Нас провели за столик, і хтось одразу послав Аньці old fashioned, вона кивнула головою, привіталася кудись у напівтемряву і замовила нам іще два. Потім іще два. І ще.
Коли Аньці було чотирнадцять, треба було щось вирішувати з майбутнім. Бути дівчам-прийдою вже не випадало. Вона серйозно поговорила про це з Вадіком, Денисом та Ісфаром, вони цілком з нею погодилися – вона добре відкривала машини, підпоювала і замолоджувала чоловіків, легко могла витягти ключі від квартири і вивідати адресу абощо – і переговорили про це з кимось із мафії ще. Пропозиція, з якою вони повернулися до Аньки, була така: вона мусить пройти посвяту. На вибір було запропоновано: або вони утрьох її ґвалтують, або вона б'ється з ними трьома. По-чоловічому. По-дорослому. В Аньки був час подумати.
Потім ми сіли в блискучий Аньчин BMW і, незважаючи на вже дуже помітну непевність її рухів, хвилин за десять запаркувался десь, знову ж таки, в Іст Віледж. Анька зайшла в якусь китайську забігайлівку, а вийшла звідти з пляшкою хорошого віскі і двома важкими склянками, хоча, чекаючи на неї, я думала, що вона не вийде ніколи, та й не було, мабуть, насправді ніякої Аньки. Склянки ми потім десь загубили. Ми ходили попри церкву, в яку ходив Енді Воргол, сиділи на траві коло церкви, де Патті Смітт читала свої вірші, пили з горла в обіймах одна одної на високих сходах навпроти будинку, де жив Оден.
Анька поставилася до вибору з усією серйозністю. Так склалося, що вони май же не були знайомі з батьком, але тоді він якраз ошивався вдома. Анька коротко виклала йому суть і спитала прямо: що я маю робити?
І він сказав: бийся.
Він мав би сказати, мабуть: тікай і ховайся, забудь цих людей, піди до школи, знайди якусь роботу, щоби звідси вибратися, візьми участь у будь-якій волонтерській програмі, потрап за кордон, знайди доброго чоловіка і народи дітей, рятуй себе, забудь життя тут і спробуй ніколи більше сюди не повертатися – бодай щось із цього. Але він сказав: бийся.
І Анька билася. По-чоловічому. Як доросла. Тільки їх все одно було троє.
— І знаєш що, – говорила вона, смикаючи себе за кульчик у брові і передаючи мені пляшку десь на розі другої і одинадцятої, на підступах до визначеної на запах підгнилих кавунів ріки, – коли я вже не могла, коли була зовсім побита, коли майже втрачала свідомість, вони все одно мене зґвалтували.
Відсутність вибору, його ілюзорність витверезила Аньку. Знову набувши пристойного більш-менш вигляду, вона вирішила ще раз скористатися знайомою схемою, дарма що попереднього разу схема спрацювала так собі. Анька помилася, вирушила до школи і зайшла до директорки. Так склалося, що й із директоркою Анька майже не була знайома, але коротко виклала їй суть – про маму, батька і про те, що давно живе сама, оминувши, звісно, найсвіжіші деталі, а може, й не оминаючи, і спитала прямо: що я маю робити?
Директорка школи була збентежена, але не довго. Звідкись вона відкопала, що Аньчина мама була єврейка, а далі все тоді – якраз був такий вдалий час – робилося дуже швидко. Аньку прилаштували в програму обміну – чомусь це так називалося, хоча ніхто ні з ким нічим не мінявся, а просто єврейських дітей за бажання або з дозволу їхніх батьків забирали в прийми в ізраїльські сім'ї.
Там Анька закінчила курси з івриту і школу. В 17 їй треба було зробити собі документи – у неї не було жодних, крім якогось дитячого свідоцтва і нечитабельної паперової посвідки – і вона вирішила, щоби двічі не вставати, взяти собі нормальне ім'я прізвище, і там-таки їх вигадала, коло конторки, міняючи своє свідоцтво і посвідку на обіцянку скорого ізраїльського паспорта.
— Чому Ясмін Ґрінштейн, – питала я, дошукуючись аналогій чи знаків. Сонце зійшло і забарвило воду ріки перед нами в сіре й рожеве, за рікою мерехтіли вогні Вільямсбурґа.
— Не знаю, але чому би й не Ясмін Ґрінштейн, – сказала Анька, яка жодних аналогій чи знаків ніколи не дошукувала там, де не слід, і взагалі завжди була швидка і конкретна. Ясмін Ґрінштейн відслужила в армії, закінчила університет, заснувала бізнес, продала його, а сама очолила філію своєї ж компанії в Нью-Иорку. Десь у деревах за нашими спинами заспівала одинока пташка, вітаючи новий день. Анька притулила голову до мого плеча, її губи лоскотали мені шию.
— Ти не знаєш, де папа? – спитала вона. — Не знаю, – збрехала я. Анька засміялася. Брехати я як не вміла, так і не навчилася. — Скажи йому дякую, чуєш. За оце все. Скажи йому дякую, що він тоді так сказав.
Що він мене до них послав. Узагалі, повернешся – піди і скажи йому. Дякую. І ще що-небудь. Що хочеш, але дякую – обов'язково скажи.
І я зробила, як наказала Анька. Я ж завжди робила, як вона наказувала.
Листя тихо кружляло порожнім парком, за відсутності на майданчику дерев здавалося, що його скидають у розпуці покинуті каруселі. Качелі-цепочки повільно і загрозливо гойдалися на довгих іржавих цепочках. Не знаю, чи хоч хтось узагалі приходив у цей парк тепер.
Дядя Льоня сидів на кривому стільці біля щитка і спав. Або просто сидів із заплющеними очима і важко дихав.
— Добрий день, – сказала я. Він відкрив очі. — Включите мені цепочки? — Цепочки не роблять, — відповів він. — А ромашка? – спитала я.
— Ромашка не робить, — відповів він. — Включіть що-небудь, — попросила я. — Двадцять гривень, – невпевнено сказав дядя Льоня. Я мовчки простягла йому
купюру, він швидко схопив її і заховав, а тоді перемкнув щось на щитку – і найбільша, зовсім дитяча карусель повільно заворушилася. Там були коні й олені, і слони, і колісниці, і риба, і літак, і жирафа, все іржаве, облізле, крутилося повільно і рипіло, ми дивилися разом на це з дядею Льонею, не відводячи погляду, і я подумала, може, він бачить: там, на білому коні, маленька кучерява Анька з чорними від бруду п'ятами гордо сидить, дивиться прямо, завжди знає, що робити, і не розуміє жодних заборон. А може, й не бачить.
Коли карусель зупинилась, я – перш ніж піти геть і більше тепер точно ніколи уже не повернутися в парк біля військового містечка – сказала дяді Льоні, як і просила Ясмін Ґрінштейн: дякую.