Надворі біля двох годин ночі. Ми налаштувалися спати в машині до ранку. Та раптом активізувався й забігав наш смаглявий незнайомець. Коли Костя діставав щось із багажника, він побачив там порожню каністру. Схопив її в руки, почав кликати мене, щоб ішов за ним. Показував, що наповнить каністру.
– Напевно, бензину хоче запропонувати, – сказав я хлопцям.
– Хай краще йде з наших очей! Знову обдурить, – мовили хлопці.
– Та ніби ж не надурив. На заправку то приїхали. Може й бензину достане. Спробую піти з ним.
– Ми – проти! Ніч. Незнайоме місто. Хто його знає, куди він заведе, що йому в голові?
Я пішов. Дав тому чоловіку свій светр, щоб не задубів і рушив із ним у глиб нічного міста.
Йшов і весь час старався, на всяк випадок, запам'ятовувати дорогу.
Через два квартали мій супутник підійшов до вікна першого поверху житлового будинку й постукав у нього. Довго не відповідали. Потім у вікні засвітилося, хтось його відкрив із середини. Невдоволеним голосом почав говорити з прийшлим чоловіком. Говір поступово з тихого перейшов на крик-сварку. Врешті того, хто був у моєму светрі, явно послали подальше й закрили вікно.
Пішли вперед. Через два будинки мій супутник знову постукав у вікно й знову відбулася та ж сама історія.
Пізніше ми зайшли в будинок, постукали в двері. І знову те ж саме.
– Повна незрозумілість якась!, – майнуло в моїй голові. Звідки він тих людей знає? Як тут орієнтується? Щось тут не так.
Тим часом вийшли на невелику площу.
Стоянка таксі. Смуглявий чоловік підійшов до таксиста, щось із ним перебалакав. Згодом показав мені, щоб я залишався біля таксі, а сам знову кудись пішов.
Таксист тут же почав мені румунською застерігаючи говорити та ніби вмовляти, щоб дальше я не йшов із моїм супутником. Показував собі на шию, наче різав по ній ножем, заперечливо махав вказівним пальцем, повторював: "Но! Но! Цап-царап! Цап-царап!". "Мабуть, так цигана називає", – зрозумів я.
Дійшло мені, що він хоче вберегти мене від небезпеки. І хто такий смуглявий, і звідки він тут всіх знає, теж стало ясно.
"То ж його одноплемінники живуть в тих квартирах!" – майнуло в моїй голові.
Хоча циганів я не боявся, бо в дитинстві-юності часто мав із ними справу, але вирішив послухатися таксиста й ушитися від гріха подалі.
Коли повернувся мій супутник, забрав я в нього каністру, мою одежку й пішов назад.
Орієнтири загубив, то заблукав. Відразу ж і здрейфив. Перспектива загубитися в великому незнайомому місті сміливості не додавала. А ще й хлопців залишити самих. Без палива та грошей. Настрахав себе добре.
Зупинився. Гарно все обдумав, згадав, що заправка була внизу. Неначе в ямі. А коли я віддалявся з незнайомцем від неї, то начебто йшов весь час вгору. Це допомогло. Я пішов униз і скоро побачив нашу машину. Відразу полегшало. Зрадів, ніби додому повернувся.
Почало світати. Хлопці в машині спали, немов побиті. Заліз до них досипати та чекати ранку.
Проснулися ми від шуму на заправці. Водії заправлялися, сонце вже піднялося над деревами. Видно спали довго. Втомилися від пригод і напрягів.
Взяв я свої пошарпані долари, пішов купувати бензин.
Знову проблема. Касирка відмовляється брати долари. Леї потрібні, тільки за них можна щось купувати. Видно в Румунії до доларів ще теж черга не дійшла, як і в нас.
Почав приставати до водіїв, щоб поміняти гроші. Отримати за долари румунські леї.
Ніхто не хоче. Всі показують, що поміняти не можуть.
