Наказувати маєте таким тоном, щоб він у ньому відчув металеві струни й помітив інші ознаки твердого металу, типу нержавіючої сталі, штучного алмазу тощо, але ні в якому разі — тремтіння в голосі чи заїкання.
— Тепер, хлопче, повернися до мене спиною, а пикою (з грабіжниками можна не церемонитися) до стіни і підніми повище руки... ще вище. А то ноги поперебиваю.
— Та ви що?! — несподівано заявляє непроханий гість. — Киньте рушницю. Вислухайте мене...
— Ану припини розмови! Ти мені зуби не заговорюй. Не оглядайся. Ще одне слово і голова — решето. Я вас знаю, субчиків...
Після цього рушницю берете в ліву руку, в праву телефон і набираєте номер.
— Алло! Міліція!
— Та послухайте спочатку мене! — перебиває вас грабіжник. — Киньте трубку і опустіть рушницю.
— Я уже стріляю, — кажете ви і чуєте в трубці:
— А куди це ви там стріляєте?
— Міліція?
— Так міліція.
— Я затримав грабіжника...
— Та послухайте, — благає вас грабіжник.
— Мовчать! — кричите ви в трубку і водночас до грабіжника.
— Що у вас там трапилося? — сердиться по той бік трубки сержант.
— Негайно виїжджайте. Затримав злодія. У квартирі 12, будинок 36.
— А як ви там опинилися?
— Я ж хазяїн квартири.
— А-а! — каже сержант. — Ну гаразд, їдемо.
Якщо ж сержант несподівано кине трубку, порадивши привести грабіжника до них, бо в міліції і так штат малий, то не кричіть у трубку:
— Так ви що, не приїдете?
Не кричіть і не кидайте ні трубки, пі рушниці і не вискакуйте на балкон. Є інші методи. Перший: примусити злодія відчинити двері і зачинити їх з протилежного боку. Другий: зробити вигляд, що ви збираєтесь його обшукати, підійти майже впритул до нього, а тоді ривком відчинити двері і вискочити з криком "караул" на вулицю.
— Слухайте, товаришу сержант, а якщо я його пристрелю на місці, мені за це нічого не буде?.. Нічого. Так чого я з ним буду собі морочити голову. Ясно. Я вас зрозумів. Він вліз до мене в квартиру... Нападав, я оборонявся. Є така стаття. Ага-а! Значить, можна. У кримінальному кодексі. Яка? Яка стаття? Ага-а, частина друга. Чудово... Але послухайте, він плаче. Хто він? Бандит плаче. Не вірити жодному слову... і сльозам. Гаразд і я так роблю. Куди ви радите цілитися? Не в голову? Чому? А, в спину! Зрозумів. Менше шансів промахнутися...
— Ради бога, відведіть рушницю...
— Слухайте, сержанте, він кричить "ради бога". І я йому так кажу: "Ми в бога не віримо. Ми атеїсти". Так ви радите перебити ноги? З лівого дула? Ану, стули ноги, а то розкарячив їх, як на палубі. Слухайте, він серйозно плаче... Артист! Де там артист?! Не кожний артист так легко видавить сльозу... Під ним уже мокро... Сльози так і ллються, як з поливальниці... Ви радите не звертати ніякої уваги... Підбити, якщо не чинить опору... А якщо вдарити по руках? Вони добре освітлені. Та й тоді він мені нічого не зробить... Можна... Спасибі. Я так і роблю... Господи, він уже впав і лежить. Товаришу сержанте, він лежить, накривши руками голову... У голову не стріляти? По лежачому не б'ють? А як дублетом... по ногах? Ноги він підібрав під себе. Під самісінький живіт підтягнув. Одне тільки відоме вам місце видно. А в мене в патронах не сіль... Два вовчих жакани...
У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегшено зітхаєте. Хтось знову встромляє ключа в шпарку.
— Дружина, — радісно і облегшено шепочуть ваші уста.
Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висовуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.
— Що це за барикади? — вносить вона розрядку, дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на лежачого грабіжника. — Знову набралися до чортиків...
Ви ховаєте рушницю і кажете:
Ану, жінко, перевір у нього кишені...
— Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...
— А може, в нього там пістолет чи ніж індійський. Я його затримав...
— Хто? Оцей? — перевертає жінка грабіжника лицем до себе.
Ви заплющуєте очі. А що, як зараз вхопить її за комір і, прикрившись нею (а нею можна прикритися таким і двом), візьме і вискочить на вулицю. Тоді шукай вітру в полі.
— Так це ж Семен Петрович, — пізнає дружина. — Із сусіднього парадного.
— Помилився парадним, — ледве каже Семен Петрович. — Вибачте. А чоловік ваш...
— Нічого, нічого. З ким не буває, — каже дружина. — Тепер же будують... Коробки... Як близнята... Хоча б зафарбовували в інші кольори. А взагалі то треба менше пити...
