Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Правда, і тут не було дуже безпечно, але все ж тієї небезпеки не можна було порівняти з тим, що вони оце тепер пережили.

Сокіл послухав поради священика і вирішив починати розшуки з острова Ґваїри. Вискочив­ши першим з човна на берег, він скомандував:

— Ділимось надвоє: я йду з Сілвіом, а ти, Маріо, підеш з Павліном. Ми подамося в лівий бік, а ви йтимете цією стороною. Будьте уважні. На випадок чого, умовний знак — три постріли вго­ру. У відповідь, що знак почули — один постріл. Човна не залишати далеко позад себе. Перешу­каєте метрів зі сто — верніться і підженіть чо­вен за собою. Так будемо йти на південь, поки або не знайдемо їх, або не дійдемо до кінця острова. Зрозуміло?.. Ну, тоді — з Богом!

Сказавши правду, в успіхи розшуків ніхто не вірив. Кабоклі не вірили в них від самого почат­ку, а тепер стратив віру й Сокіл. Опинившись в гущавині Ґваїри, він зрозумів, що шукати тут двох людей — все одно, що шукати два макових зеренця, закинутих у густу траву. До того ще й та густа, холодно-їдка мряка, що зміцнювалася рясним дощем, дошкульний вітер і чавкання розмоклої землі під ногами ніби підтверджували всю безнадійність замірів і вселяли в серця ціл­ковиту зневіру.

Однак, нещасливий батько, сціпивши зуби, силував себе йти все вперед і вперед та пильно роззирався довкола. Недалеко дибав Сілвіо і очевидно для того, щоб підбадьорити Сокола і себе самого щось без перерви говорив. Але що саме — Сокіл навіть не старався зрозуміти.

Сумно і непривітно було зараз на Ґваїрі. Де­рева, як і люди, щулились від холоду, пригноб­лено поспускавши додолу обтяжіле, мокре гіл­ля. Все живе поховалося від негоди, позабива­лося у нори, в дупла і ще, Бог-зна, в які криїв­ки. Здавалося, що острів вимер. Тільки наші промоклі й померзлі шукачі не припиняли своєї роботи і нишпорили терпеливо у вогких хащах. Години минали за годинами, короткий зимовий день хилився до вечора, але умовних пострілів не було чути.

Сілвіо з великим трудом умовив Сокола випи­ти трохи горілки та ковтнути трохи хліба, щоб мати сили для дальших шукань. Але ні міцна горілка, ні хліб не зробили ніякого впливу на зломлений нещастям орґанізм землеміра. Він і далі був немов оціпенілий, і від погоди, і від горя і від почуття отієї безнадійности, яка огор­тала його чим раз більше.

— Патроне[71], — нарешті обізвався Сілвіо, — незабаром стемніє. Що маємо робити: чи верта­ти додому, чи пошукати якогось вигіднішого місця і розложити вогнище? Однаково вночі нічого не зробимо.

— Ще час, — відповів Сокіл. — Шукаймо да­лі, поки ще можна.

Сілвіо покірно зітхнув і не заперечував нічого.

І от раптом, так цілком неочікувано до них до­нісся трикратний постріл.

— Сілвіо, чуєш?!

— Патроне, чуєте?!

Спитали одночасно один одного і, не чекаючи відповіди, одночасно пальнули вгору зі своїх рушниць, а тоді кинулись чимдуж бігцем на гас­ло.

Нещасний батько був такий схвильований, що зовсім не розбирав дороги, не зважав ні на які перешкоди і рвався, мов звір, навпростець.

Через кілька хвилин знову впало три пострі­ли, вже значно ближче, і ще більше розпалили нетерплячку Сокола. Бідний Сілвіо ледве всти­гав за ним і весь час покрикував, благаючи Со­кола бути уважнішим і не зробити собі якогось каліцтва. Але Сокіл не слухав його і мчав на­осліп так скоро, на скільки лиш дозволяли всі невигоди місцевосте.

