Йому дуже кортіло між люди, послухати, як шелестять вальці, прислухатись до дивних закарпатських слів та м'якої вимови буковинців, послухати, що кажуть та як виглядають ті, що в млині. Дід вбрався, вийшов на вулицю. Хуртовина, як це буває під Різдво, замітала Чернятинський горб. Переступаючи через замети, не зовсім упевнено пустився у дорогу. Тьмяними пасмами, так, ніби хто розмазав їх по вечорових просторах, світилися вогники. Дід знав, це світиться млин. Один з вогників невпинно став наближатися, щоб розминутись, ступив він у колію, і в ту мить вогник перетворився у велике яскраве світло, так, ніби серед снігів, серед цієї передріздвяної віхоли засвітилися тисячі ламп. Так, ніби дуже багато сусідських хлопчиків прийшли з віфлеємськими звіздами колядувати. А потім згасло все.
— Там, на дорозі, машина збила чоловіка…
Хтось забіг до млина. Потім усі, хто тут був, вибігли на дорогу. Серед білих снігів лежав дід Григорюк. Безжалісно танцювала віхола, ніби закликаючи вже до різдвяної казки-містерії, звисали вуха старенької кролячої шапки, і тільки з широко відкритих очей прозирала неповторна дідова доброта. Так, ніби востаннє, дід всміхався до світу. І ніби дивувався, що ось не встиг, і не дійшов, і не добіг.
ГАЗЕТНІ ДНІ Й ІЛЮЗІЇ ДЕВ'ЯТДЕСЯТИХ
Додому, вийшло так, я повернувся пізнувато. Домашні сказали, що лікар Біланюк дав свій телефон й казав передзвонити, коли б і не прийшов. Передзвонив, сказав, що виходить з дому, я мав іти назустріч, як то належить за законом конспірації. Так і зустрілись серед вулиці, що була Перше травня, а стала Бандери.
— Сьогодні за Вас проголосувала сесія…
Він був делікатним, на "ти" не переходив, хоч зналися віддавна.
— Я знаю, не відмовитесь…
Справа була серйозна. Знаний лікар-невролог, скільки врятованих і повернутих інколи з того світу, він ще сказав, що читає мене, в тім числі в "Молоді України".
— Давайте я переговорю з редактором…
Це не був хід конем, була в нас газета, руйнувати не було сенсу. Вранці зайшов до редактора, виклав, як воно є.
— Треба переходити всім колективом разом з газетою…
— Я не збираюся ні на чий бік переходити…
Такою була позиція, і я її поважаю, особливо, як надивився на все за роки. Вибору не залишилося, написав заяву, вийшов на вулицю, редакція, в яку прийшов колись у 18, стала вже не моєю. По дорозі зустрівся з директоркою друкарні, яка вже все знала і зі мною була заодно. Привела на другий поверх у Ленінську кімнату, де в нас проходили партійні збори, й сказала:
— Располагайся…
На цім слові ми розсміялись, сів за довгий дубовий стіл, покритий кумачем, директорка пішла в лінотипний, палітурний та інші свої цехи керувати, а я поклав перед собою стос паперу формату А4, і взяв до рук ручку. Треба було забути геть усе на світі і писати, ця газета мала бути вже іншою.
* * *
Скільки років ходив до роботи, мінялись редакції і журналісти, приходили інші редактори, а газета незмінно виходила. Це була ніби ріка, що постійна в своїх берегах, незалежно від того, надворі весна, а чи осінь. І навіть зима, хоч вода замерзає, а все ж вона є. Але раптом ця вода зникла, зупинила свою течію — нам не дали паперу. Постала абсолютно банальна обставина — якою би мудрою не була ця наша газета, їй можна було перекрити дихання в такий простий спосіб. На базарі вже черга стояла за цим нашим словом, як до того за хлібом, а ми билися об свою проблему, як риби б'ються об лід.
