Відкривайте тих, чиї книжки в школі свого часу не відкривали і все думали, що, може, пронесе. А тепер вам так цього не вистачає. Тепер несподівано для себе ви відкрили, що Гоголь вам найближчий духом, серцем, розумом і, звичайно, зовнішністю, якщо у Гоголя була така зовнішність, як сьогодні у вас. За вашим.. Словом, ви – це народжена копія Гоголя, тільки трохи в інших штанях і кепочці. І якщо вас від Гоголя щось відрізняє, так то тільки штани і не той розмір голови. Але яке це має значення? Штани різні, а ціна ж однакова. Власне, трохи навпаки, штани різні, а зарплата одна й та ж. Але то вже інша сфера. Ми ж про Класиків.
Вивчайте Шевченка, Тараса Григоровича. Шевченко – як коштовний камінь. Куди не повернеш, до кожного засвітиться. І до білого, і до чорного, до жовтого й до червоношкірого. І до кожного з них з любов'ю, з порадою.
Засвітиться різнобарвно й ніжно, іскрометно і дотепно Антон Павлович Чехов. Хоча у нього треба вивчати не все. Дещо можна тільки прочитати – і досить. Бо Чехов теж не відразу став Чеховим.
Він спочатку був Чехонте. А тоді зрозумів, що лаконічність хоч і відбивається на гонорарі, але в ім'я безсмертя можна грішми інколи й пожертвувати. Вивчайте Чехова. Занурюйтесь у нього аж з головою. Не бійтесь, не захлинетесь. Там води нема. Повітря чисте, прозоре, п'янке, Тепер уже такого повітря нема. Автомашинами забруднене.
Вивчайте Некрасова, Лєрмонтова – оригінальні поети. І обов'язково Толстого, Льва Миколайовича. Обов'язково. Серед усіх Толстих – Лев Миколайович найтовстіший. Обхопіть його з любов'ю, обхопіть – і він вам відповість взаємністю. Решта Толстих, вважайте, – позакласне читання. Але це моя особиста думка. Прошу на всіх літературних перехрестях на мене не посилатися. Вивчайте одного-двох імпортних. Скажімо, Діккенса Чарльза і Бальзака Оноре. Хай за "де" вибачить...
І, звичайно, вивчіть оце, що я написав. Воно хоч невеличке, але я настійно раджу, щоб ви його знали напам'ять, як вірш. Вивчіть і задумайтесь. Чи маю я так право писати? Не знаю. Не впевнений. Може, й ні. Але якщо це так, то не задавайте, будь ласка, мені таких складних питань: "Як ви пишете?" Як можу, так і пишу.
Я вам уже коротко відповів. Можете з моєї відповіді посміятися. Але хотілося б, щоб задумались. Єдине, про що я вас попрошу, мої молодші колеги, не сприймайте мою відповідь як гумор. Я буду з вами відвертий до кінця: це моя перша і дуже серйозна наукова праця. Оригінальна вона тим, що за такий розмір – ні кандидатських, ні докторських не присвоюють. А жаль. Якби після кожного мого речення поставити по чужій цитаті, то цей скромний труд міг би розбухнути ще й до огого якої дисертації.
Одне слово, я раджу вченим придивитися до цієї штуки, і якщо справа тільки за цитатами, то повірте – мене не треба довго вмовляти, я готовий. Але не нижче як на доктора. Академіка запропонуєте, опущу очі і погоджусь. Члена-кореспондента запропонуєте – для годиться поламаюсь. Мовляв, кореспондентом я вже був. Затримка за малим, але піду й на це. Але якщо тільки кандидатом...
Я краще розповім про свою останню зустріч з академіком. Я йому розповів підряд кілька цікавих історій на одну й ту ж тему. Подавав варіації. Він мене слухав так, що я подумав – вивихне щелепу. Я йому таких речей нарозповідав, що він про них ніколи й не чув. Інтелігентом прожив усе життя. Аж соромно йому було спочатку признатися. Коли я закінчив, він мене обійняв, заплакав і хотів навіть поцілувати. Але я з першого разу з незнайомими типами не цілуюсь. Він тільки губи облизав, а потім аж засяяв:
– Колего! Ви мене потрясли! Я вперше про таке чую. Ви не академік, а ціла Академія наук...
Але я на Академію не претендую. Це вище моєї скромності. Мені досить і академіка. Оскільки він мене так ніжно обіймав і обзивав при людях академіком (до того ж при знайомих людях, котрі, певне, дивувались, чому я й словом не заперечую), тому я погоджуюсь на це звання, але за однієї умови: Почесним академіком Київського державного університету. Цей університет мені особливо дорогий. Гадаю, я йому – також. Якщо вірити моїм колишнім викладачам (а не вірити їм у мене немає жодних підстав), то я їм обійшовся в 15 тисяч карбованців – не менше. А якщо врахувати й гроші тієї установи, яка відпускала мене двічі на рік упродовж шести довжелезних літ на сесії (я заочно навчався. Хай був хоча б один Почесний академік-заочник), то вийде і всі 25. Можу додати ще тисяч п'ять. Мені не жалко. Не з своєї ж кишені.
Словом, даю письмову згоду на Почесного і, щоб якось компенсувати ті витрати (жити збираюсь довго), то офіційно обіцяю, що в бухгалтерській відомості на зарплату не розписуватимусь. З найнижчим поклоном до всіх Вас,
Олег Чорногуз.
Р.S. Ви запитаєте: а до чого тут академік?
Відповідаю: а я так пишу.
[1] Гумор цієї фрази у тому, що габа — турецька біла вовняна тканина — аж ніяк не ніжна і не прозора, а навпаки — груба та щільна. В Україні з неї раніш шили жупани та інший верхній одяг. (Тут і далі у виносках примітки упорядника збірки).