Добрий час вбив на це заняття, але все даремно. Ніхто не згоджується вступити зі мною у валютні операції.
Знов ми з хлопцями розстроїлися. Сіли коло машини й сидимо. Не знаємо, що його робити. Хоч бери та й плач.
Аж коли дивлюся: суне на заправку якась чудернацька фура.
Стара-престара американська машина, вся обклеєна кольоровими фото оголених дівчат, кузов якої високо, метрів на зо три, набитий макулатурою.
В кабіні водій – такого ж вигляду.
Підходжу. Показую свої гроші, кручу вказівними пальцями, як часом судді в спортивних баталіях, коли заміна. Той виймає велику паку затріпаних румунських леїв, яких в руку не можна взяти, бо розлізуться, суне мені. Ху! Заміна відбулася.
"Що я буду з такими грошима робити?" – думаю собі. " Їх же касирка може не взяти!". Повертаюсь до водія американської машини, вертаю гроші, забираю свої, беру водія за руку, йду з ним до каси. На мою безмовну вказівку той тицяє касирці свої гроші, а я віддаю чоловіку частину своїх. Ту, яку показала касирка. Повірив їй не на слово, а на жест. Так і визначили курс обміну.
Заправилися й знову поїхали.
Кордон. Тепер вже румунсько-болгарський. Прикордонник довго ходить навкруги нашої машини, роздивляється. З цієї сторони, здається, він наших ще не бачив. Не по дорозі ж. Напевно, ніхто не блукав так, як ми.
Переходять кордон тільки піші місцеві люди з великими сумками, автомобілів не видно. Румуни, виходить, теж гендлюють.
До прикордонника підходять його колеги, намагаються щось нас розпитати. Напевно, як ми сюди попали. Проте ніхто з нас не розуміє один одного.
Люди в формі довго між собою радяться. Оцінююче дивляться на наш вигляд, нарешті вирішують нас пропустити й не затримувати.
Все! Ми в Болгарії!
Через якусь годину добралися до місця призначення.
Болгарське місто Сілістра.
Ніхто нас тут не чекає. В офісі, де працювала Красиміра, нам повідомили, що її немає, та невідомо, коли буде. Буцімто поїхала в справах за межі Болгарії.
Поспілкувавшись із двома співробітниками нашої боржниці, вияснив я, що зарплати вони не отримують вже довгий час. Нібито немає грошей. Вирішив на цьому зіграти. Став вговорювати бухгалтера, щоб разом тиснути на Красиміру, аби віддала борг: і нам, і співробітникам. Вмовив, щоб зателефонувала своїй начальниці та повідомила їй, що ми на неї чекаємо. Бухгалтер – приємна жінка середнього віку, пройнялася до нас співчуттям, що ми так далеко їхали, і що нас її керівниця ошукала.
Дуже виручало те, що з болгарами легко спілкуватися. Багато хто з них знає добре російську, болгарська теж є зрозумілою для нас.
Встановив я також, що ніякими справами, які нам пропонувала болгарська бізнесменша в Києві, фірма її не займається. Це ще раз підтверджувало обман.
На жаль, на зв'язок із нами Красиміра не виходила, а бухгалтеру заборонила говорити, де вона в цей час знаходиться.
Знову безвихідь.
Хотілося їсти. І випити не мішало б. Але грошей то – немає.
Пішли з хлопцями на місцевий базар, де я за безцінь продав свій радіоприймач. Хватило тільки на пиво й на якусь легку закуску.
Не розгулялись.
Золоту жінчину каблучку вирішив поки що не продавати. Залишив на той випадок, коли геть скрутно стане.
Переночували в бухгалтерші. Добра жінка приютила й нагодувала.
Вночі я знайшов на поличці в кімнаті, де ми оселилися, кримінальний кодекс Болгарії. Відкрив статтю про шахрайство, зробив собі виписку з неї.