— Слухай…
Сказав мені директор головного на той час тут заводу, що також спішно захотів долучитись до нового часу.
— У мене швагро у ЦК, як би він шепнув десь там кому треба…
Так опинились ми на паперовому комбінаті, безкінечному в своїх просторах і з їдким запахом не то целюлози, не то невідомих для нас хімікатів.
— Хто з вас свояк?..
Директор, хоч не по роках, але ще підтягнутий, з цигаркою фільтром вниз, неважко було здогадатись, що вирішив директор кинути палити, та от час вибрав непідходящий. Я згрішив:
— Я…
— Швагро?..
— Швагро…
— На що папір?..
— На газету…
— На яку ще газету?..
— На фольклорно-етнографічну…
— ?..
— Народні пісні, коломийки…
— Коломийки…
— Коломийки…
— Знаю я ваші коломийки! Я що не дивлюся телевізор, а чи не слухаю радіо?!.
Він там ще трохи покипів, але так, для годиться.
— Полегше ви там, з тими вашими коломийками…
Папір директор дав, і білого, як сніг, й багато, у необмеженій кількості. Вантажили ми довгі тягачі колгоспною картоплею, раз у два-три тижні везли за сотні кілометрів на комбінат, а звідти — рулонами паперу. Таким був бартер. За кілька днів до державного перевороту, відомого в народі путчу, перегнали сюди два вагони класичного газетного із Кондопоги — для комуністичної преси Західної України, для правильної оцінки тих подій уже після. Але путч провалився, ці вагони директор передав нам, цілий рік протримались ми на халяві. Володя якось переборщить, що мав уже директора запанібрата.
— Викиньте цього бовдура…
Кивнув на портрет Леніна, великий, на цілу стіну, за спиною директора. Директор не знітився, лише хитнувся кінчик сигарети фільтром вниз.
— Вам, хлопці…
Він добирав слова.
— Вам пасувало б бути виваженими, несете сюди нібито якийсь новий час…
Познущався директор.
— Західний вітер…
* * *
Дивними стали для нас ті три дні, що потрясли світ. Патріоти і демократи, що до того зранку до ночі товпилися у редакційних коридорах, так, що важко було пробитись до кабінету, ніби канули в Лету. Жодного, ані душі. Забіг тільки Володя, сказав добре, що почалось, значить, скоро скінчиться. Ввечері поїхав у друкарню, тут мене мало хто впізнавав.
— Ей!..
Зачіпав я тих, з ким працював цілий рік.
— А, ти…
І вони зникали серед машин й лінотипів. Став до бесіди був верстальник, сказав, що слухав з Москви радіо.
— Сказали, що в'язати будуть завтра, інтернувати…
На вулиці зграйка чоловіків обговорювала події дня, що минав, як сідав у машину, один кинув:
— А цему варто вже сушити сухарі...
У машині очікував ще один сюрприз, напередодні в Коломиї прикупив першого синьо-жовтого прапорця, які вперше там продавали, почепив навидноті, вгорі, біля скла лобового.
— А де наш прапорець?..
Водій пильно вдивлявся в дорогу.
— Певно, хтось вкрав…
На порозі редакції, хоч було за опівніч, очікували колеги по перу, зі старшого покоління, з якими працювали ще в тій там газеті. Важко дався їм цей перехід, довго ламали себе, стояли тепер приголомшені. Зверталися цілий рік вже на "ви", я їм казав:
— Кидайте ви ці свої вихиляси…
— Ні-ні, ну що ви, що ви…
Тепер стало на місце.
— Зайди до мене…
Сказав колега з старших.
— Слухай, ну ми ж такого нічого не писали…
— Такого – якого?..
— Ну… Щоб там КГБ…
— Ну для КГБ вистачить одного мартиролога ОУН-УПА…
Наступні дні колега до роботи не ходив. Вранці подзвонив голова.
— Хто тобі сказав, що це путч?..
