Але князь із родиною швидко поїхав до Італії, і батько Кропивницького влаштував Марка в іншого якогось пана.
Тяжке було життя малого сироти, бо й батька хлопцеві майже не доводилось бачити. Єдиними друзями в ті часи були для нього безталанні кріпаки. Тільки вони по-справжньому жаліли його і ставились до нього, як до своєї власної дитини.
Після різних поневірянь по панських садибах Марко потрапив, нарешті, до Бобринця, до своєї матері, яка проживала у однієї старенької жінки, вчительки. Вона вчила читати, писати і арифметики бобринецьких дітей, а разом з ними і малого Марка.
Там же, у Бобринці, жили тоді його дядьки, материні брати. Батько їхній був кріпаком, музикантом, який умів організовувати хор з таких же кріпаків, як він сам, а також і невеличкі оркестрові колективи. Як диригент він добре знався на музиці й співах і прищепив любов до музики своїм синам. Живучи в матері, Марко почав вчиться музики від одного із своїх дядьків, щождо співів, то він і сам був уже обізнаний з пісенною народною творчістю. Недурно ж він так близько товаришував із селянськими хлопцями, перебуваючи на селі, їздив з ними пасти коней, купався та ловив рибу. Яких тільки пісень не наслухався він тоді від своїх товаришів, особливо, коли їм доводилося стерегти коні, а ніч здавалась такою довгою.
Дядьки Маркові почали влаштовувати невеличкі концерти, де учні старої вчительки та знайомі Маркової матері показували своє уміння грати й співати. Пізніше ті домашні концерти набули деякої слави, і за приводом Маркових дядьків інші мешканці Бобринця теж почали уряджати музичні вечірки. На жаль, ті вечірки майже завжди кінчалися гулянками, на яких, головним чином, захоплювалися горілкою.
Той період життя Марка Лукича був, на мою думку, дуже корисним для майбутнього артиста й письменника, який пізніше увів до своїх творів багато пісень, музики та селянських обрядів. Умів Кропивницький і сам складати пісні та музичний супровід до них ("Пісні в лицях", весільні пісні у п'єсі "Дай серцю волю, заведе в неволю" та інші).
До Бобринця приїхала одного разу трупа Млотковсько-го. Поява справжньої трупи і гра справжніх акторів так вплинула на мешканців міста, що за приводом одного з дядьків Марка Лукича заснувався аматорський гурток, який виконував різні українські п'єси. У тому драматичному гуртку почав виступати і молодий Кропивницький. У нього був дуже гарний голос і він співав у "Наталці Полтавці" Петра. У "Сватанні на Гончарівці" він грав Стецька. Оті вистави й вирішили, певно, долю майбутнього корифея українського театру. Записавшись вільним слухачем до Київського університету, після відвідування чоловічої гімназії, Марко Лукич кинув своє навчання, почувши, що до Бобринця приїхали якісь два актори, які почали влаштовувати вистави. Сцена вабила Кропивницького настільки, що він залишив університет, де слухав протягом трьох років курс юридичних наук, і віддав свій час і свої здібності сценічній роботі та написанню п'єс, які б могли збагатити убогий тоді український репертуар. Правда, що довелось йому й послужити по канцеляріях заради шматка хліба, але служба урядова не заважала канцеляристові захоплюватись театральною справою. У нього був завжди час, щоб організовувати аматорські вистави.
Близьке знайомство Кропивницького із засланим до Бобринця письменником Кониським допомогло Марку Лукичу усвідомити своє справжнє ставлення до порядків, які існували в ті часи на Україні. Відвідуючи Кониського, граючи у нього на скрипці й співаючи з ним українських пісень, Марко Лукич остаточно зрозумів, яку кривду заподіяв царський уряд поневоленому українському народові, цьому надзвичайно обдарованому творцеві пісень. Він навіть їздив у компанії зі своїм новим другом по хуторах, для того щоб послухати і знайти якомога більше старовинних пісень. На жаль, Кониський швидко виїхав з Бобринця. Знайомство урвалося, але воно залишило глибокий слід у пам'яті Марка Лукича.
У 1863 році Кропивницький, працюючи ще в канцелярії, у тісній співдружності з молодшим за нього канцеляристом Іваном Тобілевичем, заснував аматорський драматичний гурток. До речі сказати, що місцевий шинкар перебудував свій сарай на приміщення, яке могло вмістити чимало публіки. Грали аматори п'єси і українські й російські, захоплюючись, звичайно, творами О. М. Островського.
Трохи пізніше вірний товариш Марка Лукича по театральній аматорській роботі Іван Карпович Тобілевич перейшов на службу до Єлисаветграда, де продовжував, поряд із службовими справами, улаштовувати вистави силами місцевих аматорів. Кропивницький дуже цікавився тими виставами і частенько їздив до Єлисаветграда. Він навіть брав у них участь, і так захопився виставами на сцені, що забув навіть про свої службові обов'язки. За те його було звільнено зі служби і він, дуже щасливий з того, поїхав до Єлисавета і вступив до аматорського гуртка: гурток на той час заробляв своїми виставами так багато грошей, що запропонував Кропивницькому щомісячну платню за виконання обов'язків режисера й актора. Він залишив позаду нудну канцелярщину і любе діло неначе засміялося до нього.
