.
— Коарасіабо, — звернувся Морейра до старого індіянина, — ти знаєш, з ким ти говорив?
— Кам'яна Риба, — відповів Коарасіаба, з трудом вимовляючи ці слова по-портуґальськи.
— Що?! — здивовано обвів очима Морейра присутніх. — Що він каже?
— Він каже, — вмішався в розмову отець Вісенте, — що говорив з Кам'яною Рибою.
— Іншими словами, — спалахнув поручник, — він не хоче признатися, з ким говорив?!
Отець Вісенте і Сокіл почали сміятися.
— Ні, пане поручнику, той індіянин, що приходив до Коарасіаби, називається Ітапіра, що по-індіянськи означає "Кам'яна Риба".
Поручник потер чоло і розсміявся також:
— Гарний співбесідник, нема що сказати! "Риба" та ще й "Кам'яна"!..