А й справді, ніхто не казав. Пропав десь голова району, не стало обласного голови, і лише Президент торочив увесь день.
— Збирайте урожай!.. Збирайте урожай!.. Бо не той хліб, що в полі, а той, що в коморі…
У Городенці відгуляли обжинки, зібрали врожай, і я не знав до чого приліпити ці слова Президента.
— А…
Нагадав я.
— Чорновіл сказав…
Чорновіл, як на той час голова ради у Львові, зробив заяву, що в державі переворот, роз'яснив наслідки з цього. Ця заява і стала основою бідненької інформації, що з'явилась у нас на першій сторінці.
— Чор-р-новіл…
Передражнив голова.
— Ти скажи ще, що Стус…
— Думаю, що й Стус, та от, убили Стуса…
— О-о!… Побачимо, якої ти заспіваєш, як вони прийдуть сюди…
На тім поставив трубку. Я вийшов у місто, єдину вулицю в центрі, де кілька будинків, висоток, за нашими мірками, пам'ятник Шевченка, який почали зводити, і Незалежності, де був раніше Ленін. Було пустинно і на душі, й на вулиці. Перехожі, охочі до розмов ще днів три тому, до бесід не ставали. Перепинив давній знайомий з автоколони.
— Автобус заховали…
— Який автобус?..
— "Край"…
Автобус цей возив великий, яскраво розмальований на боковинах наш логотип, як знак народної любові.
— "І пам'ятай, якій землі ти син…"
— А…
— Всю ніч рішали, де його подіти, загнали у ремзону, припасували ззаду три металоломи…
Але на ранок, сказав товариш, прийшов Афган, усе розтягнув й пішов на трасу.
— І без паперів…
Йшов далі сам. Скільки слів полум'яних знала ця вулиця, навіть вікна цих поверхівок наче всміхались, тепер штрикали в спину.
— Це він… Він… Це все він…
Насміхалися вікна.
— А ми що… Ми нічого… Ми не проти, ми… Навіть за, ми…
Закінчилося на третій день. Коли на четвертий прийду до роботи, на порозі зустрінуть колеги, з старшого покоління, перейдуть знову на "ви", запитають, чи не можна дати на першу сторінку аншлаг "Сини України".
— Не проти?..
— Валяйте…
У коридорі причікував водій, сказав, що прапорець знайшовся.
— Чи треба його почепити?..
— Не треба…
Скажу я.
— Тепер Україна вже буде…
— Відбулася…
Повторить він сентенцію.
— Відбулася…
Під вікнами зупиниться автобус, "… І пам'ятай, якій землі ти син...", Афган привітно тричі просигналить.
— То я поїхав…
— Давай-давай…
— Повний вперед…
— Повний вперед…
І він помчав, поніс з собою у дорогу крилаті ці слова і відбивав утрачене за драматичні ті три дні. Голова покликав редакцію, ми сиділи внизу, вся редакція, а вгорі, на підвищенні, голова і верхівка. Говорив голова про важливість моменту і місію в ньому газети, з'явивсь у голосі метал, і ще багато гасел голова проголосив. І ще сказав, що ми повинні писати тепер про все і по повній програмі.
— Повний вперед...
— Повний вперед...
* * *
З Петром ми не сварились. Відомий український поет, класик, з невеликого нашого Острівця, він виділявся в Раді, і за нього не було соромно, риторика й ораторський хист. Ніхто, хто представляв чи представляє Городенку, як кажуть, й близько не стояв. Блискавичним був на метафори, іноді і хуліганські, чого лише варта та з них, що про Гайдуцького. А "маємо те, що маємо" перехопив у нього Президент. Петро Ілліч ревно боровся за авторство, але він не Президент, з його уст подібна класика не звучала б. Та думаю, що й Президенту не пасувала безпорадність у крилатих висловах, але він її забезпечив. Жаль, народ так й не второпав, підспівує який уже рік, із задоволенням й піднесено.