Діло в мене до тебе є.
"Тільки не комизся, – кажу я сам собі, – не в твоїй ситуації відмовлятися." І доки ми йдемо до хати, я пригадую, як цю сусідку звали поза очі – Хасточка. Вочевидь, щось похідне від Ася. Маю ж подякувати, а в кого спитаєш, як її дійсно звати?
В хаті доволі сумне видовище: на тлі припалого щонайменше восьмирічним пилом допотопного інтер'єру дві сучасні нерозібрані ще валізи з моїми пожитками тільки підсилюють відчуття запустіння – навіть неприбрана постіль на дивані не допомагає, а рештки нашої з Хорхе вчорашньої вечері – уже початий добрячий кавалок хамону, підсохлий хліб, туристична газова плита на всіяному крихтами обідньому столі, старезний дідів чайник, сучасна гейзерна кавоварка й дві немиті чашки, – Хорхе покинув їх іще вдосвіта, поспішаючи вшитися в свою Іспанію, – все це тільки підсилює враження і змушує мене червоніти навіть попри головний біль.
– Вибачте, я ще не встиг... – зніяковіло мурмочу і кривлячись від болю, кидаюсь прибирати зі стола. Хасточка робить вигляд, що не помічає і береться потрошити свою сумку, дістаючи з неї літрову банку з гарячим борщем, ще одну маленьку зі сметаною, та два яйця. Виявляється, гостя в дідовій хаті орієнтується ліпше від мене – безпомилково знайшла кухонну дошку, ніж, умовно чисті тарілку й ложку, а потім ніби фея чарівною паличкою махнула і ось переді мною вже стоїть повна, по вінця, тарілка з неочікуваним сніданком; явно задоволена собою фея сідає на стілець навпроти мене:
– Ану, скуштуй Агнеси Степанівни борщику: смачнішого тут ще ніхто не варив! – в голосі її неприхована гордість.
Борщ дійсно вражає: що своїм незвичним ароматом гарячої, з кислинкою, свіжості, що гармонійним смаком зелені та картоплі у поєднанні з дрібно покришеним яйцем, густою сметаною і волокнами добре розвареної яловичини. Мої рецептори радо пригадують давно забуті смаки й усупереч власній волі я кілька разів голосно, з насолодою сьорбаю, потім, схаменувшись і ніяковіючи, вбираю в себе їжу тихо, як того вимагає етикет. Але при цьому одразу ж зникає добра половина насолоди.
– Ти сьорбай, сьорбай, – каже Хасточка, – так смачніше ж. У нас тут як? Коли гості сьорбають, хазяйка знає, що страва їм подобається. Сьорбай.
– Ох же ж і борщ! – мугичу я з повним ротом і ледь проковтнувши, одразу з насолодою втягую в себе вміст чергової ложки.
– Я до тебе, Григоровичу, ось по якому ділу, – заспокоєна Агнеса Степанівна вирішує перейти до справи, – ми тут з Улькою Гармаши́хою... – вона затинається, – з Уляною Петрівною, тобто, город вашого покійного діда Сергія по-сусідськи на двох пахали – Жора нам дозволив. То я спитать прийшла: нам тепер уже й надіятись не треба? Сам будеш, еге? Дак може хоч сімена́ в мене купиш, бо куди ж я їх тепер подіну – не викидать же ж?
Від несподіванки мене мовби правець ухопив: завмер із повним ротом борщу і дивлюся на фею, вирячивши очі.
– Чи як же ж воно тепер буде? – тамуючи подих і від невизначеності налягаючи на таке миле українцям "же ж", сумним голосом допитується Хасточка, по-своєму витлумачивши мій погляд.
Я, мало не подавившись, одним ковтком глитаю майже непережовані м'ясо, хліб і картоплю, закашлююсь, а потім піднімаю повні сліз очі на свою рятівницю:
– Агнесо Степанівно! Та заради бога! Зробіть таку ласку! – і задля демонстрації щирості навіть руку з ложкою притискаю до грудей. – Я ж... Я не справлюся. Та й нащо воно мені? Хтозна ще, чи житиму тут. Забирайте! Забирайте город.