— Боже, Боже!.. — думав зі страшною тур­ботою. — Чи ж Данко живий ще, чи, може, знайшли тільки його труп?.. А, як живий, то чи здоровий?.. Чи не сталося з ним якого страшного нещастя?.. Коли він пустився в до­рогу з Арасі, та ще й з такими великими грішми — то все могло бути... Господи Святий!.. Та коли б я лише знав, що через ті гроші має мене спіткати таке нещастя, то я б їх ліпше спалив!

І Сокіл далі дерся вперед, спотикався на ко­ріння, обдряпував обличчя й руки на колючки, нераз шубовстав у воду вище колін, але не по­мічав того зовсім.

Потрійний постріл впав знову, вже цілком близько, і Сокіл ще більше заспішив.

Висока гущавина нарешті скінчилася, і Сокіл з Сілвіом опинилися над берегом ріки. Ліворуч від себе побачили неясні контури двох людських постатей, що вже зливалися з присмерковою мрякою. Сокіл пустився до них бігом, а Сілвіо, цілком вибившись із сил, лишився далеко поза­ду.

На віддалі кільканадцяти кроків Сокіл щойно розпізнав Павліня і Маріо, які стояли над неру­хомим тілом, розпростертим під густим деревом.

— Данку! — крикнув несамовито Сокіл. — Данку!..

І став, як вкопаний: перед ним лежав Коарасіаба.

— Це старий індіянин, патроне, — поспішили з поясненнями кабоклі. — Він ще живий, тільки непритомний.

— Ну, слава Богу! — зітхнув Сокіл не то з розчаруванням, не то з радістю. — Бодай одного знайшли. Зараз ми його приведемо до нам'яти...

Перше всього, він уважно оглянув хворого. За вийнятком ноги, у Коарасіаби ніяких інших пошкоджень не було видно. Зате нога виглядала жахливо: посиніла й розпухла, нагадувала собою роздуту тлінням ногу потопельника, що вже кілька днів перебув у воді.

— Слава Богу! — ще раз сказав Сокіл. — Випадок такий, що я знаю, як тут можна подати пер­шу допомогу.

Дійсно, за кілька років, проведених на роботі в пралісах, Сокіл навчився багато дечого з ме­дицини. Бо ж людина, котра має на своїй відповідальности'до двох десятків робітників, мусить знати, як поступати на випадок якого нещастя в пралісі, на цілковитому відлюдді. І Сокіл пиль­но вчився у падре Вісенте, читав популярну медичну літературу, що, взяте разом з досить ба­гатою практикою, робило з нього, коли не лі­каря, то, у всякому випадкові, доброго фельдше­ра.

— Перш усього, — говорив сам до себе Сокіл, розв'язуючи шкіряну торбу з медикаментами, — дамо для серця ін'єкцію[72] камфори, а проти зараження крови — дібіотіл.

Стерильний впорскувач і голки лежали в гер­метичному упакуванні. І Сокіл негайно взявся за діло.

Три кабоклі стояли мовчки довкола і з благо­говінням дивилися на свого патрона, та стиха обмінювалися своїми зауваженнями.

Після другого застрику Коарасіаба схлипнув і помалу відкрив каламутні, притьмарені несві­домістю очі. А Сокіл уже наказав подати води і почав відраховувати до склянки якісь краплі.

— Пий! — сказав по-індіянськи, прикладаючи склянку до уст Коарасіаби. — Пий!

Той жадібно припав устами і випорожнив все одним духом.

— Ще!.. — попросив, тяжко дихаючи, але зараз же озирнувся цілком притомними очима довкола і крикнув: — Не хочу!.. Геть, геть від мене, нікчемні пси!..

Від тієї несподіванки всі здивовано і розгубле­но перезирнулися між собою, а Коарасіаба обер­нувся лицем до землі, вгородив у неї свої зашка­рублі пальці, конвульсійно корчив здорову ногу і кричав з дидою ненавистю в голосі:

— Забирайтеся звідси!.. Лишіть мене!.. Ви всі — підлі ошуканці й злодії!.. Геть!.. Геть!.. Г-е-е-ть!!!