На ранок пішов прогулятися. Побачив на будинку вивіску з назвою щось на кшталт: "Торговська поліція". Зрозумів, що то ніби наша податкова служба.
Якраз із машини поліцейські виводили двох чоловіків із скрученими назад руками. Зрозумів, що тут порядки доволі таки жорсткі.
Вхід до торговської поліції виявився вільним, можна заходити. Коридорами ходять-бігають заклопотані люди в формі, на мене – нуль уваги. Зайшов до середини, побачив табличку з прізвищем на дверях, які мені здалися найкращими. Зрозумів, що це прізвище та кабінет начальника поліції. Записав собі його в записну книжечку. Для чого це робив – тоді не знав. Просто записував на всяк випадок.
Потім в голову стрельнула ідея.
Сказав бухгалтеру, аби передала Красимірі, що я вже побував у поліції за такою-то адресою, і що зустрівся там із начальником, який має таке-то прізвище, з яким нібито познайомили мене мої добрі приятелі з Болгарії, та що начальник дав попередню згоду відкрити справу за ознаками шахрайства. Для більшої достовірності процитував статтю з їхнього кримінального кодексу й строки покарань, передбачені за такий злочин. Запропонував домовлятися по-доброму, поки не пізно.
На превелике диво це спрацювало. Боржниця дала команду по телефону виплатити нам борг. Сказала, де гроші лежать. Порадив я бухгалтеру, щоб витребувала ще й зарплату собі та людям, сказала своїй начальниці, що інакше вона нічого робити не буде й вказівок начальниці виконувати не буде.
Красиміра, на нашу радість, і на таке згодилася. Здається, у неї в цей час вигоряла нова велика афера, то ж було не до нас.
Коли всі отримали гроші, вирішили цю подію відмітити. Бухгалтер згадала, що її запросили на ювілей пивзаводу, де вона раніше працювала. На свято взяла нас з собою. Поїхали на нашій машині.
На пивзаводі зібралася весела компанія. Багато молодих хлопців і дівчат. Танцюють, співають, п'ють пиво й міцну горілку – ракію. Тільки закуска скудна.
Нас прийняли неначе своїх. Бухгалтер сповістила, що допомогли їй зарплату отримати. Також виявилось, що директор заводу колись вчився в нашій країні, тепер його, при зустрічі з нами, накрила ностальгія – вагомий привід, щоб добре з нами випити.
Мої супутники відразу на таке згодилися, старанно налягли на випивку.
– Хлопці, – кажу я їм. – Обережно з цим, бо додому не потрапимо! Пиво й ракія, то ж така річ, що з ніг валить!
Хлопці рішили моїх застережень не слухати:
– Ай, що ти нас залякуєш, що ми, не пили ніколи? Та нас і літрою не звалиш! Болгари п'ють, а ми що, хужі, чи слабаки? Не таке пили!
Я відчув, що п'янію, то вирішив зупинитися. Але дійшло до мене в цей час, що вже пізно. Вже добряче п'яний.
Вчасно згадав, як робив вдома, на весіллях. Пішов танцювати. Знав, якщо гарно віддаватися танцям, то з потом сп'яніння трохи зніме. Так воно й сталося. Від запальних танців я трохи протверезів.
Болгари водили свій танок – хору. Всі стають у коло та швидко кружляють. Я спробував, бачу – не виходить. Тоді вибрав гарненьку їхню дівчинку, яка дуже вже була проворна, став танцювати з нею полечки. Відвів душу до нестями.
А мої горе-супутники в цей час добавили. Стали, немов мішки з капустою. Де б не поставив, скрізь валяться.
"Що його з ними робити?" – думаю собі.
Порадився з нашою доброю господинею, визвав таксі. Нашу машину покинули на заводі. В розрахунку, що назавтра хлопці протверезіють і заберуть.
Хлопців так розвезло, що в таксі я запихував їх, наче мертвих.