– Хух! – з очевидним полегшенням видихає Хасточка. – Ви як приїхали вчора, дак я, віриш, Григоровичу, ніч не спала. В мене ж цілий мішок насіння стоїть – три тисячі віддала! Сільверклауд!
А я, мовби знову на світ народившись, з подвоєним апетитом сьорбаю борщ і відчуваю, як лещата поволі відпускають мою голову.
– Оце вже Уляна зрадіє! – веселиться Хасточка і раптово отямившись, питає:
– А ти як же без городу будеш, га? Григоровичу?
Я на те риторичне запитання тільки плечима знизую, бо саме зосереджено вишкрібаю з тарілки зелені рештки щавлю.
– Без городу не мо-ожна. Не проживеш! – співуче й повчально протягує Агнеса Степанівна. – Значить так: п'ять соток ми тобі лишаємо: не глитаї ж ми якісь.
"П'ять соток? – замислююсь я. – Це ж скільки? П'ять соток... П'ять разів по сто. П'ятсот квадратних метрів... Ого: як дев'ять наших квартир!"
– Ні-ні-ні-ні!! – машу я вже обома руками: – Куди стільки?!
– Слухай сюди! – рішучим начальницьким тоном чеканить Хасточка. – Картоплі на посадку ми тобі дамо. І всього, що треба. Як це: жить на Клевені й не мать свого городу?! Шо б оце ваші дід із бабою мені сказали? Да як же я після цього на Діди до них загляну? І не думай: без городу не залишисся!
Ех-х... Ну, п'ять не шістдесят. І як казав Астроном, наш взводний, пожуєм – побачимо.
– Сьогодні чистий четвер, – виголошує далі фея, – а в тебе, дивись, яке страхоттє! – вона тиче пальцем у пожовклі фіранки на вікнах: – Зараз же знімаємо, я поперу. І тюль теж.
– Може не треба? – мені відверто ніяково.
– Да ти шо-о?! Знімай, – наче відрізала Хасточка і тут же, не чекаючи мене, береться до роботи.
Дивовижно, проте моя голова майже перестала боліти, тож, зітхнувши, починаю їй допомагати. А коли вона з оберемком прання і своєю сумкою покидає хату, я роззираюсь навкруги. "Зайняв позицію, – повчав колись астроном, – перш за все, оціни обстановку." Хата, за давніми дідовими розповідями, ставлена ще моїм прапрадідом для свого сина більше ста років назад, стоїть, як грім, – тоді КНР ще не було, люди все на совість робили, щоб і онукам з правнуками служило. "Дарма, що дід мій простим козаком був, зате справжнім хазяїном, – хвалився нам із Жоріком дід Сергій, – стельмахував, тож і гроші водилися, і хату старшому сину з дуба робив – панську, можна сказать: бачиш, які вікна в нас? Тоді люде не казали: "На мій вік вистачить", бо про дітей думали, а ті з двору світ за очі не тікали" – натякав предок на свого сина Грицька, нашого батька.
Хоч хата й невелика, а все ж більша, ніж наша колишня квартира у Харкові: окрім сіней з коморою, ще передпокій, дві кімнати й кухня. Дах під оцинкованим залізом, вікна не малі – чим не житло? Дякувати Хорхе, електроенергію обіцяли дати сьогодні ж, холодильник "Донбас", що в кутку напроти печі, повинен працювати, інакше навряд чи він би там стояв. Вода в дворі, ще є літня кухня і в ній, коли не помиляюся, має бути газова плита з балоном. Туалет в саду за сараєм, там же і літній душ. Жити якось можна, далі видно буде. Після розмови з Хасточкою бажання телефонувати Хорхе зникло – маю якось вживатися.
