Хіба ж в таке можна людей пускати? Наше виправдання: ми ж вам казали-попереджували, ви слухати не хотіли! Ледь втихомирились. Нам хоч провалися, краще б вже самі заплатили за кращий. Хочеться розповісти гостям, що зовсім недавно, за совєтів, ніяких чистих ніхто не бачив і не чув, та й нечистого ще потрібно було знайти. Однак подумали, що й побаченого сьогодні німцям досить, не варто прибивати їх недавньою нашою історією й ще більше срамити нас, недавніх совків.
Компенсували гарною екскурсією й недорогим рестораном із смачною їжею. Німці попросили касовий чек на пам'ять, як сувенір, аби показати-здивувати вдома, наскільки дешевою може бути наша кухня.
По приїзду додому засіявся дощ, неасфальтовану дорогу до Толікового будинку розвезло, без чобіт не пройдеш, а сьогодні якраз кумова черга гостей вечерею пригощати. Толік напихає німців у свою машину й жене на всій швидкості калюжами, аби не застрягти. Автомобіль кидає з боку в бік, він ковзає-буксує в розкислій глинистій землі, заляпується так, що вікон стає не видно й ледь пробивається до кумового подвір'я. Там стає прямо в розкритому заздалегідь гаражі. Я дивуюся:
– Чого ти аж в самісінький гараж заперся, гостей лякаєш?! Міг би трошки раніше зупинитися.
– Все продумано, – хитрувато всміхається Толік. – Так німці взуття своє не вимажуть, а тож вони в наших хатах не розбуваються, своїх правил тримаються, нанесуть мені грязюки, потім Оксана ше підлогу мити заставить.
Батьки Дітера – вихідці із колишнього СРСР, під час Другої світової радянська влада примусово виселила їх у Казахстан. Коли Радянський Союз став валитися, казахським німцям дозволили виїхати до Німеччини. Дітер розуміє нашу мову, з ним легко спілкуватися. Проте багато нашого для Дітера є неясним-недосяжним. Я не встигаю відповідати на його питання-здивування, не знаю, як пояснити різні наші правила-устої-звички. Приходиться інколи відбиватися жартами й іронічними видумками, аби відстав, але краще всього німцю дає пояснення на всі питання Толік. У мене від цих пояснень ледь живіт не лопає.
– Чого в Києві так багато дорогущих автомобілів, адже вважається, що ви бідна країна, на кредитах живете? – цікавиться Дітер.
Толік, мабуть, побоюється нашкодити нашій країні, ще перестануть нас кредитувати, якщо німецький гість опублікує в своїй газеті, в якій пише час від часу статті, справжню відповідь. Не казати ж йому про те, що крім багатіїв-олігархів, є в нас велика юрба хабарників: прокурорів-суддів-міліціянтів-чиновників-начальників, які гребуть гроші лопатами. Тому меле, що в голову лізе:
– Це не наші авто, то компанії-автовиробники присилають, аби на наших вибоїстих дорогах проходили випробування.
– Чого в столиці вашій так багато сміття на вулицях?
– Та в нас чисто, то ти невдало потрапив на такий день, вчора свято було, гулянка, ну наче ваш Октобер-фест.
– А так-так, зрозуміло, в нас теж після гулянок повно сміття.
Дітер не може второпати, як Толік може працювати по-чорному, не реєструючись. Кум тримає майстерню, де виготовляє, а згодом продає столярні вироби, має найманого помічника, якому платить неофіційну зарплату. Толік заявив-оправдався перед Дітером: в нас так всі роблять, нашо ці лишні заморочки з податками.
Для німця це щось фантастичне. Він не може усвідомити, як при такому підході може функціонувати наша держава.
Не розуміє, чому в нас ставлять хрести й пам'ятники обабіч доріг, коли для цього є кладовища:
– Вони ж тут біля дороги не поховані, нащо тут ставити пам'ятники?.. Що, їх двічі хоронять?.. Ніколи й ніде в світі такого не бачив! Якась чудасія!
Дітер не розуміє, чому наші жінки ходять постійно на високих підборах-шпильках, щодня вдягаються на роботу, наче на вечірній прийом. Коли німець вгледів сусіда, який ішов зранку на роботу в костюмі, в напрасованих "стрілочкою" штанях, то спитав:
– Він шо у вас – мер?.. У нас тільки велике начальство в таких костюмах ходить.
– Який мер?.. Простий бухгалтер на малому підприємстві.
Наш гість дивується, як ми легко даємо хабарі на митниці, чи міліціянтам-даїшникам.
Найбільше його дратує наше нехтування часом:
– Ви ж призначали зустріч на шосту, а зараз скільки?.. Вже двадцять хвилин пройшло, ми ж запізнимось!
– Не переймайся, в нас так заведено, це ми поправку на вітер беремо.
– Який вітер, який вітер, немає ніякого вітру!
– Та є! Він у наших головах, що хочем, те й робим!
– Це неправильно!
– Для вас може й неправильно, а нам якраз!
Не розуміє нас Дітер, що з нього візьмеш? Німець! І більше нічого не скажеш.
Толік чомусь не злюбив німецьке авто – "БМВ", йому краще "Мерса" подавай. Що там у Толіковій голові засіло, уявити не можливо. Як можна перти на таку класну машину, як "БМВ", я зовсім не второпаю. Нібито колись мій кум із приятелем на цьому німецькому автомобілі надовго застряли в Польщі, коли за товаром для базарного продажу їздили. Машина поламалась, довго не могли її відремонтувати, якоїсь запчастини не було. Напевно, тому Толік і старається, де може на "БМВ" бочку котити.
Хто б міг подумати, що машина за це відплатить?