Перебування на службі в повітовому суді, поліції і ратуші багато дечого навчило Кропивницького. Він набув великого досвіду щодо стосунків з людьми "чиновного світу", завдячуючи своєму спостережливому розуму — поширив знання різних людських характерів і мав змогу дізнатися, чого вартий був тогочасний державний апарат, з усіма його "крючкотворами" й тією неправдою, яку чиновники завдавали простому люду. Повештавшись по світах, по Україні й Галичині, граючи в українських і російських п'єсах, Кропивницький, після заборони українських вистав, став актором російської трупи Ашкаренка, в якій, за участю Миколи Карповича Садовського, йому пощастило здобути дозвіл на українські вистави. Успіх тих вистав заохотив Марка Лукича організувати свою власну трупу, і ото ж та трупа була саме тією, яка приєдналася в більшості своїй до трупи Михайла Петровича Старицького, про що я вже розповідала.
Я дуже коротко і недостатньо написала тут про життєвий шлях Кропивницького. Про нього можна було б написати велику книгу, і варт було б це зробити, бо М. Л. Кропивницький — видатний діяч української сцени, головний учитель акторської майстерності тих часів. Сама Заньковецька називала його своїм учителем.
А тимчасом наближався від'їзд трупи з Миколаєва до Єлисавета, де численні афіші вже сповіщали про прибуття нашого театру. Дехто з акторів уже одержував листи від своїх друзів, які писали, що всі з великим нетерпінням чекають на вистави, за участю своїх давніх знайомих Кропивницького і Садовського.
За два-три дні перед нашим від'їздом я зустрілася після репетиції в фойє театру з Машею Садовською. Я навмисне затримала її, щоб остаточно довідатись, чи поїде вона до Єлисавета, чи залишиться в Миколаєві разом зі своїм чоловіком, і дуже зраділа, коли вона підтвердила, що до оперетки нізащо не повернеться.
Коли ми розмовляли з нею, до нас підійшов Панас Карпович Саксаганський. Він був чогось зажурений і йому, видно, хотілось поділитися своєю журбою з сестрою. Наводжу тут цю розмову, бо в ній він багато дечого сказав про себе такого, що було для нього дуже характерно.
Він почав скаржитись Маші на те, що акторська майстерність чомусь не давалась йому. Які б ролі йому не доручали, він не міг зіграти їх так, як підказувало йому розуміння тих ролей. А грав він тоді Бориса в "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", Семена в "Дай серцю волю, заведе
в неволю" та деякі інші, вже зараз не пам'ятаю. Ролей у нього було ще небагато, бо він тільки незадовго перед нашим від'їздом вступив до трупи. Маша хотіла заспокоїти брата і стала запевняти його, що він цілком добре виконував свої ролі. Панас Карпович аж розгнівався на неї, назвав її нещирою й поганою сестрою-другом. Він чекав від неї поради, як від людини що вже походила по сцені більше, як він. Він сказав, що не хоче бути посередніх здібностей актором, бо українська сцена потребує акторів видатних, які могли б завоювати для неї високе визнання публіки.
— Я покину сцену, коли пересвідчусь, що в мене нема справжнього акторського таланту, — сказав він рішуче. — Це буде для мене великим фіаском! Я мріяв, що зможу бути цінним поповненням в акторському складі, саме таким, який потрібен для слави нашого рідного мистецтва.
— Звідки нам брати досвідчених акторів? — спитав він з болем у голосі і навіть з докором, неначе Маша була винна в тому, що на Україні в ті часи не було спеціальних театральних учбових закладів, де б здібна молодь могла навчатися акторської майстерності.
В українські трупи йшли здебільшого недоучки та мало підготовлені до акторської справи люди. Тому так багато було тоді акторів, які, не маючи ні до чого хисту, вступали на сцену.
Оте болісне прагнення Панаса Карповича опанувати в досконалості уміння втілюватися в образ було характерною рисою його акторської діяльності. Я мала змогу переконатися в тому пізніше, про що й скажу в свій час.
МОЄ ЗНАЙОМСТВО З ІВАНОМ КАРПОВИЧЕМ ТОБІЛЕВИЧЕМ
Під час подорожі до Єлисавета наша трупа справляла дуже приємне враження. Всі актори і актриси були одягнені пристойно, навіть елегантно. Зовнішній вигляд усіх нас вже сам по собі свідчив про те, що трупа Старицького була солідною й цілком забезпеченою з матеріального боку.
Публіка, яка, очевидно, скучила за українськими виставами, щовечора переповнювала театр і уряджала головним нашим акторам, Кропивницькому, Заньковецькій та Садовському, постійні овації.
"Наталку Полтавку" готові були дивитися хоч і кожного дня. Голосно ридали над трагічною долею Олени, охоче сміялись і плескали в долоні, коли Цвіркунка, гнучка і пластична, носилась по сцені у вихорі бурхливого козачка. Без кінця і краю викликали Кропивницького в різних його ролях, особливо — у водевілях "По ревізії", "Як ковбаса та чарка" та в ролі дурника Стецька.
В Єлисаветі я, нарешті, побачила Івана Карповича То-білевича, старшого брата молодих Тобілевичів, Миколи та Панаса. Він приходив подивитись на наші вистави, бував і за кулісами — завжди у костюмерній Кропивницького та Садовського. Тому я з ним майже не зустрічалася
Маша тоді оселилася в домі Тобілевичів, на Знамен-ській вулиці, де вона мала змогу бачитись зі своєю донечкою Женею і з родичкою Катею, котра доглядала діачинку краще за рідну неньку, як казала про неї Маша.