У хаті все припало пилом. "Зараґата", як каже моя іспанська невістка Дельфіна, безлад, тобто. Я не те, щоб великий чепурун, але й у такому запустінні жити не готовий, тому мушу братись до роботи: віник, швабра, ганчірки, відро з водою і вперед. Досить швидко знаходжу необхідне і шкутильгаю по воду. Але – от біда! – колодязь не працює: внизу щось тільки шурхотить, проте скільки не качаю, вода не тече. Упоперек занехаяного, порослого торішніми бур'янами двору стежка від паркану до паркану і дві малопомітні хвіртки – вочевидь, роблені ще прадідом, аби простіше було до сусідів ходити. Виходить, цю стежку Гармашиха з Хасточкою протоптали – схоже, в них тут транзит проходить. А давай-но я сходжу по воду до Уляни Петрівни: чути ж було, що в неї колодязь працює.
Сусідка стрічає мене прямо біля зачиненої хвіртки: висока, міцно збита семидесятилітня тітка – язик не повернеться назвати бабою.
– Ну, здрастуй, Глібе, – вітається вона зі мною строгим голосом, – стульки год тебе не бачила, а ти дядько вже!
– Добрий день, Уляно Петрівно! Можна у вас відро води взяти? Колодязь щось не працює.
– Ще питаєш, – дивується вона, – заходь у двур; хвуртку я зараз одчиню. Треба тобі кау позвать, нехай поремонтує. Тульки ж аби ти вдома був.
Що за КАУ таке? Мабуть, комунально-аварійне управління, думаю я, дибаючи до колодязя та слухаючи її дивне укання:
– Ти на моє страхуттє не дивись, – сердиться Гармашиха, помітивши що мій погляд ковзнув її подвір'ям, – син воює, хазяїн муй, царство небесне, у двадцятому од ковіду помер, а в дворі без козака важко. Вчора весь день з невісткою теля ловили, насилу витягли, думала, що й корова пропаде, а сьогодні вже чистий четвер: носимось, наче мухи в окропі, ніколи й у дворі пудмести. Молозива хочеш? – ні з того, ні з сього пропонує вона і йде до хати.
У мене в голові сумбур. Мітка "син воює", згадка про забутий ковід (коли те було?), якесь теля, що втекло і, певно, потрапило в болото, корова, котра чомусь ледь не пропала – з горя, чи що; ознаки "страхуття" в дворі: скрізь щось понаставлене, покинуті в найнесподіваніших місцях немиті тазки, вила, візок із чимось (гній абощо), і ще якесь морозиво – до чого тут морозиво? Я чіпляю відро на гачок колодязного гусака і беруся качати воду, мимохіть порівнюючи роботу чужого пристрою зі "своїм". Рівно дванадцять рухів і відро вже повне.
– На ось, – простягує мені Уляна Петрівна трилітрову скляну банку з чимось жовтуватим, хтозна на що й схожим: ніби желе якесь.., але точно не морозиво.
Напевно, я надто довго і недовірливо роздивляюся вміст банки, бо чую:
– Ну-ну, не гидуй, банка чиста. Поставиш у холодне, щоб не скисло.
– Та мені Агнеса Степанівна борщу... – ніяковіючи, бурмочу я на свою голову, зрозумівши нарешті, що в банці якийсь наїдок.
– Ич! – вибухає ревнощами Гармашиха: – Та скрізь посп'їє з козами на торг! Сказано: панія́!
– І чого ви оце, Уляно Петрівно? – я стаю на захист феї: – Вона за горо́д приходила питати. Так я сказав, що ви удвох можете займати хоч увесь, – додаю в надії, що якось таки позбудуся тих соток.
– Дик шо, ти зовсім пахать не будеш? – з недовірою питає одразу ж втихомирена сусідка.
– Так я ж не вмію.
– Не святі горшки ліплять! Ти бач, городянин який: землею гребує. Навчимо!
Зустрічний бій не входить у мої плани: аби не загрузнути в невигідній для себе темі, я хапаю відро з водою і зі словами "Вибачайте, в мене роботи повно!" поспішно шкандибаю на свої позиції.
Уже в хаті ще раз підозріло оглядаю крізь скло вміст банки, потім обережно відкриваю капронову кришку і нюхаю: гм, схоже, щось молочне.