— От маєш! — розвели руками кабоклі. — Ти роби дикунові добро, а він тебе ще й лає за те.

— Ви не дуже поиймайте до серця те, що го­ворить хворий чоловік, — сказав Сокіл. — Він напевне має гарячку. Ліпше приженіть сюди чо­вен, беріть старого зі собою і вертайтеся до Санто Антоніо. Він не може лишатися тут. Йому потрібна поміч. Ну, не гайтеся, бо ніч уже на­ступає.

Почувши це, Коарасіаба закидався ще більше і попав у ще гірший шал:

— Не хочу!.. Не поїду!.. Повбиваю, як га­дюк!.. О, ви, прокляті білі ботокуди!.. Бреху­ни, зрадники, гірші від псів!..

Хоч ці погрози старої і хворої людини зовсім не лякали чвірки міцних і здорових чоловіків, однак, було очевидним, що взяти Коарасіабу си­лою, всадити на човен і везти бурхливою рікою — справа безнадійна.

— Та як його взяти? — висловив уголос загальну думку Маріо. — Як почне брикатися в човні — потопить нас усіх.

— Чекайте, — знайшов вихід Сокіл. — Зараз ми дамо з ним раду...

І знову поліз до аптечки. Відкрив ще одну ампулку і наповнив впорскувач.

— Тримайте його! — наказав. — Зараз ми йо­го заспокоїмо...

— Сеу Іване, — несміливо обізвався Сілвіо.— Спитайте його про Данка. Може він щось знає?..

Згадка про Данка, як рівно ж вид наготовле­ного шприца, довели Коарасіабу до стану цілко­витого божевілля. Він кричав, рвався, лаявся, кидався всім тілом, так що з великою бідою його вдалося втримати для нової ін'єкції. Коли вже Сокіл витягнув голку, а помічники пустили ста­рого великана, він попробував навіть підвестися на ноги, але зараз же, болісно зойкнувши, пома­лу опустився знову на землю.

— Патроне, — знову обізвався Сілвіо, — спи­тайте...

І не скінчив, бо Сокіл перебив його.

— Коарасіабо, — спитав з тим спокоєм, за яким обізвалися крицеві нотки, — скажи мені, де є Данко?

Небагато знайшлося б осіб, котрі б дозволили собі зігнорувати питання, вимовлене таким то­ном, і до тих небагатьох належав власне старий, гордий морубішаба. Він вже не кидався, бо ін'єк­ція робила своє діло, але дивився викликаюче й ворожо в очі Сокола і мовчав.

— Коарасіабо, — повторив Сокіл, — я тебе пи­таю, куди поділися Данко й Арасі?

Індіянин і далі не відповідав, а Сокіл спішив­ся, знаючи, що старий за кілька хвилин засне. І тому, взявши гріха на душу, пустився на про­вокацію, як на єдиний спосіб, що міг розв'язати Коарасіабі язик.

— Ага, тепер ти мовчиш, бо бракує тобі смі­ливосте сказати правду?! Я вірив тобі, як найчеснішій людині, а ти разом зі своїм внуком обікрав мене, а на додаток ще й погубив мені сина!..

Очі Коарасіаби широко відкрилися.

— Я?! Обікрав тебе?! Погубив сина?! — спитав, з трудом поборюючи сонність. — Ні, ні, то твій син злодій... Такий самий, як Арасі. Я їх обох уб'ю!.. Неодмінно уб'ю!..

Кров ударила Соколові в голову, і в очах ста­ло червоно. Дивно, але він вірив Коарасіабі біль­ше, як кому іншому, бо знав, що старий ніколи не говорить неправди. А Коарасіаба, виходить, говорить те саме, що й той поручник, з яким Сокіл так завзято сперечевся. Соколові видало­ся, що у нього розірвалося серце, і туди влізла холодна чорна гадина.

— Коарасіаба, друже, — заговорив зламаним, благаючим голосом, у котрому вже більше не бу­ло криці, — я тебе прошу сказати мені всю прав­ду!.. Коли Данко дійсно... Коли він справді... Коли мій Данко... О, Боже, дай мені сили!..