Через років десять дочка Оксани й Толіка – Ірена, яка мешкала з дітьми в Німеччині, приїхала в гості до батьків на трохи потриманому "БМВ". Пройшов тиждень, настало день народження в Оксани. Народу набилося в хату – наче в клубі на танцях. Згодом порахували – двадцять три людини. Поважають в селі іменинницю. Два дні гуляли, з'їли-випили, майже на місяць для доброї сім'ї хватило б. Після святкування – Ірені назад в Німеччину. Сину Максу в школу потрібно. Тільки зібралися від'їжджати – пульт-ключ від машини кудись подівся. Пробували шукати – не знаходиться. Ще раз спробували, потім ще раз, і ще багато разів – немов у повітрі розчинився. Немає, і все тут. Кожну шпаринку, кожну одежину, кожний куток обшукали – немає. Пульт лежав на поличці відкритої шафки, поряд вішалки для одягу, гості там свій верхній одяг залишали, може ключа хтось скинув ненароком, може в кишеню до когось випадково потрапив. Всіх гостей перепитали, всіх попросили в себе в одязі-взутті-сумках подивитися, згадати: може бачили, може ненароком взяли, може хтось пожартував. Нічого. Нічогісінько. Ірена каже, що запасний ключ є, але він у салоні замкненої машини, а вона не відкривається, що тільки не робили, як не пробували. Металеву лінійку в дверцята вставляли, двері шарпали за різними комбінаціями, телефонували-радилися з різними знавцями, в інтернеті шукали інструкцій – не виходить нічого, хоч гопки скачи. Потрібно ж не скакати, а додому Оксаниній і Толіковій дочці їхати.
А час іде... Другий день пішов, як ключ зник. Ірена й сім'я її батьків на оголених нервах. Ходять злі й заклопотані-стурбовані – їсти не сідають. Серед гостей троє юристів, взялися професійні навички показувати. З усіма гостями щось схоже на допит провели. Жодного підозрюваного. Нарешті запідозрили малого Макса, він був на всіх образився, коли за столом над ним підтрунювали, що зі спортом не товаришує, постійно в телефон втупляється, від ігор не може відірватися, а ще дуже не хоче назад до Німеччини, в діда й баби йому сподобалося. Як тільки не бралися за Макса, як не погрожували, яких тільки обіцянок не давали – не признається, каже що ключа й в очі не бачив. Толік вирішив зіграти по-крупному – запропонував запідозреному онуку сто баксів, якщо знайде випадково клятий пульт. Не важливо, як і де буде шукати, хто йому помагатиме, головне, аби приніс. Принесе-віддасть – отримає гроші. Максу пропозиція сподобалася, відкинув телефон, став сам хату верх дном перевертати, так енергійно взявся за пошуки, що сумніви відпали: не він. А час іде.
Комусь вдалося зв'язатися по телефону з таким знавцем-спеціалістом по відкриванню машин – всякі сумніви відпали: зараз відкриється. Передні праві двері потрібно потягнути на себе один раз, задні теж по разу, потім передні водійські двічі, витримати паузу на сім секунд, і знову смикнути за водійські – має відкритися. А дзуськи! Не хоче "Бімер" слухатися нікого.
Толік приводить місцевих "шарамиг". Ці будь-яку машину відкриють, не вперше. "Шарамиги" діють впевнено: руками відтягують передні дверці автомобіля, аби з'явилась маленька шпарина, у неї всовують міцний тонкий ремінь, натягують його щосили – шпарина сильно збільшується, тепер до неї вставляють сталевий товстий дріт, ним натискають на внутрішні важелі дверей, на спеціальну кнопку відкриття дверей. Дзуськи! Тільки "шарамиги" в авторитеті втратили.
Зв'язалися по телефону зі столичним фірмовим сервісним центром. Везіть, – кажуть. Евакуатором. Ми ключ підберемо, відкриємо, але не раніше, як за три дні, маємо узгодити з головним офісом, новий ключ адаптувати, аби автомобіль його приймав. І суму називають пристойну. А ще ж і за евакуатор платити. Ірена згодилася б, але ж час – три дні ніяк не влаштовує.
Нарешті знаходимо справжніх спеціалістів. Ці приїжджають із Києва з великою валізою, набитою інструментом-відмичками. Вставляють по черзі відмички в замок, прокручують раз чи два. Клац! Відкрилося! Ху-у-у!
Толік платить справжнім спеціалістам двісті баксів, тисне щасливо їхні руки. Хлопці збирають свої інструменти, дякують за гроші й впевнено роблять заяву: "Як тільки від'їдемо, мине година-друга, ключ знайдеться! Обов'язково! Виключень не буває, у нас практика!". Ірена махає на те рукою: "Та ну вас, знайшлися провідці!".
Минає рівно година. Ключ знаходиться!.. Думаєте де був?.. Хто зможе вгадати?.. Не старайтеся даремно…
Пульт-ключ знайшла дівчина-гостя, коли наділа свою куртку з капюшоном, раніше вона її не раз обшукала. Тепер вийшла на вулицю, а там дощ накрапає, тільки капюшон на голову, звідти ключ під ноги. Хто б міг таке передбачити? Мабуть, ключ випадково скинули з полички шафи прямо в капюшон, як брали з шафи свої речі.
За якусь хвилину до Толіка прибігає винахідливий-підприємливий Макс. Показує взятий у матері ключ: "Діду, гроші обіцяні – давай!". Толік ледь не падає від нахабства внука: "Але ж то не ти його знайшов!". Макс своє знає: "Про те, хто саме знайде, мови не було, ти казав: принесеш – заплачу! Я – приніс, давай гроші!".
Після цієї катавасії Толік із сарказмом промовляє:
– Шо там про тих німців говорити, які нас не розуміють, ти подивись-но тільки, шо з нами їхня машина виробляла!