Він піднімається, тісно стуляє ноги і каже:
— Пробачте, будь ласка. Мало того, що помилився парадним, а ще й ключ до ваших дверей підійшов. Ви нічого поганого не подумайте...
— Гаразд, гаразд, — проводжає його до дверей дружина. — А може, до вечора пересиділи б у нас?! Просушилися б...
Спасибі. Я уже дома...
— Це він від сліз, — кажете ви, коли за ним зачиняються двері. — Так ридав, як поранений заєць. Ніколи не думав, що є такі боягузи... Не міг одразу сказати, що він сусіда. Ти, жінко, коли-небудь чула, як зайці на полюванні плачуть? — цікавитесь ви, ставите заряджену рушницю в куток і поспішаєте на кухню, щоб заглянути в жінчину господарську сумку: "Цікаво, що ж вона сьогодні з і астроному принесла?"
Але це вже зовсім інша тема.
●
Як поводитися на новосіллі
Як тільки ви переступили поріг квартири і вручили хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись, негайно прямуйте у квартиру. Якщо вам по дорозі потраплять під руки двері — з силою їх не смикайте. З двох причин.
Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти;
Друга: ви можете відірвати ручку.
Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже: "Ах, як незручно".
Щоб не було отого "Ах, як незручно", ви, легенько поторсавши за одні двері, потім за інші, питайте:
— Тут у вас що?
— Туалетна.
— А тут?
— Ванна?
— О-о! Так у вас ці штуки окремо?
— А у вас що, разом?
— Та й у нас окремо, — ви відчиняєте навстіж двері і продовжуєте, звертаючись до господаря, — і це ще ти незадоволення? Ти подивися, яка тут розкіш. Які кольори. Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те, що у мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дротами скрутив. А тут, як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди і на педаль натискуй. Чого тепер тільки не попридумують?!
Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке "Здрасті" малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запрошував.
— Яка кухня! — висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.
— Це моя мама, — каже вам дружина товариша. — А це мій тато з своєю сестрою, — заводить вона вас до вітальні. — А це її діти: син і донька.
— Дуже приємно, — посміхаєтесь ви. — Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...
— Я — Вадикова мама, — поправляє вас жінка
— Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, — не розгублюєтесь ви. — Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира?! Божественна квартира! Скільки простору! — вигукуєте ви одне окличне речення за другим, переходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства. — Який краєвид, — наближаєтесь до вікна. — Де сучасні Куїнджі і Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!
— Правда, вам подобається? — запитує вас господарка.
— Вона ще питає? Ви чуєте, мамо, — звертаєтесь ви до Вадикової мами так, ніби ви теж її син, але від іншого батька. — Вона ще сумнівається в моїх словах.
— Ну, що ви! ? Хіба ж я сумніваюся! Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали при Вадикові.
— Я ці слова можу повторити навіть при голові міськради, — войовниче заявляєте ви.
— Скажіть при Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую "Для чого ти тут квартиру взяла?". Скажіть при ньому. Дуже прошу вас. Ви ж товариші, — тягне вас хазяйка назад у коридор, туди, де сам господар поспішно забиває останнього цвяха для вішалки прямо в стіну.
— Вадику, ти чуєш? — звертається вона до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.
— Чую, чую, — скептично бахкає він по тупій голівці іржавого вухналя. — Тупий, погано залазить та ще й гнеться, — каже він, повертаючись до вас і витирає з чола піт. — Так, кажеш, квартира непогана?
— Просто божественна! На перший погляд така, як наша. Але це тільки на перший погляд...
— Цікаво, що ж їх різнить? — питає у вас господар.
— Ти ще питаєш! ? Ніби не бачиш сам.
— І все ж, наприклад? — наполягає він.
— Ось ця ніша...
— Це я сам зробив.
Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:
— Паркет... новий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях видувається.
— Ясно. А ще що?
— Ну, стелі... Без тріщин... Не осипаються.
— Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш, щоб уже були й тріщини?
— Ти хочеш?! Ти хочеш?! — сердитесь ви. — Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося: штукатурка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!
— Це правда, — підтримує вас Вадикова мама.
— А який у нас краєвид? — натякає вам Рая.
— Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий! — розмахуєте ви руками і збиваєте комусь з новоприбулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі і Пікассо?
Вадим перестає цокати по тупій голівці вухналя і спопеляє вас своїм поглядом.
— Ну, звичайно, — кажете ви. — Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги.
— От, от, — підтримує вас господарка. — Я ж йому те саме казала.
— За вікнами, — продовжуєте ви, — стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...
— Поїзд, — перебиває вас Рая, — тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...
— А якщо навіть щодня? Щогодини? — повертаєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно починає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. — Так це ж зручно. Ви завжди можете купити першими квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але моє дитинство пройшло на маленькій, закинутій залізничній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із розгону з усієї сили б'є вагоном по вагонах і...